«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Марк Аврелій
Ключові смисли повісті Івана Франка «Перехресні стежки» (1900) дають нагоду поміркувати про феномен Волі. «Воля, як річ у собі, – зауважував Артур Шопенґавер, – ніяк не залежить від своїх проявів…» [3, 167] (творчих / руйнівних) – вона є універсальним засобом ЗМІНИ ПОРЯДКУ РЕЧЕЙ. З філософського погляду, Воля є категорією субстанціальною, а її прояв – акцидентний. Тому важливо, щоб активний індивід-альтруїст як носій сильної волі спрямовував її на суспільне благо. Воля – усвідомлювана цілеспрямованість людини на реалізацію своєї індивідуальної програми, алгоритм якої тримає в собі.
Так передумовою успішної реалізації «програми» творення простору суспільної справедливості «меценасом» (адвокатом) Євгенієм Рафаловичем є гідне протистояння системному механізму, що за імперських (Галичина у складі Австро-Угорщини) умов є велетенськими інфернальними жорнами, котрі здатні перетерти на порох будь-кого, хто матиме намір той механізм пошкодити чи зруйнувати. Отже, борець за добро, що виступає під корогвою Волі, має бути цілеспрямованим, рішучим, відважним, безкомпромісним, послідовним і безкорисливим носієм гідності, інтелекту, професійної компетенції й харизми. Чи є все це у молодого адвоката Рафаловича? Так, поза всяким сумнівом, є. Ось декілька цитат із твору:
«…Думка про конечність розбуджування селян до політичного життя, організування їх до політичної боротьби за свої права виступила в його душі не як далекий постулат, а як справа невідхильно потрібна, без якої навіть найбільшому народолюбцеві не можна й кроку зробити наперед» [3, 175].
А ще: «Євгеній мав таке почуття, що підсаджує під свої плечі під високу і важку кам’яну гору з наміром – зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга, важка, але сказав собі в душі:
– Все одно! Мушу двигнути» [3, 176].
Читач вірить: на це йому стане Волі.
А чи одна чиста любов до свого народу рухала героєм? Може, ще щось? Може, «амбіваленції» та «контраверзи» так само є неабиякою рушійною силою?
З огляду на «автопрообразність» цього літературного героя, не можна не брати до уваги Франкове «освідчення» в «любові-нелюбові» до русинів (українців):
«…нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз … Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?» («Дещо про себе самого») [2, 25].
До того ж, у героя, як і автора, присутня «двоїна» (Іван Андрусяк) [3, 3 – 10] – primatus (лат. тут – домінанта) Духу, Волі і naturell (фр.) – почуття, сердечні пориви – «ПЕРЕХРЕСТЯ».
І все ж, авторський задум фінальної розв’язки «сердечної» історії адвоката Рафаловича залишається загадкою. Так склалося: вона (Реґіна), чий «хід пізнав би між тисячами», через яку з туги намагався двічі накласти на себе руки, стала дружиною іншого – аж ніяк, на нашу думку, не може бути аргументом на виправдання чоловічої кволості, у той час, коли кохана жінка була на межі життя і смерті… Цілком можливо автор знав тезу свого сучасника Фрідріха Ніцше про взаємозалежність «серця» (любовних переживань, пристрастей) і «свобідного ума»: «Скуте серце , свобідний ум. Якщо скувати власне серце і тримати його в полоні, то можна дати чимало волі своєму розуму» («По той бік добра і зла») [1, 122].
Щодо «розуму» – нема запитань: Воля тримає його на висоті…
Та все ж не зрозуміло, чому протягом тижня (від часу арешту до судового виправдання) йому залишається невідомим факт її трагічної загибелі? Певно, Воля тут не правочинна. У фіналі автор дає знати, що його герой по звільненні продовжить впевнено і несхибно йти шляхом своєї боротьби, і «перехресні стежки» як детермінант його фатуму вже не ятритимуть сумління, бо «стежка серця» зникає, залишаючи цілковиту волю «стежці духу» як шляху долі довічному борцеві, «вічному революцйонерові» як героєві повісті, так її авторові Івану Франкові.
Насамкінець – чи маємо ми право засуджувати Євгенія Рафаловича? Промовчимо… Хай залишається це непросте запитання як апорія назавжди відкритим.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла и др. / Пер. с нем. / Фридрих Ницше. – С. 122.
2. Франко І.Я. Дещо про себе самого // Гундорова Тамара. Невідомий Іван Франко: Грані Ізмараґду / Тамара Іванівна Гундорова. – К.: Либідь, 2006. – С. 25.
3. Франко Іван. Перехресні стежки / Передмова І. М. Андрусяка / І.Я. Франко. – 320 с.:іл.
4. Шопенгауэр А. Сборник произведений / пер. с нем. / Артур Шопергауэр. – С. 167.
Комментариев нет:
Отправить комментарий