«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі.
Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники". Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк).
А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян.
І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду.
Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?
Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться". Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля". При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає".
Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря". І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу.
Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. "Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк.
Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика:
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — "Кобзар Тарас"
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розстала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".
Комментариев нет:
Отправить комментарий