Одні твердження описують реальність: що існує, що відбувається, як люди поводяться, які наслідки мають певні дії. Інші твердження мають нормативний характер: що є правильним, справедливим, добрим або обов’язковим.
Саме на цю проблему звернув увагу шотландський філософ Девід Юм у XVIII столітті. Він помітив, що багато філософських міркувань непомітно переходять від тверджень про факти до тверджень про моральні обов’язки. Автор спочатку описує, як влаштована природа людини чи суспільство, а потім раптом робить висновок, як люди повинні діяти. Але сам перехід від «є» до «має бути» потребує додаткового принципу.
Наприклад, можна сказати:
«Люди природно прагнуть власної вигоди».
Це описовий факт. Але з нього не випливає автоматично:
«Тому люди повинні завжди діяти лише у власних інтересах».
Для такого висновку необхідна додаткова моральна аксіома: наприклад, що особистий інтерес має найвищу цінність. Але ця аксіома вже не є просто фактом — це оцінка.
Так само:
«У природі сильніші організми часто витісняють слабших».
Це може бути біологічним спостереженням. Але з нього не випливає:
«Отже, людське суспільство повинно будуватися за принципом боротьби сильних проти слабких».
Щоб зробити такий висновок, треба додати припущення, що природний порядок автоматично є моральним зразком. Але це вже філософська позиція, а не науковий факт.
Саме тут проходить одна з головних меж між природничими науками та етикою.
Фізика може сказати, що певний предмет падає з певним прискоренням. Біологія може описати механізми еволюції. Соціологія може досліджувати закономірності поведінки людей. Але жодна з цих наук сама по собі не може відповісти на питання: чи є певне явище добрим або поганим.
Наука може пояснити, як виникає насильство, але не може лише з цього факту вивести, що насильство є морально неправильним. Для такого висновку потрібен додатковий принцип: наприклад, що непотрібне страждання слід зменшувати.
Тому будь-яка етична система має приховане аксіоматичне ядро. Вона може будувати складні аргументи, спиратися на історію, психологію чи біологію, але в певний момент доходить до фундаментальних цінностей, які не можна просто вивести з фактів.
Це має особливе значення для політичних ідеологій. Часто вони намагаються представити свої моральні висновки як чистий наслідок «наукового аналізу».
Наприклад, твердження:
«Історія розвивається за певними законами»
є описовою тезою про суспільні процеси.
Але твердження:
«Тому ми маємо право примусово прискорити цей історичний процес»
вже містить моральне рішення. Воно потребує додаткового принципу: що майбутня мета виправдовує сучасні дії, або що певна група людей має право визначати напрямок історії.
Саме на цьому рівні виникають найважливіші філософські суперечки. Люди часто сперечаються не про факти, а про приховані цінності, які стоять за висновками.
Одна людина може сказати:
«Економічна нерівність існує, тому її потрібно максимально усунути».
Інша може погодитися з першим фактом, але сказати:
«Нерівність існує, але головною цінністю є свобода, тому певний рівень нерівності є прийнятним».
Факти однакові. Різниця полягає у вихідних моральних принципах.
Гільйотина Юма не означає, що етика неможлива або що моральні судження є просто особистими смаками. Вона означає інше: між фактом і цінністю завжди існує логічний міст, і цей міст треба будувати свідомо.
Людина може обґрунтовувати моральні принципи через розум, досвід, співпереживання, ідею людської гідності або прагнення до гармонійного суспільства. Але вона повинна визнавати, що в основі будь-якої етики лежить певне бачення того, що є важливим.
Тому етика відрізняється від природничих наук не тим, що вона менш серйозна чи менш раціональна. Її предмет просто інший. Наука досліджує світ таким, яким він є. Етика ставить питання, яким цей світ повинен бути.
І саме тому жодна моральна система не може побудувати себе лише на фактах. Вона завжди потребує фундаментального вибору — певної відповіді на найперше питання: що ми вважаємо добром?
…………………………………………………………………………..
Питання про добро як фундамент будь-якої етики
Кожна моральна система, якою б складною вона не була, зрештою доходить до одного фундаментального питання: що саме ми вважаємо добром?
Це питання передує всім моральним правилам. Перш ніж сказати, що певний вчинок є правильним або неправильним, потрібно мати певне уявлення про те, заради чого взагалі існує мораль. Чи її мета — збільшити людське щастя? Захистити свободу? Зберегти порядок? Виховати чесноти? Виконати певний моральний обов’язок? Без відповіді на це питання окремі правила залишаються лише набором вимог без спільного фундаменту.
Факти самі по собі не можуть дати цю відповідь. Вони можуть показати, як влаштований світ, але не можуть автоматично визначити, яким він повинен бути.
Ми можемо знати, що люди прагнуть влади, багатства або безпеки. Але з цього не випливає, що влада, багатство чи безпека є найвищим добром. Ми можемо знати, що певні суспільні системи існували протягом століть. Але тривалість існування ще не робить їх морально правильними.
Саме тут виникає принципова відмінність між поясненням і виправданням. Наука може пояснити, чому люди поводяться певним чином. Економіка може описати стимули. Психологія може дослідити мотиви. Історія може показати закономірності розвитку суспільств. Але жодна з цих дисциплін сама по собі не відповість, чи є певна поведінка доброю.
Для морального висновку потрібен додатковий крок — вибір фундаментального принципу.
Якщо ми вважаємо найвищим добром свободу особистості, то моральна система буде будуватися навколо прав людини, обмеження влади та захисту автономії. Якщо найвищим добром вважаємо рівність, то головними стають питання розподілу ресурсів і усунення нерівностей. Якщо найвищим добром є суспільна стабільність, тоді пріоритетом може стати порядок і збереження традицій.
Кожна з цих систем відповідає на певні людські потреби. Але кожна також має свої ризики, якщо один принцип стає абсолютним.
Абсолютна свобода може ігнорувати проблему слабких та вразливих. Абсолютна рівність може вступити в конфлікт із різноманітністю здібностей і вибору людей. Абсолютний порядок може перетворитися на придушення особистості.
Тому зріла етична система повинна не лише проголосити певне добро, а й визначити межі власного принципу. Вона має враховувати, що людське життя складається з багатьох цінностей, які іноді вступають у конфлікт.
Саме тому історія філософії — це не просто боротьба між правильними та неправильними відповідями. Це постійний діалог про те, які цінності є фундаментальними і як їх узгодити між собою.
У цьому сенсі мораль схожа на архітектуру. Можна побудувати величезну будівлю складних правил, законів та інститутів, але все залежить від фундаменту. Якщо фундамент слабкий або неправильно розрахований, навіть найкрасивіша конструкція може виявитися нестійкою.
Так само і суспільство може мати досконалі на вигляд закони та ідеологію, але якщо його основне уявлення про добро суперечить людській природі або нехтує важливими аспектами людського життя, система починає руйнуватися зсередини.
Тому головне питання етики не лише: «Що ми повинні робити?»
Перед ним стоїть ще глибше питання:
«Заради чого ми це робимо?»
Відповідь на нього визначає всю подальшу моральну конструкцію. І саме тому будь-яка етика, навіть та, яка претендує на науковість або абсолютну раціональність, неминуче має в основі певний фундаментальний вибір — певне розуміння того, що є добром.
Комментариев нет:
Отправить комментарий