У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.
У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.
У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.
У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський.
У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.
У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.
У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.
У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).
В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.
У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.
До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).
Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет.
У Португалії іноді правителі колоній у Бразилії (Мараньян, Сеара, Ріу-Гранді-ду-Норті, Ітамарака, Пернамбуку, Баїя, Потру-Сегуру, Еспіріту-Санту, Сан-Вісенте, Санто-Амаро, Сантана, Ілеус), Африці (Сан-Томе) та Індії (окремі генерал-капітанства під загальною назвою «Estado da Іndia»: Гоа, Бомбей, Мадрас, Даман-і-Діу, Дадрі-і-Нагар-Хавелі) отримували статус генерал-капітана, керуючи одночасно кількома капітанствами.
У світі Середзем'я Дж. Толкієна посаду «генерал-капітана Гондора» обіймає Боромир. У світі Warhammer 40.000 є Captain-General of the Adeptus Custodes як титул одного з Високих Лордів Терри.
Також посаду генерал-капітана, що звучить як hejtman (від нім. Hauptmann «глава; капітан», походить від латин. caput «голова», capitaneus «головний») мали вожді таборитів, що повстали проти Священної Римської імперії. Серед них – Ян Жижка. Відповідно імперські війська, спрямовані на придушення повстання, очолював «польовий генерал-капітан» (Feldhauptmann).
Починаючи з кінця XIII ст. і до 1918 р. намісник чеського короля в Моравії носив титул моравського земського гетьмана (moravsky zemsky hejtman). Після адміністративної реформи 2000 року, що розділила Чеську Республіку на краї, гетьманом називають голову краю (krajsky hejtman).
У Молдавській державі гетьман (hatman) був другим за старшинством (після воєводи «герцога») воєначальником. Він входив у «диван» – раду при Воєводі (Герцозі), був охоронцем меча та скіпетра. Крім того, він був пиркелабом («начальник фортеці; комендант») і портаром (високий сановник при господарі, який відповідає за охорону фортечних воріт і служив також перекладачем при прийомі іноземних посольств) Сучави, столиці Воєводства (Герцогства) Молдова. Гетьман міг навіть обіймати посаду великого спетара («головнокомандувача»).
Посади генерал-капітанів (hetman; великих гетьманів коронних і гетьманів польних) як намісників короля та управителів армією були в обох частинах Речі Посполитої – Польському королівстві та Великому князівстві Литовському.
Генерал-капітанство Україна
Після створення 1572 р. реєстрового козацького війська, його начальник іменувався «Гетьман його королівської величності Війська Запорізького» [Енциклопедія козацтва. - Москва: Віче, 2007. - C. 357]. Після придушення козацько-селянських повстань 1637-1638 р.р. титул гетьмана реєстрових козаків було скасовано.
У грудні 1593 р. Папа Римський Климент VIII направив до низки держав Східної Європи з особливою місією хорватського священика Олександра Комуловича. Перед ним було поставлено завдання відвідати Трансільванію, Молдову, Валахію, Річ Посполиту та Московське царство з метою залучення їх до Антитурецької Ліги, яку мав намір Ватикан створити під егідою Габсбурзької імперії. Особливі складнощі А. Комулович мав подолати на території Речі Посполитої, уряд якої категорично виступав проти війни з Туреччиною. Тому папський емісар мав зустрітися таємно від урядовців із представниками українського козацтва, добре відомого в Європі своєю антитурецькою та антитатарською активністю. Легату А. Комуловичу було доручено передати ватажку козаків вірчі листи (отримані ним, у свою чергу, від ватиканських агентів купців Монтелупі) і спробувати переконати його здійснити похід на Монкастро (нині Білгород-Дністровський), цим спровокувавши втягування Речі Посполитої