Ідеологічний фундамент новітньої української державності під час Визвольних змагань 1917-1921 років та вплив на сучасність.
Частина І: тризуб і троянда
«Українська революція, яку надихали мрії про національне визволення, так саме як і ідеали соціалізму, привела до створення національної держави (1917-1920), а відтак і радянської республіки (1923)» [1]
Доба Визвольних змагань 1917–1921 років є одним з найцікавіших етапів новітнього українського державотворення. Стрімке розгортання подій, відкриття численних вікон можливостей та величезна підтримка населення. Здавалось що може піти не так? Як виявилось багато чого. Завжди щось може, а скоріш за все обов’язково піде не так.
Одне з моїх зацікавлень є ідеї та їх історія. В Україні ідеї мають свою історію. Сьогодні може здаватись, що наша країна має націоналістичні ознаки. Принаймні такою хочуть бачити Україну націонал-патріотична спільнота. Ультранаціоналістичною, фашистською і навіть нацисткою Україну намагаються показати московити та їх посіпаки. Іноді те саме провертають і сусіди поляки, чи то борячись зі своїми історичними травмами/міфами чи то заграючи з популістськими настроями посполитих.
Водночас ті самі московити показають нас прогресистами та гендеристами, а деінде у країнах Європи та в США всі ці візії рясно дублюються тими самими посіпаками або «проконсервативними» політичними або громадянськими силами (насправді політичними фарисеями, які граються у популізм). Але яка Україна насправді? Націоналістична чи прогресистська? Чи можливо націонал-прогресистська?
І на це питання є відповіді. Однак, спочатку потрібно спробувати проаналізувати ідейний та світоглядний фундамент новітньої української державності, породжену ними культуру, встановити причинно-наслідкові зв’язки та порівняти з сучасністю.
Нація, як політична спільнота збиралась не у вакуумі. Існував конкретний соціально-політичний контекст. Весна народів (Весна націй) [2], що відбувалась у Європі у 1848–1849 років породила численні національні рухи, деякі з яких одразу взяли курс на відокремлення від імперій і побудову власних держав, а інші задовольнялись ідеями культурних автономій. У ті часи національне не завжди співпадало з державним. Частіше національне ототожнювалось з культурою, мовою і традиціями. Повсюди популярним стають національні культура і фольклор, причому абсолютно не обов’язково, щоб люди, які щиро цікавились національною мовою та культурою були націоналісти. Наприклад серед російських дворян було не мало поціновувачів української культури, наприклад сім’я майбутнього гетьмана Павла Скоропадського або численні комуністичні рупори по типу Хвильового. Одні були монархістами-консерваторами, а інші республіканцями-більшовиками і ніхто з них не був українським націоналістом. Сьогодні це явище яскраво представлено в Каталонії, населення якої у масі своїй будучи ультралівим бореться за створення власної національної держави.
Національний державний рух безумовно надає суспільству певну політичну форму, але водночас суспільство може мати абсолютно різні світогляди під час протилежні націоналізму. Національна держава не тотожна ідеям, які ставлять націю у центр. Тож ж якими були ідеї українців після Весни народів?
Головна Руська Рада (1848-1851) та ідеї Драгоманова (1841-1885)
Весна народів була бурею у Європі, однак до розділених українських земель дійшов лише тепленький літній вітерець. 2 травня 1848 року у Львові утворюється Головна Руська Рада [3]. Так, саме руська, бо московити були московитами, а мешканці Галичини називали себе русинами, а свої інституції руськими. Так, от ГРР це фактично перша політична інституція, яка змогла чітко заявити свої політичні вимоги:
- поділ регіону Галичина на східну – українську та західну – польську;
- об'єднати в одну провінцію українські землі: Галичину, Буковину та Закарпаття;
- викладання в школах та видання урядових розпоряджень – українською мовою.
