Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький: Соціо- та психолінгвістична характеристика феномену «мовного відступництва» в Галичині ХІХ століття

 (на матеріалі Фонду україніки Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника)

Глобалізація і деколонізація сучасного світу ставлять свій відбиток на етнокультурний розвиток окремих народів, народностей чи інших соціальних груп. Такі всеохоплюючі тенденції докорінно торкнулися і сучасної лінгвістики, її окремих відгалужень. Про це промовисто говорять такі вітки науки про мову як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнофразеологія, етносемантика, комп’ютерна лінгвістика, типологія мовних картин світу та інші.

Сьогодні на порядок денний виходять проблеми мовного розвитку та соціального статусу багатьох мов, носії яких довгий час перебували в національній залежності, а їхній мовно-культурний розвиток постійно був у тіні панівних культур і мов. Панування однієї нації над іншою породжує різні мовно-культурні колізії, які позначаються здебільшого на ментальності, мовному розвитку підневільних національних колективів, мовних соціумів. Це, зокрема, різні форми двомовності (рідше багатомовності), специфіка мовних ситуацій тощо [5, с.3].

В цьому контексті актуальним може бути проблема мовного відступництва. Термін вперше в лінгвістичний обіг ввів видатний український мовознавець Олександр Потебня у своїй рецензії на книгу Якова Головацького «Песни Галицкой и Угорской Руси» [4, с.226-252]. Для прикладу О. Потебня взяв мову понімеченого галицького жовніра, що повернувся з австрійської армії. Видатний вчений вперше проблему мовного відступництва пов’язав із етнопсихологією та обґрунтував її на філософських засадах, поєднавши із поняттями «національність», «мова і нація», «національна ідея», «ядро нації». Найкраще сказане підтвердить його цитата із згаданої рецензії: «Суть денаціоналізації зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоєння та впливу на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заповнених форм свідомості…» [4, с.232].

Не вдаючись в детальний аналіз теорії «денаціоналізації» або мовного відступництва, зауважимо, що вона актуалізувалася на всіх історичних етапах української історії і мала свою специфіку на сході і заході України в залежності від релігійно-конфесійної приналежності, від національно-культурної залежності (російської, польської, австро-угорської), а найбільше від характеру панівної мови і мовної політики Росії, Польщі, Австрії.

Свій погляд ми зупинимо на соціолінгвістичній ситуації західноукраїнських земель ХІХ ст., що були під владою Австро-Угорщини. Специфіка мовного становища Галичини австрійського періоду створювала відповідні середовище та форми мовного відступництва, які відрізнялися за багатьма параметрами від аналогічного мовного явища не тільки на Сході України, але й в інших слов’янських народів, що в окресленому історичному часі перебували під іноземним пануванням (чехи, болгари, поляки, серби, хорвати). Визрівання мовного відступництва зумовлювалося ще й тим, що протягом ХІХ ст. формувалися літературні слов’янські мови, і це більшою чи меншою мірою відбивалося на розвитку відповідних національних мов.

Зазначимо ще, що категорію мовного відступництва дуже важко підвести під єдину дефініцію, оскільки вона стосується багатьох сторін буття носіїв мови і її можна трактувати з позиції декількох наукових дисциплін: психології, етнографії, філософії, лінгвокультурології тощо. Важко визначити й основні критерії цього поняття. Наприклад, класичне мовне відступництво Миколи Гоголя важко дослідити в єдиному руслі [3. с.53-56]. Виникає цілий ряд питань, на які однозначної відповіді віднайти надзвичайно трудно, зокрема, що важливіше в цьому контексті: мовне відступництво Гоголя (повний перехід на російську мову) чи його світова слава як російського письменника? Хоча доведено, що внутрішнє роздвоєння Гоголя між етнічним українцем і носієм російської мови призвело до його передчасної смерті і багатьох душевних зривів. Своє відступництво Гоголь офіційно не рекламував. І тільки один раз у творі «Тарас Бульба» він показав у художній формі класичний зразок національного та релігійного відступництва в образі сина Тараса Бульби Андрія [йдеться про перехід на католицизм та польську мову українця].

Це свідчить про те, що геніальний Гоголь усвідомлював своє мовне відступництво. Зауважимо, що на відміну від Андрія Гоголю не було потреби зрікатися своєї релігійності: з православ’я переходити на католицизм чи іншу віру. Бо в цьому випадку такий Гоголь, до якого ми сьогодні звикли, був би зовсім іншим, іншими були б і його російські твори з українською основою.

Приклади мовного відступництва можна знайти і в іншому національно-культурному просторі, в якому функціонувало декілька мов, нерівноцінних у своєму соціальному статусі. Інколи мовне відступництво було вимушеним і формальним, тобто зовнішнім. Йдеться про ті випадки, коли тому чи іншому мовному індивідууму доводиться в державних установах на офіційному рівні спілкуватися і писати свої художні або наукові твори панівною мовою або мовою відповідної галузі науки (російська мова у слов’янському світі, німецька мова в Австро-Угорщині).