у війну. Листи папи римського до українських козаків озаглавлені таким чином: «Вибраному благородному чоловікові, генеральному капітану козаків» та «Вибраним синам козацьким військовим», у той час як в офіційних документах Речі Посполитої аж до Зборівського миру 1649 р. воєначальник запорожських козаків називається тільки «старшим» (відповідає латинському «майор», mayor). Ймовірно, цим титулом папська курія підкреслювала для самих козаків їхню важливість для ватиканської політики. Листи Климента VIII ватажку козаків і самим козакам були відомі історикам, але не були об'єктом акцентування їхньої уваги. Тим часом названі листи є унікальним випадком безпосереднього звернення глави католицької церкви до українського козацтва. Листи збереглися у ватиканському архіві у фонді «Послання до правителів». У ХІХ ст. вони були опубліковані хранителем цього архіву А. Тейнером в об'ємистому археографічному виданні «Стародавні пам'ятки Польщі та Литви» (Theiner A. Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae. – Romae, 1861. – V.III. – P.211-213). У 1953 р. названі листи були передруковані в першому томі ватиканського видання «Документи римських понтифіків, які висвітлюють історію України» (Documenta pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustranta. – Romae, 1953. – VI – P.233-235). Звіт О. Комуловича свідчить про те, що в травні-червні 1594 р. запорізькі козаки на чолі з отаманом Богданом Микошинським перебували в чорноморській експедиції і тому він змушений був розпочати переговори з іншими загонами козаків – реєстрових козаків снятинського старости Миколи Язловецькогог та покозачених селян Северина Наливайка [Плохий С.М Политика Ватикана в Северном Причерноморье и украинское казачество в конце XVI в. // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и средние века. – Ростов-на-Дону: РГПИ, 1986. – С.117-126].
На жаль, невідомі офіційні документи папської курії щодо іншого ватажка запорозьких козаків – Івана Сулими. Він був одним із найуспішніших керівників козацьких морських походів проти Оттоманської Порти і отримав нагороду від Папи Римського Павла V Боргезе золоту медаль із портретом Папи.
Саме цей лист (рескрипт) папи Климента VIII, поряд з іншими рескриптами королів, розглядався як встановлення (привілей) прав козацьких вольностей та її генеральної старшини на генерал-капітанство Нижньодніпровської («Низової») Запорізької військової міліції ("козацтва") Речі Посполитої. Ці рескрипти, відібрані поляками після арешту гетьмана Івана Сулими, зберігав прихильник Польщі наказний гетьман та черкаський полковник реєстрового козацтва Іван Барабаш. У нього їх викрадає його військовий писар Богдан Хмельницький, своїм авторитетом (під час повстання Карпа «Павлюка» Гудзана в 1637 р. він був генеральним писарем повсталих козаків, а раніше нагороджений самим королем Владиславом IV золотою шаблею за порятунок життя королю під Смоленськом) скликає на Січі запорожців, показуючи рескрипти папи та королів. Важливість листів доводиться ще й тим, що після Жовтоводської битви, коли до Хмельницького було надіслано для переговорів Адама Кисіля, останньому доручалося вимагати між іншим і повернення рескриптів.
Обраний у 1648 р. генерал-капітаном (гетьманом) Християнської міліції Низов'я Дніпра, Зіновій Богдан Хмельницький герба Сирокомля (Абданк-«Ленкавиця» з Хрестом) для захисту посполитих від свавілля магнатів відповідно до свого рангу державного службовця (ius resistendi) Речі Посполитої поширив свою владу на частину воєводств Малопольської провінції Речі Посполитої – Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське (центр – Львів), Волинське (центр – Луцьк), Київське та Чернігівське, тим самим перетворивши територію, собі підвладну, у Генерал-капітанство Україна («Гетьманщина»; Capitano Generale dell'Ucraina) Найсвітлішої Республіки (Serenissima Res Publica; «Речі Посполитої»).
Тобто територія, «у-краяна» (відокремлена) як окрема військово-адміністративна одиниця у складі Речі Посполитої.
