Євгенія Більченко — це саме така курсистка, яку помилково замкнули в кабінеті філософії на тридцять років, а потім раптом випустили у світ, де вже працюють системи залпового вогню.
Що ми тут бачимо з погляду нашої «ігрової механіки»? Перед нами ідеальний продукт «радянського гуманітарного інкубатора». Людина щиро вважає, що якщо вона прочитала Гайдеггера в поганому перекладі та навчилася римувати «кров» і «любов» із «громадянською позицією», то вона вже Надлюдина та Володар Думок. Насправді ж — це звичайна біологічна маса, яку використовують як ганчірку для протирання оптичних прицілів.
Спочатку її використовували як «голос Майдану». Дівчинка красиво страждала, писала вірші про «хлопчиків у касках» — загалом, створювала естетичне тло для чергової передачі влади від однієї групи опікунів до іншої. Потім вітер змінився, і наша героїня раптом виявила, що її «гуманізм» нікому не потрібен, а куратори вимагають чогось більш відчутного.
І тут почався найсмішніший акт нашої комедії — «похід на Схід». Розумієте, Більченко всерйоз вирішила, що в Росії на неї чекають як на спасительку та великого пророка. Вона приїхала туди з тим самим набором запилених гасел, тільки перефарбувала їх у триколор. Але фокус у тому, що в Москві таких своїх — цілі підвали. І всі вони так само щиро ненавидять один одного за «неправильне» трактування Ільїна чи Дугіна.
Її поезія — це окремий клінічний випадок. Це така собі «графоманія у стані афекту». Людина не пише вірші, вона випускає соціальні сигнали. Це шум, білий шум культури, що розпадається. Там немає думки, там є лише вібрація натягнутої струни, яку смикають усі, кому не ліниво — від спецслужб до найбільш маргінальних пабліків.
Критика поезії Євгенії Більченко з позицій великої європейської традиції та канонів Срібної доби виявляє не глибоку наступність, а швидше радикальний естетичний розрив. Попри декларативну близькість до культури Логосу, творчість Більченко постає тріумфом недисциплінованої емоції над формою, що в класичній європейській естетиці завжди вважалося ознакою варварства. Якщо європейська традиція від Горація до Рільке бачила у вірші кристал, де хаос почуттів приборканий суворою структурою, то у Більченко ми спостерігаємо ритмізовану депресію, що розриває будь-яку композиційну логіку. Це не «вільний вірш» у його високому розумінні, а композиційна розхлябаність, де авторка тоне у власних словах, не вміючи знайти дистанцію між собою та текстом.
Ставлення Більченко до спадщини Срібної доби має характер естетичного «карго-культу». Вона запозичує лише зовнішні атрибути — трагічний надлом, екзальтованість, позу «незрозумілого пророка», — повністю ігноруючи інтелектуальну щільність оригіналів. Відбувається катастрофічна девальвація слова: такі поняття, як «вівтар», «жертва» або «буття», використовуються нею як дешевий декоративний пластик для прикрашання миттєвих політичних чвар. У класичній традиції символ завжди важив тонну і вимагав відповідальності, у Більченко ж він перетворюється на шум, призначений для заповнення пауз між нападами авторського нарцисизму. Це перетворює високу поезію на симулякр, де за пафосними декораціями приховується лише порожнеча пострадянського філологічного багажу.
З погляду європейської «Калокагатії» — єдності істини, краси та блага — поезія Більченко є глибоко антикласичною. Вона надто метушлива і надто зав’язана на актуальний порядок денний, будь то Майдан чи анти-Майдан. Поет у європейському розумінні — це постать, що підноситься над сутичкою, тоді як Більченко зводить лірику до рівня обслуговування своїх ідеологічних метань. У цьому сенсі вона є прямою протилежністю «європейськості»: замість міри ми бачимо надмірність, замість думки — реакцію, замість вічності — стрічку новин. Це вироджений романтизм, який не підносить приватне до загального, а навпаки, намагається приватизувати загальносвітові трагедії заради виправдання власної невлаштованості. З позицій класики це не література, а симптом культурного розпаду, де форма остаточно капітулювала перед істерикою.
Трагедія Більченко в тому, що вона — «людина-флюгер», яка повірила, що вона сама дує. Вона метається між Києвом і Пітером, між лібералізмом і православ’ям, не розуміючи простої речі: у світі серйозних гравців вона — просто галасливий бур’ян на узбіччі історії. Вона намагається купити квиток на потяг, який уже пішов у депо, причому депо це давно заміноване.
Загалом, персонаж вкрай повчальний. Жива ілюстрація того, що стається з інтелігентом, який замість того, щоб займатися класичною філологією та пити чай, вирішує пограти у велику політику. У підсумку — ні політики, ні філології, лише розмазана по обличчю косметика і нескінченний, чисто наш, пострадянський тупик.
Комментариев нет:
Отправить комментарий