Руслан Делятинський: До питання про ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР (1918-1919 рр.)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. З’явилися нові дослідження, в яких розробляються проблеми політичного проводу ЗУНР (загальна характеристика та історико-біографічні розвідки), участі різних соціальних груп (в т.ч. греко-католицького духовенства) у державотворчих процесах, змісту і характеру суспільних перетворень тощо [25, 258-273].

Зважаючи на особливу роль греко-католицької церкви в українському національно-визвольному русі в Східній Галичині, дослідники розробляють і проблему її участі в національно-державному будівництві ЗУНР [28, 79; 32б 315; 33, 85; 34, 5-16; 35, 205-223; 36, 127-134; 37, 132-193; 38, 204]. Разом з тим, ще мало уваги приділяється проблемам взаємовідносин держави і церкви в ЗУНР, державної політики в сфері релігійно-церковних відносин, відношення греко-католицької ієрархії та духовенства до земельної та освітньої реформи в ЗУНР [31, 28-41]. Детальніше вивчення цих аспектів загальної проблеми “ЗУНР і УГКЦ” допоможе не тільки розкрити ще один “внутрішній фактор” поразки національно-визвольних змагань та зростання національної самосвідомості українців Східної Галичини, але й з’ясувати причини популярності крайніх ідеологічних течій (націоналізму та комунізму) в галицькому суспільстві міжвоєнного періоду, зменшення політичної активності духовенства та їх спроби створити власні товариства і партії, неприйняття галицькими політиками нормалізаторської програми українсько-польських відносин, підтриманої єпископом Г.Хомишиним, додати окремі штрихи до питання про еволюцію поглядів Станіславського єпископа у міжвоєнний період тощо.
Метою даної статті є на основі аналізу архівних матеріалів, повідомлень періодики, пастирських листів ієрархів греко-католицької церкви та інших джерел дати об’єктивний погляд на одну із вище окреслених проблем: ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР. Для вирішення поставленої проблеми необхідно: з’ясувати основні напрямки освітньої політики Державного Секретаріату ЗУНР, зокрема визначити основні принципи проведення комплексної реформи системи освіти; показати позицію учительства в справі освітньої реформи; розглянути позицію єпископа Г.Хомишина щодо освітньої реформи; окреслити участь греко-католицького духовенства в системі освіти (інститут катехитів), його ставлення до рішень учительських з’їздів; розглянути наслідки проведення освітньої реформи в ЗУНР.
Насамперед слід відзначити, що із проголошенням ЗУНР виникли сприятливі умови для розвитку системи національної освіти. Державну політику в цій сфері був покликаний проводити окремий секретаріат. Характерно, що при формуванні Тимчасового Державного Секретаріату 9 листопада 1918 р. передбачалася окрема посада секретаря освіти, яку мав посісти С.Смаль-Стоцький. Тільки через його відсутність лідер УХСП О.Барвінський змушений був обійняти дві посади – секретарів віросповідань та освіти, що привело до утворення об’єднаного секретаріату [24, 408-409; 36, 128-129]. Проте вже 22 листопада 1918 р., після переїзду урядових установ зі Львова до Тернополя, намітився відхід О.Барвінського від активного політичного життя [36, 129]. Очевидно, йому так і не вдалося організувати роботу апарату секретаріату. Його наступник на цій посаді безпартійний А.Артимович (з січня 1919 р.) провів ефективну реорганізацію секретаріату освіти і віросповідань, виділивши в ньому окремі відділи з референтами фахових шкіл, народного шкільництва, середніх шкіл, віросповідних справ та видавництва шкільних підручників [27, 101]. Серед основних питань, які розглядав секретаріат, було забезпечення нормального функціонування навчальних закладів, підготовка реформи шкільництва, охоплення молоді навчанням в середніх та фахових школах, полегшення матеріального становища учителя [30, 114].