Вимоги надзвичайно важливі, проте без жодного натяку на націоналізм у позитивному розумінні, не кажучи вже про якісь прояви шовінізму. Ще одним важливим аспектом діяльності ГРР стала декларація про єдність усього 15-мільйонного народу України. Таким чином українці заходу вже починали ототожнювати себе одним народом з українцями центру та сходу. Були змоги сформувати свої органи самоврядування та навіть парамілітарні формування. Втім далі автономістських ідей у межах Імперії Габсбургів справа не пішла.
На сході тим часом панували схожі автономістські погляди, проте з більш розмитими національними та політичними ідеями. Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Драгоманов були головними теоретиками цих ідей. На відміну від українців заходу, які на прикладі ГРР проявляли більше національно орієнтованого самостійництва, політична програма східних українців народжувалась у контексті «великоруської» народності, як її унікальної, але складової частини.
«Костомаров розвинув свої ідеї в нарисі «Две русские народности», де доводив, що росіяни засадничо авторитарні й деспотичні, натомість українці індивідуальні й демократичні.
Так зусиллями Костомарова, а також іншого видатного братчика – Пантелеймона Куліша, нарешті, дійшло до усвідомлення окремої ідентичності у «великоруських рамках».
…
Фактично, розподіл сфер між літературами й культурами обґрунтував не імперський лояліст, а демократ у вигнанні Михайло Драгоманов.
…
Згідно з поміркованими соціалістичними поглядами Драгоманова, роль «великоруської» мови – доносити передові ідеї європейського Просвітництва до всіх підданих царя. Він наполягав, щоб інтелектуальні діялоги велися у «великоруському» полі» [4].
Отже, навіть думки ліберальної та соціалістичної східноукраїнської інтелігенції були направлені на розуміння української культури, як частини «великоруської». Це дозволяє сьогодні нам краще зрозуміти суть російських претензій на історію утворення української нації та новітньої державності. Під цим кутом можемо бачити протистояння росіян з українцями не з огляду етнічної культури, а саме політичної. Українська інтелігенція переймала та поширювала ліберальні та соціалістичні ідеї, що і було головною небезпекою для царської великодержавності. Російські чиновники могли мати асоціації: українець – ліберал, або українець – соціаліст, а тому автоматично записувались у вороги «государя», і справа не стільки у етнічності, як у ідеях.
«Як і Микола Костомаров, Михайло Драгоманов був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо Костомаров висловлювався за об'єднану панслов'янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії.» [5].
Прогресивні на той час ліберальні та соціалістичні погляди української інтелігенції жодним чином не допомагали політично еволюціонувати від «радикальних» ідей автономізму до абсолютно «нереалістичної» незалежності і суверенності.
І знову захід України: «Україна irredenta»
Незважаючи на те, що Михайло Драгоманов був постаттю європейського масштабу і такі відомі люди, як Макс Вебер вчили російську, щоб читати Драгоманова, першим в Україні ідею незалежності обґрунтував представник західних земель, і то несподівано з позицій марксизму.
У 1895 році у м. Львів Юліан Бачинський [6] видав книгу «Україна irredenta» (з латинської «Україна уярмлена»). Книга, яка вийшла у світ на 5 років раніше за «Самостійну Україну» Миколи Міхновського. Прикметно, що обидві книги були видані у місті лева. Автор «Україна irredenta» вважав за необхідне для України:
- досягнення політичної самостійності;
- об’єднання етнічних територій;
- розвиток української економіки;
- вирішення соціальних проблем.
Несподівано для загалу, але саме Юліану Бачинському належить і гасло: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!»
Цікаво, але багато у чому «irredenta» і «Самостійна» схожі, і розходяться тільки стосовно важливості історичного коріння, яке для націоналістів стають важливими на противагу марксистам, які як правило не бачать «культури у минувшині». Ще одна відмінність у площині прихильності до «націоналізму/інтернаціоналізму». Микола Міхновський виступає з достатньо чіткою націоналістичною позицією, відкидаючи класову боротьбу на користь єдності української нації:
«Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «Я». Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна, Україна від Карпатів аж по Кавказ». [7]
Романтизм і реалізм української інтелігенції
«Наша нація», «солідарність всіх частин» та інші романтичні і навіть поетичні тези Миколи Міхновського фактично обрушили всі романтичні сподівання українського народу, який виявився не дуже і націоналістично налаштованим. 1917 рік привів до владу українську інтелігенцію, яка майже одностайно була соціалістичною та комуністичною. Так, вони підтримували національне визволення українського народу, але у марксистському контексті. Національне визволення обмежувалось культурними процесами по типу українізації та частково самоврядування спокійно поєднуючись із соціалістичною революцією у межах нової «демократичної» федерації народів росії. І якщо проаналізувати їх ідеологічні погляди це не виглядає таким вже дивним.
