Сімнадцять місяців тому не було чіткого розмежування фронту й тилу. Україна — пробуджена, шокована, розлючена й затята — працювала як єдина «машина спротиву». Тепер працюють дві окремі «машини» — кожна у своєму ритмі та зі своїм функціоналом.
«Машина фронту» успадкувала спротив і лють, позбулася шоку й довгого переліку мутних ілюзій. «Машина тилу», щедро змащена валютою, намагається переробляти мирне минуле в мирне майбутнє. Але в неї це виходить so-so. Мирне минуле було нашвидкуруч зібране із різних шматків. Деякі з них смерділи. І досі смердять.
Більшість наших співвітчизників не здогадується, що історія двох «машин» — не суто українська тема. Що кожна довга війна рано чи пізно починає крутити їхні нещадні коліщатка. І що насправді ці дві «машини» називаються не Фронт і Тил, а Інферно і Вавилон. І що довше триває справа, позбавлена милосердя, то чіткіше крізь маску Фронту проступає підземний вогонь Інферно, а крізь маску Тилу — вулиці й капища Вавилону. А ще його Вежа.
Це може комусь здатися парадоксальним, але Тил (Вавилон) прагне святої правди, а Фронт (Інферно) шукає найкращу з казок. Якщо ж розібратися, то все логічно. Вавилон пересичений нестерпною брехнею, а Інферно — нестерпною справжністю. І там, і там шукають ліків проти нестерпного, бо вже несила, вибачте за тавтологію, усе це нестерпне терпіти.
Насправді ж невідомо, що небезпечніше: шукати правду чи шукати найкращу з казок.
Шукачів правди, її оборонців і виробників у Вавилоні ніколи не бракувало. Так само їх не бракувало й у мирному минулому. Вони завжди були в центрі уваги й ніколи не відчували ані найменшого морального занепокоєння. Невтомні оборонці, шукачі та виробники справжнього й достеменного, немов гноєві жуки-скарабеї, затято і страшно ліпили-катали гівняні кульки своїх суверенних і неповторних правд, судомно обстоювали свою гідність й, наче підземних трюфелів, вишукували в минулому бридких дистрофічних зародків теперішніх популярних міфів.
Війна лише додала їм снаги. Війна немов дозволила оборонцям, шукачам і виробникам кричати: “Ми знали (казали) правду! Ми мали рацію! Ми всіх попереджали!”. А мільйони заблуканих мешканців Тилу, мільйони обивателів Вавилону повторюють за ними: “Вони знали. Вони казали. Вони попереджали”.
І майже ніхто не задумується над тим, що тим реальним Силам, які формують наше майбутнє, байдуже до знань і попереджень, якщо вони не вписуються в їхні магістральні плани.
Війна неймовірно загострює цей древній парадокс. На війні ви можете бути носієм галактичної істини й водночас залишатися не зовсім потрібним (або ж зовсім не потрібним) фрагментом сущого.
Ваша правда технічно не потрібна в Інферно. Вона не допоможе підбити ворожого танка, не підштовхне бюрократів на прискорення виробництва вітчизняної зброї й не зупинить зради. Можливо, колись, через багато-багато років, світлі символи цієї правди накреслять на вашому надгробку (або ж на монументі), але поки що війна множить її на нуль.
Але те, що не потрібно Інферно, обов’язково знайде численних адептів у Вавилоні. Особливо серед будівничих свіжої (нашої) «вавилонської вежі». Бо саме будівничі цієї вежі найбільш безкомпромісні у своїх стосунках із правдою (але не говорять про це). Вони впевнені, що для спорудження вежі немає кращого за правду матеріалу. Що лише правда надійно, ледь не навічно, скріплює смислові цеглини й блоки будівлі, що призначена для змагання з небом.
А тим часом тим світом, який здебільшого спостерігає за нашою війною з великої відстані, розливається (чи то розповзається) неприємне й немилосердне передчуття того, що в недалекому майбутньому та невблаганна Сила, що відома людям під багатьма іменами й назвами, уже приготувала падіння глобальної вежі в самісінькому центрі глобального Вавилону. І що жодні попередження, знання та правди в підмурівку не врятують ту стару і високу, неймовірно високу та заслужено горду вежу від катастрофічного падіння. Від падіння, яке змінить усе. Або ж майже все.
І в Інферно, серед бруду, втоми та нестерпної справжності буття, це передчувають гостріше, аніж будь-де. Тому там прагнуть добрих казок зі щасливим кінцем (але також майже не говорять про це). А найгостріше в Інферно хочуть універсальної та дуже переконливої казки про те, що падіння глобальної Вавилонської вежі можна пережити, перебути, перескочити не лише індивідуально, але й колективно, а ще краще — цілою бригадою (всією нацією).