Проблемами розвитку шкільництва також займалася шкільна комісія УНРади, сформована 2 січня 1919 р. До її складу ввійшли відомі суспільно-політичні діячі: А.Алиськевич, А.Крушельницький, Г.Павлюх, Т.Залеський, Т.Замора, О.Бойцун, Г.Тимощук, О.Попович, А.Артимович, о. д-р С.Юрик, І.Макух, І.Сенчина, А.Домбровський, П.Шекерик [8]. Вже 4 січня 1919 р. на засіданні УНРади референт шкільної комісії А.Крушельницький порушив питання про підвищення платні народним учителям, пропонував на зразок європейських держав зрівняти в правах учителів з державними службовцями [9]. Згодом шкільна комісія розробила ряд законопроектів, ухвалених УНРадою 14 лютого 1919 р. [14], які стосувалися законодавчого забезпечення функціонування системи освіти в ЗОУНР.
Однак вирішення злободенних проблем учительства, покращення стану шкільництва вимагало насамперед системної реформи освіти. Тим більше, що навіть після ратифікації акту злуки двох українських держав питання освіти і віросповідань залишалися за автономією [7]. Необхідність реформи освіти для виховання нового покоління українців знайшла відображення і на сторінках періодики. Так, газета “Нове життя” вмістила передову статтю “Віднова шкільництва”, в якій підкреслювалося: “Нашій нації, що на порозі ХХ. ст. в третє зривається до державного життя, дуже потрібна добре уладжена школа. З неї мають вийти будучі горожане Української Народньої Республики, що зможуть докінчити і завершити велике діло визволення рідного краю. З неї мають вийти провідники народу, що зможуть повести його до кращої будучности…” [8]. Це вимагало визначення принципових засад освітньої реформи, яка стала першочерговим завданням як секретаріату освіти і віросповідань, так і шкільної комісії УНРади.
Вже на початку другої сесії УНРади 11 лютого 1919 р. секретар освіти і віросповідань А.Артимович, підкреслюючи необхідність проведення “далекойдучих реформ” з метою “уодностайнення нашої культури та шкільництва” після злуки з УНР, виступив із планом секретаріату реформувати шкільництво відповідно до вимог часу. Серед названих ним “головних точок плану Секретаріату” виділялися наступні: “всі школи мають стати державними а тим самим стають всі учителі державними службовцями. Мусить бути уможливлений перехід із одної школи до другої без іспиту: зі школи народної до ґімназії, з ґімназії на універзитет. Виділові школи належить піднести та уможливити перехід з инх до ґімназій і реальних шкіл. Плян науки по учительських семінаріях має бути настільки змінений, щоби абітурієнти могли користати і з універзититету. Плян науки в середних школах мусить улячи зміні: науку мов треба обмежити, а їх місце заступити реальними предметами. Правительство буде старатися о збільшення числа реальних шкіл та ґімназій, о заложення цілої низки фахових шкіл. Школа має бути відділена від політичної адміністрації – подібно як пр. судівництво”. Зважаючи на масштаби запланованих змін, публічне обговорення принципів освітньої реформи було необхідністю. Тому А.Артимович запропонував провести у березні – квітні для детальнішого обговорення реформи нараду представників “всіх типів шкільництва, так з галицької і над-дніпрянської України” [13].
Однак публічна дискусія щодо основних принципів проведення освітньої реформи розпочалася набагато раніше. Вже 3-4 лютого 1919 р. в Станіславові відбувся загальний з’їзд учителів середніх і вищих шкіл ЗОУНР, в якому взяли участь 200 делегатів із 31 повіту, а також секретар освіти і віросповідань А.Артимович. З рефератом про основи реформування шкільництва виступив М.Книш, який висловив ряд пропозицій: “Школа має бути независима від політичної адміністрації. Треба знести дво-типовість народніх шкіл і завести одноцільну коедукаційну народню школу для всіх. Доповняючу науку знести. Метою народньої школи має бути формальне і загальне образовання з виключенням заводової науки. Виховання має бути національне, патріотичне. Наука в семінаріях повинна тривати 5 літ. Повітовою шкільною властию повинен бути шкільний Комісаріят, вибираний учительством та затверджений Державним Секретаріатом…” [11]. В ухвалених з’їздом резолюціях проголошувалася необхідність надання учительству статусу державних службовців, покращення їх матеріального становища, унезалежнення школи від політичної адміністрації [12]. Більшість вимог були враховані при ухваленні 14 лютого 1919 р. УНРадою закону “Про основи уладження шкільництва на Західній Области Української Нардної Республіки” [30, 115].