Якщо сам батько українського соціалізму виступав за федерацію з оновленою росією, то чому не інші представники української інтелігенції? Для прикладу Винниченко був соціалістом і марксистом. З ним і його роллю все зрозуміло, наведу лише один приклад:
«Заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» (див. Тиждень, № 3/2013).
Ці утопічні погляди віддзеркалились у IV Універсалі, яким було проголошено незалежність УНР. «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств», – сказано в документі, автором якого був той-таки Винниченко.» [8]
А що Михайло Грушевський? Поважний пан, академік, батько української історії? Яких поглядів був Грушевський? Як і Винниченко, Грушевський [9]. був членом Української партії соціалістів-революціонерів, що фактично була філіалом російської партії соціалістів революціонерів. У науковій галузі Грушевський захоплювався роботами Карла Маркса та Фрідріха Енгельса:
«Властиво, для цілого ряду поколінь була для сього одна книжка – мабуть усім читачам так добре звісна, що її не треба й називати. В таких невеликих літературах як наша вона довго була таки й одиноким підручником, з котрого зачерпувались відомості про початки й розвій громадського житя людей головнійших його форм і установ.
Я говорю, розумієть ся, про славну книжку Фрідріха Енгельса «Початок родини, власності та держави» (Der Ursprung der Familie, des Privateigentums und des Staates), котрої перше видання вийшло 1884 р. Славне ім’я автора, що сею публікацією – як сам він зазначив, сповнив заповіт свого приятеля Маркса, використовуючи його замітки на сю тему» [10].
Ну може Симон Петлюра [11] якісно відрізнявся на фоні суцільної соціалістичної інтелігенції? Отаман змінював свої політичні погляди неодноразово. Від підтримки царського режиму на початку І світової війни, через період автономізму і аж до підтримки незалежності української державності.
Те саме відбувалось у Петлюри і на ідеологічному рівні. До речі однопартієць Петлюри Винниченко критикував майбутнього отамана за «нестійкість, богемність і політичні хитання». Обидва діячи були членами – Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), яка була фактично філіалом Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) під керівництвом – Володимира Леніна.
УСДРП фактично сповідували марксистську ідеологію, а в їх політичній програмі декларувались:
1. Демократизація суспільного ладу (у марксистському розумінні);
2. Автономія України у складі федеративної Росії;
3. Конфіскація великих площ земельної власності.
Отже, фактично всі лідери Центральної Ради у 1917 році були марксистами та автономістами. Єдине, що відрізняло їх від московітів, це певний рівень «демократизму» на відміну від притаманного московитам авторитаризму і пізніше тоталітаризму. З огляду на це, абсолютно не є дивними перші три Універсали Центральної Ради Української Народної Республіки (23.05.1917, 16.07.1917, 20.11.1917), які обіцяли все «отнять і поділіть», але без виходу зі складу росії.
8 місяців знадобилось українській владі під час постійних бойових дій з більшовиками-московитами, щоб еволюціонувати до проголошення політичної незалежності (IV Універсал 25.01.1918) від росії. Але сюрприз, разом з IV Універсалом відповідно до марксистської ідеології з її брехливим пацифізмом було розпущено регулярну армію на користь тимчасової міліції… , що унеможливлювало захист цієї лише задекларованої незалежності.
Романтичний соціалізм і марксизм української інтелігенції було вщент розгромлено прагматичним, централізованим і плановим більшовицьким комунізмом московітів. І в цьому московитам допомогли самі українці, що масово стали у їх ряди («боротьбісти» та інші численні комуністичні фракції), але про це з годом.
