Поряд із загальновідомими джерелами людської цивілізації Азербайджан (Azərbaycan) теж є однією з територій розселення людини і виникнення давньої культури. Є достатня кількість аргументів для підтвердження того, що землі Азербайджану поруч з регіонами Середземномор’я входить у зону антропогенезу. Історичні матеріали Азихської печери на території названої країни належать до найдавнішої культури на планеті, що їх можна порівнювати з валлоневською культурою на Південно-Східній Франції.
Азербайджанці мають багато вікову культурну, політичну, економічну історію. Важливі відомості про давню історію цієї країни ми знаходимо у наукових доробках істориків, географів, мандрівників анналістів античної Греції та Риму: Геродота, Страбона, Плинія, Аріона, Птоломея, Плутарха й інших, котрі писали про культуру, державну будівлю, міста і економіки. Пізніше ці зведення були доповнені албанськими (азербайджанськими), арабськими, перськими і багатьма іншими джерелами.
Після того як македонський цар Олександр Македонський (IV ст. до н.е.) завдав поразки перському царю Дарію, відправився убік Каспійського моря, що називали “Гирканською затокою”. Про це Плутарх писав: “Олександр підійшов до трупа і з неприхованою скорботою зняв із себе плащ і покрив тіло Дарія, прийняв у своє оточення…” “потім… з кращою частиною війська відправився в Гірканию. Там він побачив морську затоку, вода в який була набагато менш солоною, ніж в інших морях”. Природно випробувачі були вже знайомі з істиною: за багато років до походу Александра вони писали, що Гирканський чи Каспійськ море, – самий північний з чотирьох заток океану.
Основним джерелом вивчення історії Кавказкою Албанії під час її існування в новій ері є багатотомна літописна історія арабського історика, законодавця і богослова Абу Джафара Мугаммеда ат-Табари (838-923р. н.е.) “Історія пророків і правителів.” на основі праць попередніх авторів – Абу Абдалага Магмуда ібн Умара аль-Вакіди, аль-Мадаіни та інших, які самі брали участь у військових походах зокрема на території Азербайджану. Слід підкреслити, що матеріали їхньої роботи дуже важливі для об’єктивного дослідження історії Азербайджану.
Відомості з твору ат-Табарі також дає нам можливість відтворити правдиву картину історії зазначеного періоду. Наприклад, повстання азербайджанського народу під проводом національного героя та видатного полководця Бабека проти арабського халіфату, аль-Мутасіма Афшіна Гайдара ібн Кауса, про його зв’язки та переговори з національним героєм азербайджанського народу полководцем Бабеком і правителем Табарістана – Мазіяром і планах сплюндрування халіфату у випадку перемоги Бабека, а також про листування Бабека з імператором Візантії Тефілєм у 837 році н.е. Зведення ат-Табарі дають також важливі матеріали про значну роль азербайджанців у політичному житті Халіфату та їх діяльності в створенні своєї держави під назвою Саджиді у другій половині IX століття. Саме за часів існування цієї держави протягом IX-X століття були встановлені стосунки між державами: Азербайджаном і Київської-Русі України (під час володарювання князів Олега та Ігоря, перших великих постатей в історії України).
Азербайджанці - спадкоємці давніх етносів, головним чином тюркських, котрі жили на азербайджанських землях: матіени, кути, лулубеї, гуриті, сабіри, албани, огузи, гуни, хазари, скіфи та інші. Варто підкреслити, що в еволюції этноонтропогенези азербайджанців велику роль грали міграційні процеси, що сприяли формуванню нації та народів.