Разом з тим невирішеним залишалося питання про зміст та пріоритетні напрямки навчально-виховного процесу. В ході публічної дискусії його обговорення викликало принципові розходження між представниками учительства та греко-католицького духовенства. Незважаючи на спільність їх позицій щодо оцінки кризового стану системи шкільництва та визнання необхідності морального виховання підростаючого покоління, принципово відмінними виявилися їх погляди на методи виховного процесу. Так, наприклад, висловлюючи думку тієї частини народного учительства, яка перебувала під впливом радикальної партії, газета “Нове життя” прямо писала: “…Здорове національне виховання мусить бути основою нашого шкільництва… Школа повинна виховати свобідного чоловіка, вільного від всяких упереджень… Коротко кажучи, релігійне виховання повинно бути оставлене родині та релігійному зв’язкові і не повинно входити в обсяг шкільної науки…” [10]. Тим часом Станиславівський єпископ Г.Хомишин, виходячи із необхідності релігійно-морального виховання молоді в післявоєнний час “занепаду публічної моральности” [6], в своєму пастирському листі “В переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданьского 1919 р.” слушно намагався застерегти “сї круги учительскі, які хотять викинути науку релїґії зі школи, най зважать, на яку небезпеку цїлий нарід виставляють. Най впрочім зрозуміють, що не вони одинокі суть уповноважнені до рішення сеї справи. А що буде, питаюсь сих панів, єсли нарід ними розбурханий відтак і їх самих прожене?! Так само молодїж, в котрої душах кипить і варить ся, най охолоне, най не тровить народу, най не бавить ся огнем, бо може цїлу будівлю запалити; най не грає на пристрастях людских, бо може до сего допровадити, що свої зі своїх готові кров точити…” [23, 13-14]. Однак всі застереження єпископа залишилися поза увагою радикально настроєних представників народного учительства.
На загальному з’їзді учителів середніх і вищих шкіл ЗОУНР 21-24 березня 1919 р. обговорення питання реформи шкільництва проходило в руслі визначення нових пріоритетів навчально-виховного процесу. Реферат “про реформу школи” виголосив учитель В.Бригідер, який наголошував: “Наша держава повстала дорогою революції і тоюж дорогою мусить повстати нова вже наша школа. Національна школа, синтеза індивідуального і суспільного напряму, має бути увільнена від всякого впливу з гори і з долини…” Характеризуючи основні напрямки виховання (фізичне, етичне, естетичне, інтелектуальне), він підкреслював, що метою морально-етичного виховання учнів “є образувати характер. Зарадити деправації характеру, яку спричинюють наші школи, можна через шкільні громади. Треба завести зміну в системі кар і знесення обовязкового предмету реліґії…” [16]. Питання відділення церкви від школи “на зразок Америки Франції і України”, хоч і отримали підтримку більшості делегатів, все ж викликали заперечення присутніх катехитів, зокрема о. д-ра І.Фіголя [21, 270]. Незважаючи на це, в з’їзд вирішив , що середня школа “має бути вільна від всяких односторонних впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс. Стоячи на становищі свободи совісти…, научування реліґiї і виконування реліґійних практик має бути залежне, до 16. року життя ученика від волі родичів, від 16. року життя від самого ученика… Щоби зарадити деправації характерів та плекати в учнів громадянські почування, засновується шкільні громади…” [17; 19]. Резолюції з’їзду, з одного боку, знайшли схвалення учасників засідань “Молодої Громади” в Станіславові та присутнього на одному з них професора М.Грушевського [18], а з іншого – позначилися на суспільно-політичних поглядах єпископа Г.Хомишина [22, 1], змусили його відійти від участі в засіданнях УНРади. Очевидно, що і більшість греко-католицького духовенства негативно сприйняла згадані резолюції учительського з’їзду в справі відділення церкви від школи, адже їх реалізація могла позбавити священиків-катехитів посад у школах.
Проблема морально-етичного виховання знайшла своє відображення і на сторінках періодики. Відомий педагог С.Русова виступила із закликом об’єднати зусилля вчителів Галичини і Східної України в справі розвитку шкільної і позашкільної освіти, виданні підручників та розробці програм і навчальних планів. Вона стверджувала, що “тільки культурна робота, тільки широке проведення в маси освіти, гасл гуманізма і моральної свідомості може перемогти ту страшну анархію, в якій зараз загибає наш такий талановитий, такий чулий до усього доброго народ. Бачучи усю небезпеку, якою загрожує нашому державному і національному існуванню сей розпад усіх народніх моральних заповітів, треба якнайскоріше об’єднати сили… Тільки освіта і моральне виховання народа переможе такі наслідки попереднього становища України” [29, 198]. Окремі автори цих статей не цуралися ідеї “повної секуляризації”, тобто цілковитого відкинення релігійно-моральних норм регулювання суспільних відносин, пропонуючи цілком відділити школу від церкви. Так, референт секретаріату освіти С.Сірополко у серії статей під назвою “Завдання нової школи” зазначав, що “для сучасного життя необхідні самодіяльні, настирливі в досягненні своєї мети, шануючі працю, розумово і морально розвинені працівники, як безпосередні учасники родинного, громадського та державного життя. Підготовка до такого життя – самостійного та трудового, розумового та морального, особистого та громадського й ставить основне завдання сучасній школі…”. Однак, на його думку, “народня школа, відкрита для всіх, не може залежати від якого-небудь одного релігійного погляду, не може бути релігійною або нерелігійною, себто вона повинна бути світсько-невтральною школою…” Пізніше він так пояснював свою позицію: “Усунення релігії зі шкільного програму мотивується тим, що у школі неминуче повстане дуалізм: релігія визначується догматичним характером (істини приймаються на віру), тоді як свіцька наука не може приймати на віру ні одного твердження. Релігія є приватна справа кожної людини, а тому діло батьків, а не школи, дбати про релігійне виховання дітей”. На думку С.Сірополка, це зовсім не означає, що вільна від релігії школа не повинна зовсім торкатися релігійних питань, адже наука охоплює всі галузі світового життя, в тому числі і питання релігії, як важливого явища суспільного життя. Вилучення з навчальних планів школи релігії також не означає, що школа не здійснює морального виховання. Засобом його здійснення є зміст навчального матеріалу, бесіди вчителя з дітьми, розумна шкільна дисципліна, взірцеве ставлення вчителя до дітей, людей взагалі, живої тварини і природи, що закладає в душі дитини основи загальнолюдської моралі [29, 198-199].
Суперечності в поглядах на основні принципи реформування шкільництва, особливо в питаннях змісту і методів навчально-виховного процесу, намагався залагодити Державний Секретаріат освіти і віросповідань. Так, розпорядившись провести “анкету” (нараду) з питань реформи шкільництва, заплановану на 27-29 квітня і перенесену на 29-31 травня 1919 р. [5; 15], секретаріат звернувся до Єпископської Консисторії в Станиславові з проханням надіслати священиків-делегатів. Консисторією були делеговані на цю нараду крилошанин о.І.Гордієвський, о. д-р І.Лятишевський та о. Д.Стек [3, 5зв.]. Крім них, на цій нараді (“анкеті”) планував виступити з рефератом про “наші рільничі школи” і відомий о. Й.Чаковський [1, 17зв.]. Однак через польський наступ в травні 1919 р. запланована “анкета” не відбулася. Таким чином, реформа шкільництва (зокрема, в напрямку відділення церкви від школи), запланована секретаріатом на основі консенсусу між представниками народного учительства та священиків-катехитів, так і не було проведена в життя. Як не парадоксально, але це сприяло певній активності греко-католицького духовенства в освітній сфері. Так, наприклад, о. Н.Кисілевський (парох в Снятині) просив Єпископську Консисторію дозволу і сприяння для відкриття учительської семінарії та підготовчих курсів [3, 2зв.], а о. Й.Раковський успішно керував чоловічою учительською семінарією в Станіславові [2, 6-7зв.].
Крім того, помітним є певне співробітництво між державними та церковними органами, що, очевидно, було наслідком політичної тактовності секретаря А.Артимовича та єпископа Г.Хомишина. Так, наприклад, Єпископська Консисторія в Станіславові в погодженні із Державним секретаріатом освіти і віросповідань протягом січня-травня 1919 р. призначала священиків на посади катехитів у школах Товмача, Станиславова, Коломиї, Тисмениці, Косова, Гусятина, Монастириськ, Снятина [3, 1зв.-8зв.]. Зі свого боку, Державний Секретаріат освіти і віросповідань закликав духовенство сприяти “в справі вислання до середних, рільничих і промислових шкіл як найбільшого числа спосібнійших селянських і робітничих дітий” на підготовчі курси, що мали розпочатися з 1 травня 1919 р. у всіх повітових містах [4, 33-34].
Таким чином, фактична незавершеність освітньої реформи в радикальному дусі, на нашу думку, сприяла підтримці греко-католицьким духовенством української державності. Так, під патронатом єпископа Г.Хомишина 7-8 травня 1919 р. в Станиславові відбувся з’їзд духовенства ЗОУНР за участю 200 священиків. Учасники з’їзду прийняли заяву, в якій висловили бажання “працювати і на будуче всіми силами для добра Української Народної Республіки в ціли осягнення її повної і трівкої независимости і самостійности в тім переконанню, що се дасться осягнути вповні на основах християнського світогляду і в злуці з Церквою”. Найближчим завданням духовенства з’їзд визначив: “зорганізувати на будуче так себе, як і весь український народ, в ціли згуртування всіх до суспільної праці для укріплення української державности на християнських основах та забезпечення нашій Державі приналежного їй становища в сімї всіх культурних народів світа” [20; 26, 132-133; 27, 106; 28, 87]. Наведені рішення з’їзду засвідчили практичну підтримку української державності греко-католицьким духовенством.

Проведене дослідження дозволяє зробити деякі практичні висновки для сьогодення. В умовах незалежної України, формування демократичної держави та громадянського суспільства на початку ХХІ ст. проблема національного виховання молоді залишається актуальною. Загострення інтересу до змісту, форм і методів, основних напрямків виховання молоді змушує сучасних вчених-педагогів звернутися до ретроспективного аналізу спадщини визначних галицьких педагогів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. з метою виявлення і залучення в сучасну педагогічну практику їхніх здобутків. При цьому значна увага приділяється вивченню морально-етичного виховання молоді на засадах християнської етики. Однак практична реалізація принципів християнського виховання молоді в сучасній школі ще потребує законодавчого закріплення та визнання державного статусу богословських закладів в Україні, впровадження інституту катехитів та уроків релігії в навчально-виховний процес, забезпечення впливу церкви на морально-етичне виховання молоді. Звичайно, створення ефективного механізму морально-етичного виховання молоді в освітній сфері має враховувати конституційні принципи свободи совісті та віросповідання. Все це вимагає детальнішого вивчення історичного досвіду, його врахування у вирішенні порушеної проблеми.

Джерела та література:
1. ЦДІАУЛ. – Ф.581, оп.1, спр.109, арк.1-18.
2. ЦДІАУЛ. – Ф.667, оп.1, спр.86, арк.1-23.
3. ДАІФО. – Ф.504, оп.1, спр.808, арк.1-14.
4. Вістник Державного Секретаріату освіти і віроісповідань. – 1919. – Ч.2. – с.33-34.
5. Вістник Державного Секретаріату освіти і віроісповідань. – 1919. – Ч.3. – с.49.
6. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1918. – Ч.І-ІІІ. – с.5-7.
7. Нове життя. – 1919. – Ч.4. – с.2.
8. Нове життя. – 1919. – Ч.6. – с.2.
9. Нове життя. – 1919. – Ч.8. – с.2-3.
10. Нове життя. – 1919. – Ч.23. – с.1.
11. Нове життя. – 1919. – Ч.28. – с.2.
12. Нове життя. – 1919. – Ч.31. – с.1.
13. Нове життя. – 1919. – Ч.34. – с.1.
14. Нове життя. – 1919. – Ч.37. – с.1.
15. Нове життя. – 1919. – Ч.60. – с.2.
16. Нове життя. – 1919. – Ч.67. – с.2.
17. Нове життя. – 1919. – Ч.70. – с.2.
18. Нове життя. – 1919. – Ч.80. – с.2.
19. Новини. – 1919. – Ч.13. – с.1-2.
20. Република. – 1919. – с.2-3.
21. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Редактор-упорядник Б.Кравців. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – XV+959 c.
22. З останніх літ. Мої спомини і рефлєксії. Григорій Хомишин, Станиславівський Епископ // Нова Зоря. – 1938. – Ч.84. – с.1.
23. Посланє пастирске Григория Хомишина Епископа Станислвівского до Духовеньства і Вірних Епархії Станиславівскої в переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданьского 1919 р. – Станиславів, 1919. – с.13-14.
24. Західно-Українська народна республіка 1918-1923. Документи і матеріали. Том 1. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 584 с.
25. Великочий В. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ, 2003. – 608 с.
26. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. – Київ – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 536 с.
27. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – 364 с.
28. Марчук В. УГКЦ. Історичний нарис. – Івано-Франківськ, 2001. – 164 с.
29. Ступарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення. – К.: ІЗМН, 1998. – 336 с.
30. Ступарик Б.М. Шкільництво Галичини (1772-1939). – Івано-Франківськ, 1994. – 144 с.
31. Делятинський Р.І. Релігійна політика ЗУНР (листопад 1918 – липень 1919 рр.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IX. – Івано-Франківськ, 2005. – с.28-41.
32. Єгрешій О. Взаємовідносини митрополита Андрея Шептицького і єпископа Григорія Хомишина // Галичина. – 2001. – №5-6. – с.315-320.
33. Єгрешій О. Участь єпископа Григорія Хомишина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918-1925 рр. // Обрії. – 2002. – №2. – с.84-88.
34. Іванцев І.Д., Пилипів І.В. Українська греко-католицька церква і Західноукраїнська Народна Республіка // Розстріляна і відроджена Церква (матеріали науково-теоретичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом) / Ред. кол.: С.Каспрук, Р.Салига, О.Сич. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2001. – с.5-16.
35. Марчук В., Пилипів І. Українська греко-католицька церква й українська держава // Українознавчі студії. – 2000. – №2. – с.205-223.
36. Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини вперіод ЗУНР // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Вип.1. – с.127-134.
37. Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад – грудень 1918 року) // Україна модерна. – Львів, 1999. – Ч.2-3. – с.132-193.
38. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 років // Україна модерна. –Львів, 2000. – Ч.4-5. – с.187-245.

Anotation
Ruslan Delyatynsky
To the problem of the attitude of Greek-Catholic clergy towards educational reform in Western Ukrainian National Republic in 1918-1919.
The author of the article analyzes the problem of the attitude of Greek-Catholic clergy towards educational reform in Western Ukrainian National Republic in 1918-1919. There emerged two main opposite tendencies in the process of the educational reform: on the one hand radically oriented representatives of scholars argued for separation of school from the church and complete circularization of education; on the other hand Stanislaviv’s archbishop Grygorij Homyshyn and certain Greek-Catholic priests supported the conservation of catechism institution at schools and religious education. According to the author the factual incompleteness of the educational reform benefited for the further confirm of the Ukrainian sovereignty by the Greek-Catholic clergy.

Ключові терміни: Державний секретаріат освіти і віросповідань ЗУНР; освітня реформа; інститут катехитів; релігійне виховання; анкета про реформу шкільництва; Єпископська Консисторія; відокремлення школи від церкви; секуляризація освіти.


Стаття попередньо опублікована:

Делятинський Р.І. До питання про ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР (1918 – 1919 рр.) // Обрії: науково-педагогічний журнал. – Івано-Франківськ: Івано-Франківський інститут післядипломної педагогічної освіти, 2006. – №1. – С.49-52.