Тут варто зупинитися на творчості згадуваного вже нами Олександра Потебні. Як відомо, Потебня все своє творче життя провів у Харкові, викладаючи у місцевому університеті славістику. Всі свої праці вчений написав російською мовою. Геніальний мовознавець, один із найбільших славістів Європи з політичних міркувань російського уряду та його апологетів імператорської академії залишився на провінції і маловідомим. Причини: українське походження, участь молодшого брата в польському повстанні  на боці поляків. Однак Потебня завжди залишався українцем, який українську мову зробив предметом своїх фундаментальних досліджень, він активний діяч Харківської Громади. І, насамкінець, готував переклад «Іліади» Гомера українською мовою, але, як кажуть сучасною мовою, писав «у стіл» і надіявся на кращі часи для української мови [6, с.29-35].

Антиподом мовного відступництва можна вважати видатного германіста з Данії Расмуса Христіана Раска, якого вважають одним із фундаторів порівняльно-історичного мовознавства (поруч із Олександром Востоковим та Якобом Гріммом). Всі свої наукові праці вчений писав датською мовою і тільки через це не був вчасно помічений в європейському мовознавстві (хоча Расмус Раск писав і говорив 30 мовами). На запитання свого земляка Петерсена, чому він не пише свої праці французькою, німецькою або англійською мовами, що дало б змогу здобути європейську популярність, Раск відповів: «Кожна людина зобов’язана всім батьківщині, і все те добре, що вона може зробити, повинно належати тільки рідній землі» [1, с.17-18].

Як бачимо, такий своєрідний рідномовний патріотизм Раска спочатку не сприяв виходу його епохальних праць за межі Данії, однак пізніше науковий світ все ж таки гідно оцінив фундаментальні закони вченого в галузі історичного мовознавства.

Проте детальніше зупинимося на соціолінгвістичному образі Антонія Петрушевича – українського історика, археолога та мовознавця – з точки зору мовного відступництва, оскільки його ім’я винесене в назву нашої розвідки.

Ми вже згадували про специфічну мовну ситуацію в Галичині ХІХ ст., яка на тлі національно-релігійного протистояння та конституційного ладу набувала своєрідного розвитку і відповідних трансформацій в різних сферах суспільного життя: культурі, науці, освіті, політиці.

Мовне питання цього періоду набуває не тільки національно-культурного значення, але й політичної ваги. Адже йшлося про виживання західної вітки українського народу, формування його як політичної нації і становлення основного його атрибуту – української літературної мови в умовах польсько-німецької двомовності.

Такий збіг умов та обставин породив нове політично-культурне утворення – москвофільство, представники якого орієнтувалися на Росію, залишаючись одночасно в рамках австрійської конституційної монархії. Центральним в ідеології москвофільства було мовне питання. Ідеологи цього напрямку намагались його розв’язати по-своєму, за допомогою так званого язичія, тобто суміші елементів польської, української, старослов’янської і російської мов. При цьому народна мова заперечувалася зовсім, або вважалася мовою «хлопів і свинопасів», що не здатна до літературного вжитку, кодифікації та саморозвитку.

Біля витоків такого мовного нігілізму стосовно української мови стояли галицькі вчені Яків Головацький, Денис Зубрицький, Антоній Петрушевич та ін. Останній цікавий з погляду досліджуваної проблематики тим, що, будучи духовною особою (греко-католицьким священиком), весь свій науковий доробок опублікував так званим язичієм, яке протягом його наукової діяльності пройшло еволюцію від української книжної мови до мови, наближеної до російської.

Рамки регламенту нашої конференції не дозволяють панорамно розглянути соціолінгвістичний образ Петрушевича з погляду мовного відступництва та сповна вивести основні причини виникнення цього явища. Труднощі на шляху оптимального розкриття мовного образу цієї постаті полягають в тому, що в нашому розпорядженні є тільки тексти, тобто писемна мова на віддалі понад 100 років. А відсутність усного мовлення дозволяє змоделювати соціолінгвістичний образ Петрушевича в деяких аспектах гіпотетично, тобто подати його реконструкцію.

А. Петрушевич, як і більшість галицьких інтелектуалів, належав до духовної касти, яка в силу своєї релігійної приналежності до східного обряду не змогла сполонізуватися, перейти на католицизм, як це робила українська шляхта. А тому духовенство разом із селянством творили основу тогочасного українського соціуму і були єдиними носіями української мови.

Однак на відміну від селянства духовенство отримувало освіту, що здійснювалася німецькою та польською мовами. Крім того, східний обряд вимагав елементарного знання старослов’янської мови. Така відірваність теологічної освіти від рідномовної стихії допроваджувала майбутніх священиків до переходу на польську мову (як престижну) або пошуку іншого шляху самореалізації своєї мовної компетенції – через старослов’янську – до російської.

Ми не розглядатимемо політичний підтекст русофільських устремлінь деяких галицьких вчених, а тільки мовно-культурний з його наслідками.