Для прикладу Віталій Миколайович Дудін сучасний український громадський і політичний діяч, юрист, фахівець у галузі трудового права, голова ради громадської організації «Соціальний рух» (2016–2024) та член Громадської ради при Державній службі України з питань праці досить відверто та красномовно характеризує українську владу часів перших визвольних змагань:
«Українські соціалісти змагались із радянською владою у реалізації соціалістичних перетворень.
…
Центральна Рада апелювала до тих же цінностей, що й більшовики, з якими вона була змушена воювати. Але не слід вважати, що після початку війни вона відступила від своїх поглядів. Директорія УНР ще більш затято заявляла про свої ліві симпатії. Скажімо, Декларація Української Директорії 1918 р. теж мала чіткі соціально-революційні орієнтири – вона позбавляла виборчих прав «нетрудові верстви». Даний документ особливо проникнутий класовою риторикою: «працюючі маси» тут протиставляються «буржуазії».» [12]
Культура на службі більшовиків
Культура [13] формує світогляд. І якщо у релігійних спільнотах догма не тільки творить культуру, а під час веде діалог або конкурує з культурою, то у секуляризованих – культура є основним контекстом, ґрунтом з якого проростає світогляд. Раніше під культурою розуміли – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом історії. Вбачалось, що культура створює основу ідентичності нації або спільноти, а також гармонізує і зберігає цей досвід.
Але сьогодні культура руйнує набутий досвід під гаслами революційного мистецтва та відкриття нових обріїв. Все це вже було на початку 20 століття і напряму стосувалось українського націотворення та державотворення.
Проукраїнська соціалістична інтелігенція УНР та Директорії не дуже відрізнялась від московитів більшовиків-комуністів. Просто одні хотіли якусь національну автономію, а в плани інших це не входило. Культурно – ж ці люди були однакові:
«Літературна критика і дискусія, політика й ідеологія невпевнено балансувала поважними і перевіреними традиціями минулого (патріотизм, народництво, справи культурного розвитку та соціальних реформ) і пошуками духовного [14] змісту нового світу (інтернаціоналізм, заперечення минулого, класова відплата та соціалістична революція)» [15]
Можливо Мирослав Шкандрій, історик із Канади просто лівак і його тези не релевантні? Може. До речі у 2025 році у видавництві «Локальна історія» вийшла книга «Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956» [16], такий собі погляд на українські ідеї через літературу але тепер з іншого флангу. Дасть Бог і до цього доберемся. Але про що пише Шкандрій у книзі? Наприклад про численних інтелігентів, поетів та літераторів, які стали на бік московітів вважаючи їх справжніми соціалістами і марксистами. Всі ці Хвильові, Блакитні, Курбаси, Сосюри, Тичини та Довженки – були справжніми трубадурами червоного терору, хоча і щиро симпатизували українській мові та культурі.
Просто уявіть собі, що зараз на 5-му році повномасштабної війни з московитами група поетів і літераторів починають нагло топити за рашку і співати про це щирою солов’їною… . Ну явний абсурд, але не тоді:
«Коли на початку 1920 р. боротьбисти об’єдналися з більшовиками, провід колишньої української партії всю свою енергію спрямував на формування прореволюційної, але національно орієнтованої української літератури.
…
Серед їх гасел було: «Не треба традицій, не треба минулих святощів, тільки дивитись уперед. Рятунок тільки у будучині»
…
Коли на початку 1919 року більшовики зайняли Україну, боротьбисти з ними співпрацювали.
…
Михайличенко був переконаний, що українська нація мусить порвати зі своїми старими селянськими традиціями, дерусифікувати міста і створити нову культуру – українську і пролетарську водночас» [17]
Мабуть нічого такого, культура ж поза політикою, правда? Багатотисячні тиражи більшовицьких пропагандистів з ВАПЛІТЕ [18] у більшості сучасних книгарень воюючої України проти більшовиків виглядає абсолютно недоречно. Просто вдуматись ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури. Літературна організація заснована в окупованій більшовиками Україні у 1926 році і до якої входили настільки популярні сьогодні Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Майк Йогансен, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші.
