«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Напевно, майже в усіх склалося враження, що за останній час цю тему вже вичерпано. Хоча це зовсім не так. Звертаючись до історії, обстоюючи особливий статус російської мови, різні автори зосереджувались, як правило, на історії країн із особливим устроєм: Швейцарія, Канада, де різномовні території об’єднались і створили єдину двомовну або багатомовну державу. Визначальним фактором тут є первісна рівноправність усіх земель.
Наш, український, випадок — зовсім інший. Жодної природної, первісної двомовності в Україні ніколи не існувало. Російська мова завжди належала до сусідньої держави, що підкорила українські землі з усіма відомими наслідками. Але годі вже банальностей — перейдемо до суті.
На території Європи існувало дві імперії: Російська та Австрійська (пізніше Австро-Угорська). Порівняльний аналіз їх, напевно, існує в дослідженнях європейських істориків. Не маю сумніву, що він є достатньо повчальний. Але мені наразі йдеться тільки про мовний аспект проблеми.
Австрійська імперія виникла в XVI столітті, її історичним приводом був наступ турків і взагалі мусульманства на Європу. Розпалася вона вже як Австро-Угорщина під час Першої світової війни; тоді слов’янські землі вже мали федеративні права, доволі широкі. Однак на вулицях Будапешта і Праги звучала німецька мова. Як і в інших містах. Подібно до того, як половина Варшави розмовляла російською. Уявляєте собі?
Один приклад. У Празі жили патріоти і просвітителі, їх називали будителями. Було їх дуже мало. Існував тоді такий невеселий жарт, що тільки вони й володіють чеською мовою. І що якби під час їхніх зборів на них упала стеля, чеська мова щезла б на землі остаточно. І знаєте, коли Чехія стала державою? — Коли вся Прага почала розмовляти чеською. Так само й Будапешт колись говорив майже поспіль німецькою. Нині на вулицях цих міст якщо почуєте німецьку мову, це означає , що приїхали туристи з дружньої Австрії або з Німеччини. І Угорщина є самостійною успішною країною. І стала вона такою тільки тоді, коли угорська мова витіснила повністю німецьку. Так сталося і в інших землях колишньої Австрійської імперії.
Цей досвід треба вивчати і добре засвоїти. Ми так і залишимось недо-державою, недо-країною, — доки на вулицях Києва, Харкова, Донецька, Сімферополя і так далі (список дуже довгий!) пануватиме російська мова.
Я народилася в російськомовній родині, я — фахівець із російської літератури. Російську літературу й взагалі культуру знаю та люблю. Це не заважає мені не менше любити українську мову, літературу, культуру. І зараз уже знати їх непогано. Для цього треба було докласти певних зусиль. До чого це я? — а до того, що у власній родині, серед друзів, кожен має право розмовляти російською або будь-якою іншою мовою. Ніхто не зазіхає на це право. Але, коли ви виходите на вулицю вашого міста, маєте перейти на українську. Спочатку це будуть елементарні фрази, ви будете думати про те, як це сказати, — в магазині, транспорті, в будь-якій установі. З кожним днем ви розмовлятимете дедалі легше.
І раптом зрозумієте, що й думати на якусь певну тему ви вже почали українською… А далі на вас чекають уже справжні відкриття… Бо кожна мова — це новий окремий чарівний світ. Зробити це — обов’язок кожного. І зараз уже пізно відкладати це на майбутнє. Часу на роздуми в країни та її громадян насправді вже немає. Якщо ми не хочемо залишатися недолугою недо-державою, недо-країною. Хоч як це гірко, але поки що загроза залишитися такою існує… Обов’язково треба вивчати по-справжньому історичний досвід Європи. У школі та в кожному університеті. Бо саме він доводить, що держава — це суверенна територія і мова, а вже потім — Прапор і Гімн.
Наталія МАЗЕПА, доктор філологічних наук
Комментариев нет:
Отправить комментарий