В Інферно тилових борців за правду не люблять не тому, що вони за правду, і не тому, що вони борці. І навіть не тому, що їхню правду ніде в Інферно не пристосуєш. Їх не люблять за те, що казки шукачів-оборонців-виробників не добрі й не універсальні. І кінець у їхніх казках завжди тривожний і відкритий для спекуляцій. Усі казки шукачів-оборонців-виробників правди схожі на ту казку про дівчинку в червоному капелюшку, яка подібна на хлопчика з нульової карти Старших Арканів і яка завзято крокує до бабці-правди. Але в Інферно твердо знають, що дівчинку послали лісом, що бабцю давно з’їли, а замість неї в ліжку причаїлася банальна ІПСО з великими хижими зубами.
Якщо розібратися, то майже всі знамениті та архетипні казки розповідають про пошук, доведення та оборону якоїсь правди. Колобок гине за правду мандрівників, Котигорошко бореться за родинну правду проти Змія, Попелюшка здобуває правду про саму себе, а Гензель із сестрою завдяки вродженій винахідливості виводять на чисту воду і злу мачуху, і господиню Пряникового будиночка.
Куди не поткнися — усюди стирчать напружені вуха правдолюбців і правдоборців. Біда та й годі.
Кілька людей, що вже давно перебувають в окопних колах Інферно, запропонували мені написати універсальну воєнну казку з позитивним фіналом. І щоб у ній не було жодної дівчинки в червоному капелюшку, жодної пацаватої бабці й жодного вовка-перевертня.
Після кількох спроб я написав таке:
“Колись давно, на початку часів, мала відбутися битва Володаря Простору з Володарем Часу. Володар Простору, очікуючи на ворога, збудував неозору міжзоряну фортецю, захищену всіма видами зброї. А Володар Часу вирішив просто почекати. Він чекав кілька мільярдів земних років. За цей час фортеця Володаря Простору розсипалася на порох, а її господар відійшов у небуття. Його нащадки невдовзі забули, що треба битися з Володарем Часу, і зовсім не пам’ятали, що було причиною ворожнечі. І коли далекий нащадок Володаря Простору раптом побачив перед своїми дверима військо Володаря Часу, то здивувався, розгубився і капітулював без бою. Час у нашому Всесвіті, як не крути, завжди є сильнішим за простір. Питання лише в тому, що володіти часом незбагненно складніше та витратніше, аніж володіти простором”.
Про Володаря Часу
Моя маленька притча про битву Володаря Простору з Володарем Часу з есе “Про це не говорять під час війни” викликала несподіваний резонанс. Найбільше число запитань від читацької аудиторії стосувалося Володаря Часу.
Політизовані спробували ототожнити цього персонажа з певною владною особою. Називали, зокрема, і Сі Цзіньпіна, й Ердогана, і навіть московського деспота, хоча, заради бога, який уже з блідої молі Володар Часу. Схильні до конспірології припускали, що колективним Володарем є Піднебесна імперія або ж якесь глибоко законспіроване окультне згромадження, що пережило тисячоліття. Хтось проти ночі згадував каїнітів.
Насправді ж Володар Часу є доволі загадковою та надзвичайно древньою символічною фігурою. Його таємниця, захована в історичній темряві, хвилювала таких видатних дослідників і мислителів, як Мірча Еліаде, Гергард фон Рад, Роберт Чарльз Зейнер, Тобіас Чертон, Артур Крістенсен тощо. І це не випадково. Адже час завжди дивував людей своїми властивостями: незмінністю, суворою однобічною спрямованістю з минулого в майбутнє, невловимістю поточної миті та невблаганністю щодо речей матеріальних.
Божество Часу, його спекулятивне та антропоморфне втілення, було дуальним: одночасно і благим, і страхітливим. Його первісне лоно не містило ані світла, ані темряви. Вірменські та сирійські рукописи Егіше Вардапета, Езніка Кохбаци та Йоханнана бар Пенкає донесли до нас ім’я найдавнішого божества часу — Зервана (Зурвана, Зарвана), якому Схід вклонявся з незапам’ятних часів. Ще задовго до Заратуштри численні народи, що населяли неозорі рівнини Євразії, приносили жертви “батькові всього”, офірували Невблаганному Часові. Його шанували. Його боялися.
Перський текст, якому 2500 років, так описує здійснення волі “Батька Всього”: “Той, кому час зашив очі, той, кого він схопив за спину, ніколи більше не підведеться; біль так насідає на його серце, що воно більше не б’ється, його рука така зламана, що більше не росте, його нога така зламана, що не здатна на кроки. Зірки нападають на нього. І в нього вже не буде іншого шансу: доля наздогнала його, нависла над ним, і він не здатний відвести її сили”.
Саме цей невблаганний і безжальний “Батько Всього” породив символічне Світло й символічну Темряву, двох духів-близнюків, про яких ідеться в знаменитій 30-й Ясні “Авести”: “Обидва Духи й дотепер у всіх думках, словах і справах, вони суть Добро і Зло”. Великі панівні боги-творці зороастрійського пантеону Гормузд і Аріман — лише еманації Зервана Акарани, вічного часу богів. Вони не владні над вічним часом свого невблаганного батька, але їм на двох даровано володіти земним, людським (занадто людським) “часом довгого правління” — Зерван-дареґхо-чвадґата.