Вікіпедія у комплементарному і навіть патріотичному стилі повідомляє про ВАПЛІТЕ:
«Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – літературне об'єднання, засноване в Харкові, яке проіснувало з 1926 до 1928 року та посіло значне місце в рамках українського літературного процесу в Радянській Україні. Її вважають центром Українського відродження 20-х років.
…
Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!» [18]
Як вам? Фрази типу:
– «в рамках українського літературного процесу»;
– «в Радянській Україні»;
– «центром Українського відродження 20-х років»;
– «Геть від Москви!»
Невже хтось у здоровому глузді може щиро вірити в «український літературний процес», в «українське відродження» або у щирість гасла «Геть від Москви!» у московитсько-більшовицькій окупації? Це просто смішно. Це якась справжня біполярка впроваджувати декомунізацію але водночас вважати «Радянську Україну (читаєм окуповану комуністами)» – українською державою. Потім проголошувати 24 серпня Днем «Відновлення» Незалежності, ніби не радянська влада є правонаступником сучасної української, і одразу бігти у бар «Хвильовий» читати «Я Романтика», де покидьок герой розмірковує над тим, що він «чекіст, але і людина». Може досить?
А може це все мої суб’єктивні і оціночні судження? Краще ще пошукати джерела. Якою була база культурного маркизму та комунізму в Україні у ті часи? І чи вона була? Джерела стверджують що була і не абияка:
«КП(б)У [19] від самого початку розкололася на дві групи: російську, оплотом якої були російські або русифіковані робітники, та українську, представниками якої пристали до більшовиків під час Жовтневої революції та громадянської війни. Ці українські діячі, інтелектуали аж до кісток, які мали авторитет у масах і вважали себе законними представниками цілої української нації, почали боротьбу за продовження процесу самовизначення, розпочатого за років незалежності.» [20]
Просто вдумайтесь… Представники української інтелігенції, що були «інтелектуалами аж до кісток» від самого початку підтримали комуністів і допомогли їм знищити українську незалежність, але потім пише Шкандрій вони «почали боротьбу за продовження процесу самовизначення…». Агов, навіть тугі українські соціалісти з IV універсалом вже закінчили процес самовизначення. Але для українські комуністів то була не правильна революція і державність, треба було її знищити і тільки потім почати боротьбу за продовження… . Ну…, якщо чесно я постійно бачу щось схоже в українській політиці, причому як серед офіціозу, так і серед українських патріотичних груп. Тяглість традицій, що тут скажеш.
«Вони особливо переймалися долею найбільшої української фракції в КП(б)У – боротьбистів, які злилися з більшовиками 1920 р. Це був місцевий комуністичний рух, чисельно він не набагато поступався більшовикам» [20]
Ось він ґрунт, місцевий комуністичний рух, який від самого початку боровся за спільну більшовицьку державу проти будь-якої незалежної Української, націоналістичної, консервативної, анархістської (у потенції) і соціалістичної в реальності. І московські більшовики вміли грати на національних почуттях місцевих комуністів:
«Рішучі заходи розпочалися в травні 1925 р., коли в Україну прибув новий перший секретар КП(б)У Лазар Каганович. Москва наказала йому запустити інтенсивну компанію українізації. Були встановлені терміни українізації для держслужбовців, поступово зростав відсоток українців у партії, почала повертатися інтелігенція, раніше пов’язана з Центральною Радою чи Директорією» [21]
Так, так всілякі сучасні кумири по типу Михайла Грушевського повернулись в окуповану більшовиками Україну і почали працювати на режим. Таке собі возз’єднання нації на більшовицьких мінімалках.
Це все звісно добре і той хто вміє будувати причинно-наслідкові зв’язки розуміє внесок місцевих комуністів у знищення української незалежності у 1917-1921 роках. Зрозуміло також, що ці діячі справді іноді були проукраїнські і водночас комуністами ідеологічно. Але що ж з діячами відстріляного відродження? Що для них було первинним? Любов до України чи комуністична віра?
