Костянтин Рахно: Про Білорусь з любов’ю

 Епізод 1. 
Висловлю власну точку зору, котра, можливо, не всім сподобається. Коментарі незгодних і дискутувальників будуть видалятися.
«Айн, цвай, драй – дас іст Парагвай...» Лукашенко, попри певні вінтажні елементи зовнішньої атрибутики, репрезентує нову для Східної Європи латиноамериканську модель сильної централізованої правоконсервативної президентської держави з великим економічним потенціалом, розвиненим силовим апаратом, міцною армією і потужним соціальним ухилом, у перспективі – з передачею влади у спадок.
Чогось більш нерадянського важко й уявити. Радянський Союз завжди був послідовним противником таких режимів. Важливим моментом тут є принципове несприйняття ліволіберальної ідеології, навіть коли це й невигідно на зовнішньополітичній арені. Це закриття суто з політичних міркувань субсидованого Соросом бутафорського Європейського гуманітарного університету, такого собі аналога нашої Могилянки, що мав продукувати ліволіберальну псевдоеліту, неприховано негативне ставлення до пропаганди збочень, протидія на законодавчому рівні тоталітарним сектам, які у нас зруйнували не одну родину, певні симпатії до католицтва. Цим Лукашенко вигідно відрізняється від вітчизняних правителів, які легковажно допускають усе перелічене, аби лише не мати клопотів із колективним Заходом.
Білорусь більш моноетнічна, ніж Україна. Тут немає багатьох іноетнічних викликів, які є в нас, але є інші, наприклад, польське питання у західних областях. Сильним місцем цього режиму є економіка. Слід також згадати про більшу професійність державного апарату. 
Слабким його місцем є нерозробленість власної ідеології.
На перших порах вона дозволяла залучати широкі кола електорату, та нині працює проти Лукашенка. Слід віддати йому належне. Саме за років правління Лукашенка бачення білоруської історії – за винятком ХХ століття, але й там є певні просування, – стало дуже навіть нерадянським. Це, до речі, добре відчувають російські туристи, потрапивши в білоруські музеї. Балтський субстрат, балто-слов’янський синтез, зв’язки з балтійськими слов’янами, визначна роль язичництва, Полоцьке князівство та його протистояння з Києвом, Велике князівство Литовське та білоруси як литвини, Річ Посполита й Радзивіли, повстання проти Російської імперії закріпилися у підручниках, енциклопедіях і масовій свідомості непомітно для самих білорусів, ніби так і було завжди. Натомість про спонсорований Росією ятвязький сепаратизм на Поліссі вже ніхто не пам’ятає. У населення доволі високий рівень патріотизму, вищий, аніж в Україні. 
Проте наслідком вищезгаданої нерозробленості стало невирішене мовне питання. Диглосія себе вже не виправдовує, як і ретро-прапор. Можна говорити, що в останні роки спостерігається білорусизація «згори», проте вона йде надто повільно й обережно, без артикуляції в політичному просторі для населення й інтелектуалів. Це дає останній козир опозиції, насамперед ліволіберальній, що, за сприяння нацдемів, прикривається білоруською мовою. Також мовна ситуація справляє негативне враження на білоруську молодь, яка сформувалася вже в незалежній Білорусі, й особливо на українців, які звикли позиціонувати себе насамперед через мову.
Безперечно, білоруський режим потребує модернізації, але не політичної, а на рівні символів, знаків, аби показати власному народові, що він реагує на демографічні й світоглядні зміни.
 Епізод 2. 
Висловлю власну точку зору, котра, можливо, не всім сподобається.
«Я люблю свою страну... Люблю свою собаку...» Тихоновська репрезентує якраз навпаки, дуже навіть відомий українцям з минулого року типаж ліволіберального «нового політика» нізвідки, котрий «з народу», проти «старих облич в політиці», неодміної «корупції», ну й звісно, «за все хороше проти всього поганого». Це такий білоруський Зеленський, білоруський Миланович, білоруський Навальний, із яким її, судячи зі стилістики агітації, об’єднують спільні політтехнологи.
Варто було Лукашенкові почати пручатися розчиненню його країни в Єдиному економічному просторі та усунути прем’єра Румаса, котрого Москва, схоже, розглядала як імовірного «легітимного» утримувача влади у випадку проросійського перевороту, як проти нього виставили одразу кількох «опозиційних кандидатів», однаково проросійських. Невипадково зараз спостерігається зворушливе єднання команд Тихоновської, Цепкала, що схвалює чесність російських виборів, і газпромівця Боборики, що вимагає прискорення інтеграції з Росією, а в банку якого працює сестра Цепкалової дружини. Тихоновська – вихідець із того прошарку суспільства, що є опорою ліволібералізму на пострадянському просторі, тобто безнаціонального дрібного бізнесу. Вона спритно уникає «питань, що розколюють білоруське суспільство», до яких віднесла і окупацію Криму. Її проросійськість помітна неозброєним оком на рівні мови, естетики виступів, навіть їхнього музичного супроводу – невмирущого Цоя, бо російські іміджмейкери банально не знають білоруських пісень.
Електорат у неї теж добре нам знаний – «тільки не Порошенко (закреслено) Лукашенко», підсилений професійними революціонерами – ліворадикалами й, очевидно, вагнерівцями.  Звичайно, що серед них затесалися й порядні білоруські люди, що прагнуть «чогось нового», «змін», але вони чи то не помічають зв’язків із Кремлем на тлі загалом активної звичної співпраці Білорусі з Росією, вони їм поки що не кидаються у вічі, чи то не хочуть помічати.
Важко не помітити інше: ця людина не має ніякого управлінського, політичного й дипломатичного досвіду. Якщо в Лукашенка ідеологія неоформлена, то в кримнашистки її взагалі немає. Загальні ліволіберальні симпатії до «цінностей» – це не ідеологія. Вона не наділена й тим мінімумом лідерських якостей, які є в «диктатора». Якщо Лукашенко недвозначно претендує на регіональне лідерство, то Тихоновську щонайбільше влаштує роль маленької країни, що вчиться бути «європейською». До довготривалого і невигідного економічно спротиву Росії вона готова ще менше, ніж до огризання Західній Європі. Кремль не чекатиме, доки хтось навчиться керувати державою. Якщо Лукашенко опирається Росії, бо щонайменше хоче правити й далі необмежено і передати владу синові, то у тимчасового президента немає й не буде приводів для значного опору, бо його так чи інакше переоберуть. Буде домовлятися «десь посередині».
Так чи інакше, після схвальних заяв Жириновського остаточно ясно, що протестом диригує Кремль, який прагне покінчити з суверенітетом Білорусі, використовуючи «демократичні» механізми. Відповідно Тихоновська – лише пішак у цій грі, де на кону існування країни.