Отже, Іван Франко і Анна Ахматова, з циклу «Зів'ялий жмуток»…
* * *
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?
Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?
Нежно сияют глаз твоих чары,
Что зажигают в сердце пожары.
Ах, эти очи, пасмурней ночи,
Тот, кто их видел,— солнца не хочет!
Что ж мне улыбка стала страданьем,
Сердце, как в буре, бьется желаньем?
Ясная зорька, что в твоем взоре?
Ты — моя радость, ты — мое горе!
Встречи добившись, пылко люблю я,
Пылко влюбившись, душу сгублю я.
* * *
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п’ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає… Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
* * *
Два белых окна с кружевной занавеской
Ярчайшей геранью увиты.
Там спальня и кухня, две чистых постели,
И накрепко двери закрыты.
На стенах часы, календарь, фотографий
Пять-шесть на комоде невзрачном,
На круглом столе одинокая лампа
Стоит, в абажуре прозрачном.
А в кресле мое драгоценное счастье
Сидит в одиноком раздумье,
И ждет напряженно, и хочет услышать
Шаги чьи-то в уличном шуме.
Да, ждет… не меня, для другого кого-то
В глазах ее искры мелькают!
Я, сумраком скрытый, стою за окошком,
Лишь взглядом приблизившись к раю.
Вот тут мое счастье! Как близко! Как близко!
И так же далеко навеки…
И сердце разбито, и высохли слезы,
Горят воспаленные веки.
Бегу от окна я, сжимая руками
В отчаянье лоб раскаленный,
Как раненый зверь, что скрывается в дебри,
Чтоб сгинуть в норе потаенной.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
1873
КОТЛЯРЕВСКИЙ
Орел могучий на вершине снежной
Сидел и дали озирал. Потом
Поднялся в синий океан безбрежный
И мелкий снег слегка задел крылом.
И покатился долу снежный ком,
С собой снежок захватывая смежный.
Минуты не прошло, и, словно гром,
Ревел обвал стихиею мятежной.
Так Котляревский, время одолев,
Запел в ту пору украинским словом,
И шуткою казался тот напев,
Но в нем была могучих сил основа.
И огонек зажженный, нас согрев,
Пылает, души согревая снова.
1873
СІКСТИНСЬКА
МАДОННА
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.
1881
СИКСТИНСКАЯ
МАДОННА
Кто смел сказать, что не богиня ты?
Где изувер, что, на тебя взирая,
Не трепетал, в молчаньи замирая,
Не тронулся сияньем красоты?
Ты божество! Царица, роза рая,
Глянь на меня с небесной высоты!
Я прежде думал: небеса пусты,
Но пред тобой колени преклоняю.
В богах и духах сомневаться можно,
И рай и ад считать лишь сказкой ложной,
Но ты царишь не в сказке, не во сне.
И час придет, когда весь мир забудет
Богов и духов, и тебя лишь будет
Благоговейно чтить на полотне.
1881
* * *
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
* * *
Красная калина, что ты долу гнешься?
Что ты долу гнешься?
Света ль не любишь, к солнцу не влечешься?
К солнцу не влечешься?
Иль, цветы жалея, ты боишься бури?
Ты боишься бури?
Или ты боишься молнии с лазури?
Молнии с лазури?
Нет, не жаль цветов мне, не боюсь я молний,
Не боюсь я молний.
Свет люблю безмерно, свет меня наполнил,
Свет меня наполнил.
Мне тянуться к небу силы не хватает,
Силы не хватает.
Красных ягод кисти вниз меня склоняют,
Вниз меня склоняют.
Не тянусь я к небу, словно дуб могучий,
Словно дуб могучий.
На меня он бросил тень свою, как туча,
Бросил тень, как туча.
В ВАГОНІ
Мов сполохана, без тями,
Так земля з-під моїх ніг
Утіка — стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.
Наче полотно простерте
Велетенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.
Тільки я стою, та зорі,
Що високо там горять,
Не втікають, мов на доказ,
Що є в світі стійкість, лад.
І сміються вічні зорі,
Іронічно миготять;
«Ми і ти! — неправда? — доказ,
Що є в світі стійкість, лад!»
В ВАГОНЕ
Как с испуга, без сознанья,
Так земля из-под меня
Убегает, пихты, ели
И столбы назад гоня.
Словно пестрые полотна
Великанова рука
Тянет вспять — и убегают
Нивы, рощи, сад, река.
Только я стою, и звезды,
Что сияют в вышине,
Аргументом постоянства
И порядка служат мне.
И насмешливо мигают
Звезды с черной высоты:
«Доказательство порядка
В мире — только мы и ты».
* *
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
* * *
Если ночью услышишь ты, что за окном
Кто-то плачет уныло и тяжко,
Не тревожься совсем, не прощайся со сном
И в окно не смотри, моя пташка.
Там не тянется нищей сиротки рука,
Там не стонет бродяга бездомный,—
Это воет отчаянье, плачет тоска,
Это вопли любви неуемной.
* * *
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
* * *
Сыплет, сыплет, сыплет снег
В сероватости бездонной.
Мириадами летит
Вниз снежинок рой студеный.
Одинаковы, как грусть,
Холодны, как злая доля,
Присыпают всюду жизнь,
Всю красу лугов и поля.
Отупенье, забытье –
Все покрыло пеленою,
Крепко стиснуло, прижав
Даже корни под землею.
Сыплет, сыплет, сыплет снег,
Тяжелее налегает,
Молодой огонь в душе
Меркнет, слабнет, угасает.
ЕПІЛОГ
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
ЭПИЛОГ
Увядшие листья! умчитесь в туманы,
Разбейтесь, легки, как дыханье!
Немые печали, открытые раны,
Замершие в сердце желанья.
По листьям увядшим не вспомнишь прохлады
Лесной и деревьев высоких.
Кто знает, какие душевные клады
Вложил я в убогие строки.
Те лучшие клады растратив впустую,
Тропою печальной и снежной,
Как нищий с котомкой, один побреду я
Навстречу беде неизбежной.
Комментариев нет:
Отправить комментарий