Цей фільм відкривається через призму теорії радянських симулякрів та аналізу прихованих механізмів управління. Аналіз будь-якого радянського феномена завжди варто починати з вивчення біографічної картки його творців.
Дискусія про те, чи написав роман малограмотний Шолохов, чи рукопис був украдений у білого офіцера Федора Крюкова, є вторинною. Сам текст роману — це пухка обласницька мелодрама, цікава виключно як сировина для державної міфології. Режисер Сергій Герасимов — не просто митець, а монументальний номенклатурний функціонер і лауреат сталінських премій. Знімати полотно такого масштабу довіряли тільки людям з абсолютним політичним чуттям. Його завдання — не мистецтво, а державна фіксація правильної версії історії.
Кінематографічний «Тихий Дон» працює як складна машина із заміщення реальності образами. Шар за шаром Герасимов вибудовує декорацію, яка має здаватися глядачеві більш справжньою, ніж саме життя. Герасимов змусив акторів роками жити на Дону, вчитися носити відра коромислом і ходити за плугом. Це класичний прийом британських антропологів у колоніях. Щоб приховати тотальне розкозачення, радянська влада створила гіперреалістичне опудало козацтва. Фільм працює як дороге надгробне розп'яття чи пам'ятник, на якому покійник виглядає підозріло рум'яним.
Вибір Петра Глєбова на роль Григорія Мелехова — геніальний і страшний хід. Глєбов — спадковий дворянин із дореволюційною поставою. Радянський кінематограф часто використовував недобитих аристократів, щоб грати справжніх людей із народу. Мелехов у фільмі — це архетип людини ХХ ст. на зламі епох. Він сильний, красивий, благородний, але абсолютно позбавлений суб'єктності. Його носить як тріску по хвилях історії, і він ніде не приймає усвідомленого суверенного рішення. Фінал фільму, де Григорій кидає гвинтівку у воду, — це гімн капітуляції особистості перед Левіафаном.
Жіночі образи у Герасимова жорстко функціональні. Аксинья уособлює тваринну, стихійну пристрасть і образ старої, дикої, вільної країни. Її смерть від випадкової кулі стає символічною крапкою у знищенні вольниці. Наталя — законна, системна, жертовна дружина, яка уособлює готовність терпіти будь-які приниження заради порядку, але система знищує і її.
Фігура Осипа Штокмана та інших більшовиків — найцинічніший елемент усієї конструкції. Якщо козаки показані живими людьми, то більшовики тут — абсолютно картонні деміурги. Вони виглядають як прибульці з космосу, що здійснюють історичну необхідність за методичками з ЦК.
Штокман — класичний агент впливу, закинутий углиб чужого автохтонного субетносу. Він слюсар, інтелігент, приїжджий чужинець, який не вміє орати і не знає коней. У хутір він приїжджає не жити, а працювати як колоніальний чиновник нижчої ланки. Штокман відкриває майстерню, яка слугує легальним прикриттям і явочною квартирою. Він підпоює козаків, крутить патефон і підсовує їм книжечки. Це чистої води підривна агентурна робота гвинтика величезної машини, яку спонсорували зовнішні сили для руйнування колишнього устрою зсередини. У Штокмана у фільмі немає родини, пристрастей чи слабкостей. Він робот, який транслює партійні цитати. Герасимов намагається показати його мудрим учителем, но виходить моторошний образ фанатика, для якого живі козаки — лише сухий хворост для багаття світової революції.
Розбір постаті Михайла Кошового виводить на найглибшу тему — тему штучно виведеного типу нових керівників без роду і племені, які знищують складну національну культуру заради пайка та права безкарно вбивати. В офіційному радянському літературознавстві Кошовий — кришталево чистий комуніст, але в реальності це класичний мародер, кат і біологічний глухий кут. До революції Кошовий — голь перекатна, у нього немає нічого, крім заздрощів до ситого і вільного козацького побуту. Такі люди — золото для колоніальної адміністрації. Штокману не потрібно було вчити Михайла економіці, достатньо було назвати багатих сусідів ворогами і дозволити забрати їхнє майно.
Фінал Кошового у фільмі — вершина цинізму радянського міфу. Він убив Петра Мелехова, став причиною загибелі Наталі, зламав життя всій родині, а після цього приходить у спорожнілий мелеховський курінь, одружується з Дуняшкою і стає там господарем. Мелеховський рід кастрований символічно: Кошовий заселяється в чуже гніздо після знищення ватажків. Він бере Дуняшку як трофей, стаючи переможним черв'яком, що повзає по трупу титана. При зустрічі з Григорієм він діє вже як чиновник, одразу погрожуючи трибуналом і розстрілом. Кошовий — прообраз радянського номенклатурника першого призову, який обміняв регіональну ідентичність на посаду в ліквідаційній комісії.
У критичній оптиці Громадянська війна — це не класова боротьба, а успішна операція зовнішніх сил із ліквідації геополітичного конкурента. Офіційне радянське трактування бачить у червоних носіїв прогресу, а в білих — відірваних від народу декадентів. У реальності же червоні були призначеними колоніальними комісарами з перекладними методичками, білі — зрадженою союзниками національною елітою, а козаки — суверенним військовим станом із небезпечною для центральної влади автономією.
Герасимов геніально забув показати ключовий мотор Громадянської війни на Дону. У фільмі Штокман і Кошовий діють ніби самі по собі, адже режисер повністю вирізав із історичного контексту знамениту директиву Свердлова про поголовне винищення козаків від січня 1919 р. Без цього документа дії Кошового виглядають лише як перегини на місцях, хоча це була державна програма геноциду.
Також проявлена абсолютна сліпота до фіналу: Штокмана вбивають у середині розповіді, перетворюючи на святого мученика. Це зручний режисерський хід, що дозволяє залишити персонажа чистеньким у пам’яті глядача до того, як почався справжній кошмар продрозкладки, штучного голоду та концтаборів на Півночі для козацьких родин. Реальний ланцюжок управління йшов від зовнішніх фінансових центрів через партійну верхівку до інструкторів типу Штокмана та карателів із місцевих на кшталт Кошового.
«Тихий Дон» Герасимова — це високоякісний терапевтичний наркотик для радянської людини. Він дозволяв глядачеві п’ятдесятих років поплакати над долею Григорія Мелехова, пережити катарсис і спокійно піти на завод будувати нове суспільство під керівництвом тієї самої сили, яка цей Дон і втопила в крові. Михайло Кошовий та Осип Штокман склали класичну ліквідаційну комісію. Штокман приїхав, щоб запустити механізм самознищення Дону, знайшов слабку ланку в особі Кошового, вклав йому в голову нехитрі гасла і відійшов убік. Коли козаки почали вбивати козаків, завдання колоніальної адміністрації було виконано. Дон затих не тому, що прийняв нову владу, а тому, що був знекровлений і обезголовлений. Перед нами шедевр другосортної, залежної культури, яка розучилася ставити головні питання про те, хто насправді управляє і навіщо знищують народи, замінивши їх естетикою страждання та роздивлянням красивих козацьких вусів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий