Ми товаришували ще по ЖЖ, де він мав грізне псевдо Горлохват. Воно контрастувало з його інтелігентською сумирністю "ботаніка" в окулярах. Мені часом здавалося, що Ігор трішки комплексував через свою "негероїчну" зовнішність і "домашньо-бібліотечну" інтелігентськість, тому компенсував це бравадою, зухвалістю, розкутою войовничістю, часом навіть брутальністю.
Мене приваблювали в ньому глибока начитаність, пізнання в поезії, літературі, мистецтві, філософії. Він дійсно був правим за поглядами, дійсно був традиціоналістом.
Він гарно писав - химерним, орнаментованим стилем з неодмінними згадками чи то про сутінки року, коли до вогнища сходяться загиблі воїни й песиголовці, чи то про спекотні країни, де він був як дипломат. Несподівано для мене він видав збірку своїх есеїв. Я часто казав йому, що він мусить написати пригодницьку книгу, але оформити її в цьому поетичному стилі. Ігор любив київську школу поезії й зневажав андруховичівщину, не зносив лакейську подерв'янщину. Він знався на добрих книгах, тому почував огиду до всього несправжнього.
Ми з ним були майже одного покоління, тому мали спільний культурний багаж. Пам'ятали з крапівінського дитинства одні фільми й одні книги.
Ігор казав, що він - нащадок наркома Скрипника, й почував певну вину за нього, хоча не опускався до того, щоб принижувати власних предків тільки за те, що вони жили в свій час. Однак його історичні симпатії стабільно були на боці країн Вісі та іберійських правих режимів. Він говорив, що його бабусі були німкенями, й щиро тішився, коли я йому казав, що він схожий на мого німецького знайомого, який грає на електричному органі. Дитинство Ігор провів далеко від України, побувавши навіть у Вірменії. Українську мову він вивчив, захопившись неокласиками. Часто згадував про покійного батька, його дружбу з письменником Леонідом Панасенком - тонким, стильним фантастом січеславської школи, про вітчима. Він зворушливо любив маму. Любив котів і собак. З сумом згадував свого добермана, що ходив на батькову могилу. Про його особисте життя я знав мало. Казали, що він був кілька разів невдало одружений і мав дітей.
За років кучмізму, як він казав, уклавши компроміс із совістю, він побував дипломатом в Аргентині, що дало йому масу вражень на все життя. Потім викладав у політнекоректній МАУП, аж доки прикрий випадок на політичній демонстрації з бійкою із божевільним комуністом не зіпсував йому життя. Покійний літній іраніст Ігор Маленький питав якось його скрушно: "Хлопче, нащо воно тобі було потрібно?" Певно, відчував у молодому тезкові потенціал і жалів його. Ігор не вмів бути трішки хитрішим, шельменковішим. Мав добрі взаємини з УНА-УНСО і Ігорем Мазуром, з СНА, брав участь у всіх бурхливих і суєтних політичних подіях сьогодення, цитуючи мушкетерів, що треба битися, де можна, й де не можна. У деяких із сучасних радикальних організацій він розчарувався, бо не бачив у них того, що він і я застали в 1990-х.
Багато писав для газет під псевдонімами, перекладав, вчителював, репетиторствував. Розміщував свої барвисті враження від різних куточків України, особливо від півдня, що нагадував йому Латинську Америку. Мав почуття гумору, дещо різкуватого.
Час від часу ми злегка втомлювалися одне від одного, я - від його фанатичного, показного християнства, демонстративної паганофобії й глорифікації різних моторошних малограмотних субчиків із псевдоправих кіл, багато з яких елементарно не дотягували до Ігоревого рівня. Але іноді в такі періоди він озивався до мене з теплом - я забував про щось прикре і був вдячний, що хтось не випускає мене з виду. Останнім часом він схилявся до відунської традиції Європи, чи мені здалося? Ми разом надрукувалися в харківському альманасі "Червоне коло"... Прощавай, камераде! Хай зустрінуть тебе у Вальгаллі....
Комментариев нет:
Отправить комментарий