Morris Lechowicz: Кельто-скіфи і кельтизація в Україні та Північнопричорноморському регіоні

З початку 3-го століття до нашої ери територія сучасної України, раніше визначена скіфами північно-понтійських степів та елліністичними впливами з Причорномор’я, була доповнена кельтською культурою із заходу. 

Вплив останнього можна приблизно розділити на 2 окремі сфери — територію сучасної Західної України, де можна спостерігати вичерпні докази кельтської міграції/поселення, та центральну/східну частину, де латенські матеріали свідчать про наявність невеликих кельтські групи та розвиток кельто-скіфського (бастарнського) населення, добре засвідченого в стародавніх історичних джерелах. В Західній Україні кельтська присутність найкраще зафіксована на річці Тиса, де їхнє прибуття знаменується новим будівництвом, технікою виготовлення кераміки та металообробки, а також появою нових економічних і політичних центрів (Єрьоменко 1997; Казакевич 2012). З середини ІІІ ст. до н. е. латенська культура панувала у верхів’ях Тиси, де були кельтські економічні, культурні центри та центри виробництва заліза. На даний момент на українському верхів’ї виявлено понад два десятки латенських стоянок, найкраще задокументована з них – велике кельтське поселення на пагорбах Галіш і Ловачка, поблизу сучасного міста Мукачево. Військове спорядження з Галиш-Ловачки включало коротку шаблю з Х-подібною рукояткою, 2 латенські мечі, 12 кривих кинджалів, 27 наконечників списів, 2 наконечники списа, 14 наконечників стріл, 9 залізних поясів-ланцюгів, а також знахідки кінського спорядження. і приладдя колісниці (Бідзіля 1971: 72—76, 80, рис. 17: 28—30). «Понад 30» кельтських монет македонського типу («імітації») Філіпа II і III також були виявлені на цьому місці (Mac Gonagle 2014). У Дійді виявлено кельтський комплекс виробництва скла, а також ряд вузькоспеціалізованих центрів металургії із залишками кузень. Найбільша з них, у Нове Клинове, налічувала близько 200 кузень (Казакевич 2012). Нове Клинове лежить трохи на південний схід від вищезгаданих кельтських стоянок біля Мукачева та трохи на північний схід від кельтського поселення/поховання в Чумешті (район Сату-Маре) в Румунії (Rustoiu 2006; Rusu 1969).'

Тоді як археологічні дані у вищезазначених областях Західної України чітко вказують на класичну модель кельтської міграції на цю територію (Казакевич 2012: 179), ситуація далі на схід, де класичні автори говорять про галло-скіфів (Plut. Marius. 11). : 4—5) або кельто-скіфського (Страбон. 11: 6: 2) населення складніше. Це ще більше ускладнюється появою в цьому регіоні кельто-скіфських племен бастарнів. Тому кельтський матеріал, який можна ідентифікувати, логічно стає менш частим у міру просування на схід. Помітними винятками з сучасної центральної України є кельтська бронзова «маска для обличчя» з Канева (Черкаська область). Маску було знайдено разом із шийною каблучкою та ранньолатенськими нарукавними каблучками (Кухаренко 1959: 49), і вона виконана у виразному кельтському стилі «пластичних перетворень», який став поширеним у латенському періоді B1 — C2.

В епіграфічному декреті на честь Протогена згадується, що кельти загрожували околицям Ольвії наприкінці III ст. е. (Виноградов 1989: 181—183). Мовні сліди кельтської присутності також включають етнічну назву з грецького напису, знайденого в регіоні Буковини, яку Фалілєєв реконструював яккельтську  (Фалілєєв 2007). Клавдій Птолемей далі згадує кілька місцевих та етнічних назв на землях Scythia Magna, які, безсумнівно, є кельтськими. (Фалілєєв 2005, 2007: 4—9; Sims-Williams 2006: 218—219). Кельтські топоніми та етнічні назви згадуються також грецькими авторами (Plut. Marius: 11, 12; Strabo 11: 6: 2, 3). Плутарх, який використовував записи Посідонія (кінець II ст. до н. е.), зазначив етнічну сутність Κελτοσκύθαι, стверджуючи, що кельтські землі простягалися до прибережної зони Меотіди (Азовського моря): «... до Меотичного озера на сході, де воно межувало на Понтійській Скіфії, і що з цього моменту галли та скіфи змішалися. Ці змішані галли та скіфи покинули свій дім і рушили на захід, не одним маршем і навіть не безперервно, але з кожною весною вони йшли вперед, борючись їхній шлях і з часом перетнули континент. Тому, хоча вони мали багато різних назв для різних загонів, вони називали все своє військо загальною назвою галлоскіфів» (Plut. Marius: 11: 4-5). Варто також зазначити, що скіфи згадуються в Указі Протогена таким чином, що ілюструє, що їхня влада вже не така, як колись, і вони шукають захисту від «загарбників». З цього моменту термін «скіфський» стає суто географічним визначенням (Hovell Minns 2011: 119). Окрім вищезазначених мовних слідів,  зафіксовано значні археологічні докази кельтського впливу на культуру цього регіону. Сюди входить поховання з північного Понтійського регіону, в якому знайдено кельтський меч і піхви (LT B2 — C1—C2) у Вишгатарасівці.

Крім того, близько 20 шоломів типу Монтефортіно, які зазвичай пов'язують з кельтською найманською діяльністю, були знайдені в Північному Понтії та Приазов'ї. Хоча багато з цих шоломів, можливо, проникли до Східної Європи завдяки контакту з Римом у І ст. до н.е. — 1 ст. н.е., більш ранні зразки, наприклад, з Біленького, датовані IV — III ст. е., слід віднести до найдавнішої кельтської присутності на цій території.

Багато кельтських традицій збереглися в Північнопонтійському регіоні навіть після того, як вони занепали в Центральній Європі, а деякі кельтські місцевості та етнічні назви з’являються в пізніх римських джерелах поблизу Боспорського царства. Тут варто звернути увагу на етнікон бойсів, який пов’язували з кельтським племенем боїв (Фалілєєв 2009: 288—292), і кельтів, які згадуються в контексті готських війн (Казакевич 2012). У цьому контексті слід зазначити, що кельто-скіфські бастарни продовжували залишатися значною силою в регіоні. «Пізні бастарни» згадуються в епітафії Плавтія Сільвана за 74—79 рр. нашої ери (ILS 986), а в кінці 2 століття в Historia Augusta згадується, що під час правління Марка Аврелія союз племен, включаючи бастарни, скористався перевагою труднощі імператора на верхньому Дунаї вторглися на римську територію (SHA. Marc. Aurel. II: 22). Вони також були серед племен, які брали участь у «готських» набігах між 248 і 269 роками (Щукін 1999). Так, наприклад, у 250—251 рр. бастарни були залучені до готських і «сарматських» вторгнень, кульмінацією яких стала поразка римлян у битві при Абрітусі в північно-східній Болгарії та вбивство імператора Деція (Herwig 1988: 45)