«Підписаний трьома колишніми симпатиками національної революції – Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Михайлом Йогансеном, маніфест декларував: «Спаливши ввесь гній феодальної і буржуазної естетики і моралі… пориваючи всі зв’язки , заперечуючи всі дотеперішні традиції … оголошуємо еру творчості пролетарської поезії справжнього майбутнього. … Наші лави крилаті споюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролєтарських метафор.
…
У редакційній передовиці до першого числа Блакитний заявляв: «Єдиним критерієм для реакції буде художність твору і його поступовість без жодної вузької фракційності. Без обмежень якоюсь школою чи напрямком. Хай «Шляхи мистецтва будуть тою трибуною, де у вільній дискусії кристалізуватиметься єдиний напрям, єдина школа – школа майбутнього мистецтва, школа мистецтва комуністичного».
…
Йогансен, своєю черго, боронив конструктивізм: «Як комуністичне суспільство дає величезне полегшення робочих процесів і робочої думки, що кожний зможе бути робітником і винахідцем, так само в констурктивнім мистецтві кожний зможе бути творцем, хто засвоїм техніку конструктивного мистецтва»» [22]
Повіяло постмодернізмом? Але все це стара історія. Бути богами хотіли люди давно і не важливо чи це оповідь про Вавилонську башту чи Французька революція. Здається цілком очевидно, що для червоних українських пропагандистів від культури головним було не національне, а комуністичне, не культурне, але ідеологічне.
«Блакитний організував Першу українську нараду-конференцію про роботу на селі, на якій заявив, що земельне питання найголовніше і що перемога неможлива, допоки пануватиме організований і озброєний куркуль» [23]
Спочатку вони закликали роззброювати і розправлятись з «куркулями», а потім допомогли комітетам бідноти (КомБідам) реалізувати репресії, що як ми знаємо переросли у Голодомори. Чудові літератори і ідеологія чудова! Продовжимо їх прославляти і зараз… . Але я якщо серйозно, то всі ці «національні» пориви були до першого Блюмштейна:
«Треба одверто сказати, що тепер колись революційне гасло вільного розвитку національної культури стає реакційним і контр-революційним. …треба визнати, що об’єктивно наприклад сучасна українська мова чинник безумовно контр-революційної петлюрівської стихії» [24]
І це безперечно логічно з точки зору теорії марксизму та комунізму, нації мали переплавитись у один суцільний інтернаціонал пролетаріату, об’єднаний однією ідею і рішучістю зруйнувати все старе і побудувати новий світ. Національні держави і нації відіграли свою роль і мали зникнути. Ми бачимо той самий прогресизм і процес пожирання революцією своїх активних учасників. Тут прекрасно все. Українські романтичні соціалісти та комуністи-боротьбисти були раді обманюватись, а після виконання поставлених «старшими братами» завдань – ліквідовані. Вічна пам'ять?
Міхновський, як виключення та Скоропадський-Липинський, як альтернатива
А чи могло в Україні бути щось інше крім мейнстримних на той час соціалізму, марксизму та комунізму? Вірогідність була, але не більше. Об’єктивно. Під час консервативної революції [25] українці потужно включились у реакцію на всеєвропейську загрозу марксизму, але нажаль на той час визвольні змагання вже були програні. Радянська державність не враховується.
Але що ми мали у арсеналі ідей до консервативної революції? Два ключових імені – Микола Міхновський та В’ячеслав Липинський, які представляли модерний секулярний націоналізм та класичний консерватизм.
Міхновський хоча і на 5 років пізніше за Бачиньского, але впевнено проголосив необхідність самостійної України. Міхновський, зокрема, писав:
«Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної» [26]
Позиція чітка і безкомпромісна, а українські соціалісти не могли без компромісів, а тому Міхновського вважали небезпечним радикалом, якого не можна контролювати. Його не сприймали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Для одних від був ідеологічним суперником, для інших конкурентом за владні позиції. Для прикладу: «Михайло Грушевський не поділяв ідеї створення власного війська, називав Міхновського «нашим фашистом»» [27]
Винниченко проти Міхновського виступав регулярно:
«У цих умовах М. Міхновський зі своїми однодумцями приступив до організації першого українського військового з’єднання цілком самостійно. У середині квітня 1917 р. під Києвом самостійниками було оголошено про несанкціоноване владою формування «Першого Українського козачого ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку». Було утворено делегацію військових у складі якої були М. Міхновський і В. Павелко – члени клубу ім. П. Полуботка, делегати українського полку, офіцери гарнізону.
…
Самочинні дії Клубу засуджували всі – від офіційних осіб і організацій, які представляли в Києві Тимчасовий уряд, до російськомовних газет. У цю кампанію шельмування самостійників включилися і українські соціалісти. На засіданні УЦР В. Винниченко засудив те, що він презирливо назвав «міхновщиною», і висловив надію, що «це явище цілком часове» [28, арк.13]. У статті в «Робітничій газеті», надрукованій 8 квітня 1917 р. В. Винниченко написав статтю, в якій висміював «віру в багнети» і попереджував, що на «кінчиках багнетів можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, але й чорні пасма реакції, насильства, абсолютизма». [28]
Показово, коли українські соціалісти починають «співати» унісон проти когось, скоріш за все таких людей треба підтримати. Петлюра взагалі віддавав наказ про арешт Міхновського. [29] Міхновський був цікавий, активний, сміливий і націоналістичний, але всіма відкинутий.
Міхновський мав відносини і з консерваторами. Особисто товаришував з Липинським. Не була чужою для нього і тема релігії. Дід і батько Миколи Міхновського були священниками: «Батько і син Міхновські разом сповідували принцип: «За Бога і Україну!»» [30] Але, якщо придивитись уважніше читаючи його тексти можна помітити всю ту ж саму притаманну епосі секулярність. Перенесення Божества з центру на периферію та замикання у приватній сфері кожної особистості:
«Це Тарасівці відкривають справжній Україно-центричний світогляд Духового Вождя, що й до самого Бога не піде молитися до неба, поки не здобуде волі і суверенности для України (Заповіт).
…
І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови.
…
…інших людей, безперечно талановитих, але таких, що віддали свій талант богові чужої, ворожої нам нації?!». [31]
Для сучасної української політки останні примітки абсолютно не мають великого значення. Новітня українська державність наскрізь секулярна. Не є проблемою це і для класичного консерватизму, який розглядає релігію у найкращому випадку, як важливий державний інститут.
Міхновський якісно і виразно відрізнявся на фоні української соціалістичної інтелігенції, однак не став альтернативою, якою стала Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, хоч і на якихось неповних 8 місяців. Ця держава мала достатньо чіткий світогляд, наділений переважно поступовим характером. На відміну від марксизму та комунізму консерватизм Липинського не обіцяв революційних змін. Натомість гарантував поміркований розвиток з опертям на ринкові механізми та правовий класичний лібералізм.
Націоналізм та консерватизм бачили свої джерела у минулому, звідти ж проростала і легітимність їх ідей. Натомість соціалісти і марксисти навпаки агітували забути про минуле, стверджуючи, що у минулому немає ані культури ані користі. Ліві і сьогодні представляють свою ідеологію, як актуально відкриту до майбутнього, тоді, як своїх політичних опонентів малюють недоречно заглибленими у минуле ретроградами з 15 століття.
Соціалісти і марксисти виграли в Україні не тому, що мали рацію або були сильнішим, а навпаки. Вони були хитрішими і практичними. Їх популізм миттєво переростав у пропаганду, яка вихором пожеж спалювала здоровий глузд:
«Землю – селянам! Фабрики – робітникам! Мир народам!»;
«Мир хатам! Війна палацам!»;
«Уся влада — Радам!».