Дані «украяні» території в європейській адміністративній традиції визначалися як «марки» (marc, mark; від латин. «margo» «край»). Наприклад, Данія досі має самоназву «Данська марка», Danmark), а у складі Імперії Карла Великого були Іспанська марка, Баварська марка, Саксонська марка, Веронська марка та ін. В Анлії маркою називається графство Марч в Уельсі, також є марки Чешир і Дарем, Шотландські марки.
Як правило, марки очолюються графами (грабья, комте, кмет, ярл, бан, жупан), які підпорядковані герцогам-воєводам-дукам (графи, які безпосередно підпорядковані королю, - це «палацові графи», палатини). Графи марки титулуються маркграфами (маркізами), або великими графами, але марки можуть очолюватися і королями (як от Данія, Іспанія, Баварія). У своїх щоденниках Катерина ІІ називала гетьмана Уральських козаків Пугачова саме "маркізом". Звертання до маркграфа (маркіза) – Ясновельможність, Світла Високість, Сияння, Високородність, Most Excellente, Most Honorable, Highness, Erlaucht, Illustris,-issimus. З числа графів обиратився герцог (букв. "воєвода», дукс / дука / дуче"), який ставав воєначальним авторитетом для інших графів – «дукс беллум» (dux bellum), а графства, на які він поширював свою владу, були об’єднані в герцогство (воєводство), яке могло мати самостійний статус (наприклад, Воєводства Молдова, Валахія, Велике герцогство Люксембург та ін.).
Для виконання своїх завдань (переважно, охороні кордонів) маркграф міг формувати озброєні підрозділи з населення свого маркграфства – «міліцію» (невільнонароджені не мали право тримати в руках зброю). Як правило, вільнонароджені формували легкоозброєну кінноту, яку називали «козаки» (від тюрк. «вільний, вільнонароджений»; невільнонароджені не мали право тримати в руках зброю, а тільки коси, вили та довбні).
Генеральний капітан (гетьман) Богдан Зіновій Хмельницький був 27 грудня 1648 р. (2 січня 1649 р.) миропомазаний Єрусалимським патріархом Паїсієм та київським митрополитом Сильвестром Косовим біля Золотих Воріт Київських як «Самодержець Русі та захисник Православної віри». Миро раніше було освячено в Єрусалимі на Гробі Господньому. Патріарх Паїсій під час літургії у Святій Софії Київській відпустив Богдану Зеновію без сповіді як минулі, так і майбутні гріхи, що відбувається лише під час коронації. Як «Самодержець Русі» він і підписував усі свої універсали, а до правителя Москви офіційно звертався як до «Царя Русі Східної». «Найвидатніший з монархів релігії Ісуса, найперший із нащадків Месії, гетьман козацький Богдан Хмельницький!», – саме так у грудні 1650 р. звертався до українського правителя турецький султан Мегмед IV. Перед послами Польщі, надісланими для переговорів до Києва, Богдан Хмельницький заявив: «… Правда є, що я маленька незначна людина, але це Бог мені дав, що нині я єдиновласник і самодержець руський… Виб'ю із лядської неволі весь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду і неправду, то відтепер я воюватиму за нашу віру православну... Зрікайтеся ляхів і з козаками залишайтесь, бо Лядська земля згине, а Русь пануватиме... Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я господар і воєвода Київський, дав мені це Бог… за допомогою моєї шаблі» [Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших годин до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - С. 212]. Тобто тут легітимність генерал-капітана (гетьмана) України-Русі як самодержця в своєму генерал-капітанстві базована на "праві меча" (ius gladi).
Польські посли на чолі з Адамом Кисилем піднесли Богдану Хмельницькому грамоту на гетьманство. Той скликав раду в Переяславі, де прийняв «гетьманську гідність» і дякував королю. До цього він підписував листи до короля лише як «війська в(ашої) ко(ролівської) м(милості) Запорізького старший» [Письмо Б. Хмельницкого к польскому королю Владиславу IV, написанное вскоре после Корсунской битвы, в конце мая 1648 г. http://www.vostlit.info/.../brief_vladislaw4_05_1648.htm ].
