Юрій Могильний: Вікінги та давні греки: несподівані паралелі двох морських цивілізацій

Що спільного між афінським громадянином і норманським дружинником, розділеними тисячею років? Здавалося б, нічого. Але якщо подивитися уважніше?

Чи коректно порівнювати?

Коректно, але з застереженнями. Це порівняння типологічне (за способом життя, господарською моделлю, контактною зоною), а не генетичне — прямого зв’язку між архаїчною Грецією та вікінгами немає. Дослідники, які цим займалися:

Норвезький археолог Гутторм Гертсен і скандинавська школа “viking studies” іноді проводять аналогію з грецькою колонізацією при поясненні норманської експансії.

Пітер Сойер (Peter Sawyer), класик “Age of the Vikings”, прямо порівнював скандинавську й давньогрецьку колонізацію як два приклади “overseas expansion” премодерних суспільств без єдиної державної координації.

Девід Ріндос і Барі Канліфф (Barry Cunliffe) у працях про Європу і моря (“Europe Between the Oceans”, “On the Ocean”) свідомо ставлять вікінгів і греків/фінікійців в один ряд як “thalassocratic” (морські) цивілізації, що освоювали периферію через мережі факторій.

Радянська й пострадянська історіографія (зокрема в контексті “норманської теорії” Русі) також зверталася до грецької аналогії, обговорюючи варягів як “торгових колоністів”, подібних до грецьких апойкій у Північному Причорномор’ї — це особливо важливо для України, бо обидва народи фізично зустрічалися саме на цій території (хоч і розділені тисячоліттям).

Головне застереження всіх цих авторів: схожість — структурна (відповідь на схожі екологічні та економічні обмеження), а не культурно-історична спадковість.

Спільне

Географія та клімат як драйвер експансії. Обидва суспільства мали гірський/фьордовий або острівний рельєф з обмеженою орною землею, що штовхало надлишкове населення (молодших синів, безземельних) до моря. Греція — кам’янисті ґрунти, дефіцит зерна; Скандинавія — вузькі смуги придатної землі між фьордами й горами. У обох випадках море було не бар’єром, а магістраллю.

Спосіб господарювання: торгівля + колонізація + піратство одночасно. Грецький emporion (торгова факторія) і норманський вік (торгова стоянка, від якого, за однією з етимологій, походить слово “вікінг”) — функціональні аналоги. Та й самі греки, і скандинави легко переходили від мирної торгівлі до грабунку залежно від балансу сил — це не суперечність, а норма архаїчної економіки. Грецька колонізація Чорномор’я (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, VII-VI ст. до н.е.) і варязька експансія по річкових шляхах (“із варяг у греки”, IX-X ст.) — обидві рухалися вздовж водних артерій до периферійних ринків за рабами, хутром, зерном, металами.

Політична роздробленість при культурній єдності. Ні Греція, ні Скандинавія не мали єдиної держави в період експансії. Грецький поліс і скандинавське петлі-королівство (chiefdom/petty kingdom) — обидва малі, конкуруючі, часто ворогуючі одиниці, об’єднані спільною мовою, міфологією і — частково — релігійними центрами (Дельфи / загальноскандинавські культові місця типу Уппсали).

“Демократичні” елементи. Тут варто бути дуже точним і не змішувати явища. Грецька демократія (передусім афінська, V ст. до н.е.) — це інституціоналізована система з громадянством, виборними посадами, народними зборами як органом ухвалення законів.

Скандинавський тінг (þing) — народні зібрання вільних чоловіків для суду, ухвалення рішень, обрання конунгів — це швидше “primitive democracy” або “heroic-age assembly democracy”, типологічно ближча до гомерівської Греції (агора часів “Іліади”), ніж до класичних Афін. Дослідник скандинавського права Філ Лайн (Ph. Line) та фахівці з порівняльного права (зокрема традиція індоєвропейських студій, що йде від Еміля Бенвеніста) відзначають, що і грецька агора, і скандинавський тінг походять зі спільного індоєвропейського субстрату народних зборів вільних воїнів — це і є та “несподівана паралель”, яка має не випадкове, а глибше типологічне (і частково спільне мовно-культурне) коріння.

Морська експансія й колонізація.

Грецька апойкія — заснування формально незалежного, але культурно спорідненого поліса. Скандинавська колонізація (Ісландія, Гренландія, частково Русь) — подібна модель: автономні поселення зі збереженням мови, права, релігії метрополії. Обидва рухи відбувалися хвилями впродовж кількох століть і мали виразну економічну мотивацію (земля, ринки, ресурси).

Військове мистецтво. Фаланга гоплітів і дружина-скейдвід (особисто пов’язана з конунгом військова еліта) — різні моделі, але обидві спираються на елітних, добре озброєних воїнів-громадян/дружинників, а не масову мобілізацію. 

Морська могутність (трієра — драккар) — ключовий інструмент проєкції сили в обох випадках; кораблі обох культур були водночас торговими, військовими і колонізаційними засобами — рідкісна функціональна універсальність.

Міфологія. Тут паралелі радше типологічні, ніж генетичні, хоча обидві системи — частина індоєвропейської спадщини. Спільні структурні риси: пантеон богів з ієрархією (Зевс — Одін як “батько богів”, але не всемогутній і не вічний правитель), мотив есхатологічної битви богів (Титаномахія / Раґнарок), культ героїчної смерті в бою як шлях до посмертної слави (Острови блаженних / Вальхалла), важлива роль богів моря і мандрів (Посейдон / Ньорд-Егір). Дослідники індоєвропейської міфології (Жорж Дюмезіль і його школа) активно зіставляли грецький і скандинавський (германський) пантеони саме в рамках спільної індоєвропейської трифункціональної структури (влада-жрецтво / військо / плодючість-господарство).

Відмінності, які не варто затирати

Часова дистанція — майже тисячоліття; це не сучасники.

Грецька цивілізація писемна від початку експансії (алфавіт, література, філософія, історіографія Геродота й Фукідіда); скандинавська культура IX-XI ст. — переважно усна, з рунічним письмом обмеженого вжитку; письмові саги з’являються вже після завершення “епохи вікінгів”, в XIII ст.

Греки створили класичну філософію, театр, монументальну архітектуру і науку в масштабах, яких скандинавська культура цього періоду не знала.

Грецька демократія — унікальний інституційний експеримент, тінг не еволюціонував у щось подібне до афінського полісу.

Місце в історії України

Це і є точка справжнього перетину, хоч і не одночасного. Обидва народи фізично освоювали той самий простір — Північне Причорномор’я і дніпровський шлях — як периферію своїх “метрополій”, вбудовуючи місцеве населення (скіфів, слов’ян) у власні торгові мережі. 

Грецькі поліси Північного Причорномор’я (Ольвія, Херсонес, Пантікапей) і варязький шлях “із варяг у греки” — це два хронологічно різні, але географічно майже ідентичні шари освоєння одного й того ж торгового коридору, що згодом стане територією Русі. Деякі історики (в полеміці навколо “норманської теорії”) навіть свідомо проводять цю аналогію, щоб показати: Південна Україна впродовж тисячоліть притягувала зовнішніх “морських” і “річкових” акторів саме через свою географічну роль транзитного вузла між північною і південною Євразією.