Час богів являє собою лінію, обидва кінці якої губляться в темній невизначеності, за межами досвіду, умоглядних знань і припущень. Кажуть, що бульбашка нашого Всесвіту надулася приблизно 13,8 млрд земних років тому. Проте ніхто зі смертних не знає, скільки бульбашок-всесвітів надувалося до нашої й скільки ще надується після того, як наша здується, кінцево схлипне й булькне в надра тієї неозорої Останньої чорної діри, що затягне до свого сингулярного черева всіх передостанніх. Кажуть, що в ту саму мить з іншого боку діри надується свіжий всесвіт (але це не точно).
А от час людей підкоряється великим і малим циклам. Земля крутиться навколо своєї осі, Місяць крутиться навколо Землі, планети — навколо Сонця, а Сонце також іде орбітою, танцюючи довкола місцевої надмасивної чорної діри, яка є справжнім центром галактики. І яка через трильйони років зіллється зі всіма іншими в Останню. Тому хоч-не-хоч, але нам доводиться жити циклами. Себто ходити колом. Тому Володар Часу нашого світу, наш Зерван-дареґхо-чвадґата, є володарем такого собі темпорального кола, що його кінець неявно й неімперативно пов’язаний із самим початком (тобто причинно обумовлений глибинними смислами стартової фази розгорнення циклу). Простіше кажучи, якщо хочеш зрозуміти задум Володаря Часу, подивися на самий початок циклу.
Якщо перенести ці теоретичні розклади на теперішню війну, то можна зробити певні висновки. Передусім про те, що вона, як і всі процеси, фундаментально пов’язані із часом, підкоряється закону циклічності. Сама собою війна, судячи з усього, не є самодостатнім циклом, а тому вписана в цикл розпаду імперії, який розпочався у 80-х роках минулого століття. Щоб правильно зрозуміти, як саме закінчиться ця війна, треба уважно подивитися на первинний задум Володаря Часу, який десь так років сорок тому зважив імперію Горбачова і збагнув, що вона надто легка.
Справжнім тригером знищення імперії стала не Біловезька угода корумпованих бюрократій про переформатування СРСР у СНД, а роз’єднання часових потоків на території, яку механічно контролювали пострадянські еліти. У незалежних країнах час рушив по-різному. У колишньому імперському центрі він застиг у малих реставраційних циклах і фантомних болях, а на периферії колишнього СРСР прискорився, хутко пробігаючи через Модерн і Постмодерн до Гіпермодерну.
Зерван-дареґхо-чвадґата прискорив український час настільки, що строката пострадянська бюрократична еліта, такий собі умоглядний “колективний Кравчук-Медведчук”, втратила контроль над процесами. Одночасно його втратили всі “переконані люди”: усі ці комуністи, соціалісти, ліберали, праві, націоналісти. І не тому, що їхні ідеології були хибними, а тому, що ідеології принципово не передбачають відчуття руху.
І поки “переконані люди” діяли кожний у своєму улюбленому столітті, фатально не потрапляючи в ритм реального часу, швидкісний розрив більшав і реставрація імперії ставала все менш реальною.
Коли динозавр, що застиг у 80-х роках, прокинувся і вирішив узяти реванш, він зустрів іншу реальність. А “переконані люди” сприйняли війну як щось пророковане їхніми ідеологіями. Так XXI століття народжується у війні ХІХ з XX століттям, у війні 80-х років із 90-ми й ще в сотнях більш локальних темпоральних війн, що переплуталися, запліднили одна одну сенсами й врешті-решт злилися в одну реальну — велику, криваву, історичну та континентальну.
Але повернімося на початок циклу, до первинного імпульсу Зерван-дареґхо-чвадґата, до стартового, формалізуючого часу війни. Ми не побачимо там ані Путіна, ані теперішньої України, ані змагання Китаю і США за глобальне домінування. Але там було дещо таке, що допомагає нам зрозуміти, яким буде фінал. Там був світ пізнього Модерну, у якому вузька група ядерних держав визначала темп розвитку всієї планети. Світ несвободи й несправедливості.
Російсько-українська війна має остаточно розв’язати цей вузол. Ядерні держави повинні втратити монополію на формування часу. Напад Росії на Україну, якій обіцяли безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї, дає всьому світові сигнал: кожна притомна країна має мати ядерну бомбу й засоби її стовідсоткового транспортування до штабу потенційного ворога. Безпека епохи Гіпермодерну буде гарантована не порожніми папірцями й деклараціями, а розподіленою по багатьох центрах реальною силою.
Відповідно, війна остаточно й безповоротно закінчиться тоді, коли Україна матиме ядерну зброю і змогу скинути її на Москву.
А ще раніше має прийти усвідомлення: час прискорюється не для того, щоб шукати довіри в тих, хто живе в іншому часовому потоці, а для того, щоб формувати свій суверенний потік. Гарантований внутрішньо, а не зовнішньо.
Комментариев нет:
Отправить комментарий