На підставі Зборівського мирного договору (19 серпня 1649 р.) влада генерального-капітана (гетьмана) визнавалася Річчю Посполитою над Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Зокрема, коронне військо та євреї не мали права перебувати в цих воєводствах, уряди (governo) мали займати представники православної шляхти; список реєстрових козаків збільшувався до 40-тисячного реєстрового війська, яке мало формуватися з 16 військово-адміністративних одиниць – полків (на Правобережжі Дніпра – 9, на Лівобережжі – 7). Кожен полк (reggimento) очолював полковник (colonello), обраний полковою раді чи призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й владою над усіма мешканцями полку. Територія полку ділилася на 10-20 і більше сотень (centuria). Сотні, як і полки, відрізнялися за площею та чисельністю населення, були, наприклад, сотні, до складу яких входило кілька тисяч козаків. Запорізька Січ (Castrum) була окремою адміністративною одиницею у генерал-капітанстві.
Однак польська шляхта демонстративно не визнавала положень договору, не соромлячись переходила межу, за якою починалася козацька земля – Гетьманщина («генерал-капітанство Україна»). У грудні 1650 р. Сейм Речі Посполитої призначив загальну мобілізацію шляхти (посполите рушення) проти генерал-капітанства. Неприязні дії розпочалися з обох сторін у лютому 1651 року на Поділлі.
Коли київський митрополит Сильвестр Коссів вирушив до Варшави, щоб взяти участь у засіданнях сейму, католицьке духовенство почало протестувати проти його участі, і митрополит змушений був виїхати з Варшави. Тому через порушення присяги польським королем Яном Казимиром про віротерпимість, православний український народ звільнявся від відповідної присяги королю. Митрополит коринфський Йоасаф, який приїхав із Греції, підперезав генерального капітана Богдана Хмельницького мечем, освяченим на гробі Господньому в Єрусалимі. Також надіслав грамоту константинопольський патріарх, який схвалював війну проти ворогів православ'я.
За Білоцерківським договором (1651 р.) після поразки козаків у битві під Берестечком, влада генерального-капітана козаків, що перебуває при великому коронному гетьмані Речі Посполитої, визнавалася лише над Київським воєводством, у якому відсутня польська армія.
Але в результаті перемог козаків над шляхетською армією під Батогом (1652 р.) та Жванцем (1653 р.) ситуація повернулася до умов Зборівського договору, а переляканий сейм відмовив королю в скликанні посполитського рушення проти генерал-капітанства Україна. Територія Русі по річку Случ (кордон з Волинню) була очищена від поляків.
Проте, як свідчить Дм. Корчинський (1.02. 2017), будучи генерал-капітаном України, Богдан Хмельницький був обмежений у своїй політичній маневреності – він не зміг заснувати Велике князівство Руське:
«… Подібно до швейцарців, ми були (і лишаємось) нацією найманців. Якось ми обсмоктували цю тему з есеїстом Топчієм. Він дотепно зауважив: Гаслом Хмельниччини було «збільшення реєстру». Дійшло до вимог якоїсь неймовірної чисельності реєстру. Більшість чоловіків не бажало працювати, лише воювати за платню від короля, царя, або якогось іншого султана. Армію такої чисельності тоді не прогодувала б жодна країна, тож ситуація не мала вирішення. З тої самої причини Хмельницький не міг проголосити себе князем і заснувати князівство Руське. Тепер ТИ будеш нам платити? – спитали б його соратники. Нині ситуація значно краща – століття гноблення породили в Україні значний прошарок податкового стану. Нині в нас є кому оплачувати нашу війну, навіть за відсутності доброго султана» [Корчинський Дм. Подібно до швейцарців, ми були (і втрачаємо) нацією найманців // https://www.facebook.com/korchynskyi/posts/1253500684715461 ].
Власне, наявність суб'єктників-платників податків, очолюваних власними отаманами, зупинило спробу відродження генерал-капітанства Україна з його військово-цензовою демократією на території, контрольованій німецькою окупаційною владою в 1918 р. («Українська Держава»).
Комментариев нет:
Отправить комментарий