Якою була слов’янська мова Київської Русі можна прослідкувати за відхиленнями від канонів церковнослов’янської, яких іноді припускались руські літописці, переходячи в рукописах на мову, якою вони мислили та розмовляли в житті. Ще більш наглядно, рідну мешканцям Русі мову, розкривають чисельні графіті, нашкрябані на стінах давньоруських храмів простими людьми про їх особисті речі.
Як з вкраплень у літописах, так і з графіті, цілком чітко видно, що рідна мова Київської Русі має абсолютно всі ознаки української і, найближчої до неї, білоруської мов. Саме ця мова була сформована етнічним населенням українських та білоруських земель ще за віки до приходу християнства. Ця ж мова була і розмовною і офіційною мовою Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського до середини 18 століття. На півночі Київської Русі був окремий слов’янський давньоновгородський діалект, який зник після того, як Новгород завоювало Московське царство у 1478 році.
Російської мови в часи Київської Русі не існувало. На територію Росії слов’янська мова потрапила з просуванням християнських проповідників та руських князів на північний схід, на землі фінсько-угорських племен. В Ростово-Суздальських землях (з середини XІVст. Велике Московське князівство) переважно набувала поширення церковнослов’янська мова, на якій проводилась християнізація тубільців.
Після розгрому Київської Русі монголо-татарами, українські та білоруські землі вже менш ніж за сто років були звільнені від Орди та сформували Велике князівство Литовське, де домінували рідні українцям та білорусам мови. Московське князівство, залишалось під впливом Орди до кінця XV століття, що зумовило значний вплив монголо-татар на культуру і мову сучасної Росії. До початку XVIIX ст. мовою Московського царства була суміш церковнослов’янської, татарської, мов етнічного населення — фінських та угорський племен, та мови східних слов’ян (українців, білорусів). Петро І, реформувавши Московське царство в Російську Імперію, провів також і реформу мови. Результатом реформи стало штучне створеня загальноімперського «русского язика». У 1739 році Михайло Ломоносов написав «Письмо о правилах российского стихотворства», а пізніше наукову російську граматику, закінчену його учнем Барсовим, у 1771 році.
Далі, півтора століття активної русифікації всіх земель імперії, потім особливо жорстока русифікація часів радянського союзу і, в продовження, агресивна інформаційна політика Росії, яка на державному рівні підтримує історичні міфи часів імперії та підживлює шовіністичні настрої російськомовного населення. В результаті, за данними перепису 2001 року, 46% етнічних українців на сході України та 37,6 % на півдні, вважають рідною мовою російську. На фоні зростання кількості людей, які розуміють суть історичних фальсифікацій Росії, і прагнуть не повторення Україною помилок минулого, залишається значна кількість населення, що піддається впливам російської пропаганди. Це збільшує напругу, як на міждержавному рівні так і в середині України.
Виходом з проблеми може бути максимальне обмежання впливу російського інформаційного простору на українстких громадян, якісна державна підтримка кінематографу, книговидання, наповнення та поширення Інтернет ресурсів, що спрямовані на патріотичне виховання населення та поширюють знання вільні від російських історичних фальсифікацій. Але основним рецептом зняття надмірної політизованості та чутливості населення до мовних та історичних питань є, безперечно, суттєвие підвищення рівня життя громадян. За умов відчутного, в кішені кожного громадянина, економічного розвитку до питань, що сьогодні так бударажать суспільство буде значно більш лояльне та прагматичне ставлення.
Повна версія статті — http://grafichne.info/mova.html
Комментариев нет:
Отправить комментарий