Результат? Влада – партії, селяни – гірше кріпаків без документів і права переміщення, а періодично просто знищені чи заморені голодом. Замість миру нарадам – світова війна і постійне підбурювання марксистських революцій по всій планеті. Замість країни рад – тюрма народів. Але тоді на початку 20 століття більша частина українців повірила саме червоним агітаторам, яких підтримав цвіт української культурної інтелігенції.
Комуністи озброєні відвертою брехнею у поєднанні з ефективною пропагандою та при підтримці червоного терору розгромили своїх ідейних ворогів ще до битви. По справжньому націоналісти та консерватори на битву так і не з’явились. За реальну владу в Україні боролись проукраїнські соціалісти з одного боку та московські комуністи у союзі з проукраїнськими комуністами (боротьбисти) з іншого.
Ідея незалежної національної України програла ідеї автономної інтернаціональної України. І що цікаво, багатьох українських соціалістів з першого табору згодом це влаштувало. Так, Михайло Грушевський, який багаторазово відмовлявся працювати і навіть очолити Українську Академію наук засновану в Українській Державі Павла Скоропадського, таки повернувся на територію України, але вже у часи комуністичної окупації. Українському соціалісту завжди був ближче московський комуніст ніж український націоналіст чи консерватор і це факт. Факт який коштував нації незалежності і досі загрожує нам світоглядно.
__________________________________
[1] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 9.
[2] https://uk.wikipedia.org/wiki/Революції_1848—1849_років
[3] https://uk.wikipedia.org/wiki/Головна_Руська_Рада
[4] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 19.
[5] https://uk.wikipedia.org/wiki/Драгоманов_Михайло_Петрович
[6] https://uk.wikipedia.org/wiki/Бачинський_Юліан_Олександрович
[7] М. Міхновський «Самостійна Україна», Львів 1900 https://diasporiana.org.ua/.../uploads/books/16536/file.pdf
[8] https://tyzhden.ua/vijsko-j-nezalezhnist/
[9] https://uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович
[10] М. Грушевський «Початки громадянства (генетична соціологія)», Institut Sociologique Ukrainien. – [Відень]: [Укр. Соціол. Ін-т], 1921. – 328 c., http://hrushevsky.history.org.ua/item/0000007
[11] https://uk.wikipedia.org/wiki/Петлюра_Симон_Васильович
[12] «УНР соціалістична. Якою була політика першої Української держави»
https://rev.org.ua/unr-socialistichna-yakoyu-bula.../
[13] https://uk.wikipedia.org/wiki/Культура
[14] Цікаво, що Микола Сціборський у своїх роботах неодноразово під духовним розуміє ідеологічне, а радше метафізичне. Секуляризоване суспільство завжди шукає заміну забутій традиції, але нажаль результати таких пошуків дуже сумнівні. Про це прекрасно пише Руслан Халіков у книзі «Повстання проти секулярного світу» https://pxpublisher.com.ua/povstannya-proty-sekulyarnogo.../
[15] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 39.
[16] Мирослав Шкандрій «Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956», видавництво «Локальна історія» 2025 https://publishing.localhistory.org.ua/.../ukrayinskyj.../
[17] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 43.
[18] https://uk.wikipedia.org/wiki/Вільна_академія_пролетарської_літератури
[19] https://uk.wikipedia.org/wiki/Комуністична_партія_України_(1918—1991)
[20] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 32.
[21] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 36-37.
[22] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 49-51.
[23] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 56.
[24] Мирослав Шкандрій «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», Нака-Центр, Київ 2013, стор. 54.
[25] https://uk.wikipedia.org/wiki/Консервативна_революція
[26] https://www.radiosvoboda.org/.../mykola.../32342147.html
[27] https://www.village.com.ua/.../331221-vulitsya-stepana...
[28] Ф. Г. Турченко МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ VS МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ТА
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ: БЕРЕЗЕНЬ 1917 – СІЧЕНЬ 1918 рр.)
[29] https://day.kyiv.ua/.../istoriya-i-ya/vichnyy-opozytsioner
[30] https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/03/31/162532/
[31] https://diasporiana.org.ua/.../uploads/books/16536/file.pdf
Комментариев нет:
Отправить комментарий