Відомо, що А. Петрушевич здобував початкову, середню і вищу теологічну освіту польською мовою і, відповідно, перебував у польськомовному середовищі. Міцні основи українськості та мовної свідомості, що закладаються в основному в дитинстві, в Петрушевича не стали домінуючими в його національно-мовному розвитку. А тому не дивно, що перша його праця у 1848 році була польською мовою під назвою «W obronie języka ukraińskiego». Польською мовою Петрушевич в юності володів найкраще, і його перша та остання розвідка на захист прав самостійності української мови була написана під романтичним поривом 1848 року – року революції в Європі та «весни народів».

Після спаду революції А. Петрушевич повністю переходить на язичіє, пише ним всі свої праці з історії, археології та мовознавства, незважаючи навіть на те, що в кінці ХІХ ст. центром українського книговидання та української науки стає Галичина, а саме Львів. У цей період у Львові починає виходити друкований орган фактично першої української академії наук «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». А. Петрушевич продовжує наполегливо видавати свої праці язичієм, що вже на той час виразно прогнозувалося як штучне, безперспективне, анахронічне і без майбутнього.

За зразок мови візьмемо фрагмент його листа від 2 травня 1871 року до відомого мовознавця – батька наукової славістики Франца Міклошича, професора Віденського університету, завідувача кафедри слов’янських мов. Тільки принагідно зауважимо, що всі славісти листувалися з Міклошичем німецькою мовою – мовою тодішньої науки в Європі. Однак тільки Петрушевич намагався писати листи своєрідною російською мовою, якою ніколи добре не володів. Ось зразок мови листа: «Ваше высокородие! Достопочтенное письмо Вашего Высокородия получил я вместе с учеными рассуждениями, за что сердечно благодарю. Поручаясь дальшей благосклонности Вашего Высокородия ко мне имею честь в доказательстве моего высокопочтения здесь привосокупити первый выпуск издаваемои мною «Волынско-Галицкой летописи» и писатись Вашего высокородия покорнейшим слугою.  А. С. Петрушевич Львов, 2 мая 1871 г.» [2, с.318].

Як бачимо з листа, Петрушевич не володів достатньо тогочасною літературною російською мовою, оскільки її фахово не вивчав, не розмовляв і не перебував у російськомовному оточенні. Стиль листа важкий (десь доби Ломоносова і Державіна), а в побудові речення відчутна інтерференція старослов’янської мови. В текст виразно вкраплені старослов’янізми: привосукупити, писатись. Та й, зрештою, куцість листа засвідчує, що Петрушевич не був спроможний написати великого, розгорнутого листа Міклошичу російською мовою. Це, правдоподібно, науковою інтуїцією зрозумів адресат і відповів на лист українця своєю рідною мовою – словенською, а не офіційною німецькою: «Veleštovani Gospodine! Ne mogu Vam kazati, koliko je meni žel, što mi nije moguče poslati Vam raspravu o slavenskim elementima u rumunskome jeziku: ja sam suda nijednoga eksemplera ne imadem, budući da sam pošlednii poslao u Bukаrešt…» («Вельмишановний пане! Не можу Вам передати, як мені шкода, що я не зміг вислати Вам працю про слов’янські елементи в румунській мові: зараз я не маю жодного екземпляра, тому що останній вислав кілька місяців тому у Бухарест…») [2, с.318].

Мова цього листа відрізняється від попереднього добірним стилем, природністю викладу думок, збереженням національних особливостей рідної мови. Крім того, такий зразок кореспонденції висвітлив окремі риси ментальності, ставлення до рідномовного та іншомовного світобачення двох представників слов’янства – українця і словенця – Петрушевича та Міклошича. До речі, офіційна австрійська наука вважає Франца Міклошича австрійським та словенським мовознавцем (тут національна приналежність на другому місці). Аналогічно сприймають росіяни Олександра Потебню, а саме як російського та українського мовознавця, незважаючи на етнічне походження останнього.

Така доля багатьох вчених, яким довелося жити і творити в умовах імперій, в умовах панівних мов та в своєрідних мовних ситуаціях великодержавної мовної політики.

Література.

Кузьменко Ю.К. Лингвистические концепции Расмуса Раска // Понимание историзма и развития в языкознании первой половины XIX века. – Ленинград, 1984. – с.17-18.
Листування українських славістів з Францем Міклошичем. – К., 1993. – С.318.
Масенко Л. Мова і політика. – Київ, 1999. – С.53-56.
Потебня А.А. Рецензия на сборник «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким» // Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – С.226-252.
Ткаченко О.Б. Проблема відступництва з погляду О.О. Потебні // Мовознавство. – 1992. – №3. – С.3-9.
Шевельов Ю. Олександр Потебня і українське питання // Олександр Потебня: Мова. Національність. Денаціоналізація. – Нью-Йорк, 1992. – С.29-35.

This article is dedicated to the «language of apostasy» in Galicia at the end of the nineteenth century in the context of its socio-cultural development and polylinguistics: German, Polish, Russian, Ukrainian (Galician version), Old Slavic (literary language) and «Yazychiye». The formation of linguistic identity of one of the leaders of the so-called «Russophilism» in Western Ukraine Anthony Petrushevych in national and European dimensions.
Keywords: language identity, language apostasy, denationalization, sociolinguistics, polilinguistics, Galicia.