Одночасно з періодом поступового переходу від епохи пізньої бронзи до залізного віку в азербайджанських землях проходить інтенсивне розкладання первіснообщинної формації (друга половина II тисячоріччя до н.е.) і формується нове суспільство у IX тис. до н.е. у результаті об’єднання названих місцевих етносів виникає перша сильна держава на території Азербйджану під назвою Манейське царство зі столицею в Ізирту. У період своєї могутності ця держава займала всю територію Південного Азербайджану. Манна героїчно вела боротьбу з Ассирією й Урарту захищаючи свої землі, а наприкінці VII – початку VI в. до н.э на зазначеній території з’являється нове ще більш велика держава під назвою Мідія, до складу якої входила й Атропатена (колишнє Манейське царство). Справжній розвиток Мідійської держави можна віднести до кінця VII в. до н.е. і справжнім організатором яким був її володар Кіаксар (625 – 584 р. до н.е.), якому вдалося не тільки підкорити скіфів, але і залучити їх до служб у своїй держави. А боротьба з Ассирією закінчилася блискучим успіхом, у 612 р. до н.е. Кіаксар опановує столицею Ассирії – Ніневіею, і поділив з вавілонським царем Набопаласаром асірійську спадщину. До складу Мідійської держави увійшла велика частина території Урарту і східна частина Малої Азії – Каподокія. При сині Кіаксара, останньому мідійском царі Астіагові (584 – 550 р. до н.е.) були порушені дружні відносини з Нововавілонським царством. Проти нього повстала південна частина Ірану – Персія, що знаходилася під верховною владою мідійскої держави, під керівництвом Кіра II у 553 році до нашої ери, повстання продовжувалося три роки. У результаті поразки Кіра у цій боротьбі було створена давньоперсидська держава Ахеменідів (за назвою царського палацу, родоначальником якого вважався Ахемен), що проіснувала до 330 м до н.е. Після падіння Перськой імперії в результаті війни з Римської імперією у двадцяті роки IV столітті до н.е. на території Південного Азербайджану виникає самостійна держава Атропатена правителям якого був Атропат. В наслідок асиміляції племен названої географічної території з мидийцами в елліністичну епоху склався новий етнос – атропатенці. Важливо також відзначити, що поява терміну "Азербайджан" безпосередньо відноситься до цього часу, що означає “Країна вогнів”, а земля - приналежна правителю Атропату.
Вивчення давньої й героїчної історії азербайджанців на основі наукових матеріалів відповідно до визначеної методології дослідження з метою об’єктивного висвітлення подій того часу, закономірний розвиток названих держав, що безпосередньо відбувалися на землях Азербайджану. Одне з таких державних утворень, що виникає в Північному Азербайджану за назвою Албанія, що виявляє немаловажне значення для широкого розуміння історії, культури і держави.
На азербайджанських землях в античну епоху крім місцевих албанських племен також жили інші етноси, що з’явилися на цій території у наслідок міграції. Треба наголосити на тому, що саме давьноазербайджанскі етноси проживали в обох берегах ріки К’юра і продовжують жити на своїх споконвічних землях і в сучасний час з своєю давньою і багатою культурою.
Продовжуючи розгляд даної теми предметом, який є ознайомлення культурною спадщиною, азербайджанців, слід підкреслити, що одним з значних національних свят азербайджанців, яке називається „Новруз”, що означає „новий день”, „початок нового часу”, має дуже давню традицію, історія яка сягає часів VI – V тисячоліття до н.е. „Новруз” – це назва того дня, котрий припадає на 21-22 березня, коли сонце спрямується до північного півкуля землі та вступає до простору сузір’я Овен. Ще тоді, коли давні азербайджанці сповідували вогнепоклонство (тобто зороастризм) вважали, що саме в цей день Бог створив людину. Це свято відбувається під час рівнодення (21-22 березня), як перший день Нового року за сонячним календарем, тоді коли відроджується природа, відновлюється вся життя на землі. А саме в цей час відбувається цвітіння садів, земля покривається зеленю, наступає весна. А проростаючі зерна пшениці є символом цього свята. За легендою один із царів тогочасного Азербайджану на ім’я Джемшід після світової подорожі вирішив збудувати палац на своїй землі та в цей світлий день сив на престол, проголосив «НОВРУЗ» національним святом, яке відзначається по нині.
Назване новорічне свято – 4661 рік (відповідає 2024 р. хр. е.) є найвизначнішою традиційною подією у житті азербайджанців, яке символізує початок весни та процвітання природи. Отже, бажаю усім здоров’я, ПЕРЕМОГИ та МИРУ!
Фергад Туранли, доктор історичних наук, професор
м.Київ
21-22 березня 2024 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий