Від доби перших аграрних імперій, від повстань червоноголових і “жовтих пов’язок”. Насправді найстрашніше й найнебезпечніше з громадського життя – мовчання народу. Власне, демократія – знов-таки, від найдавніших часів – і була тим ключем, за допомогою якого далекоглядні владні еліти відчиняли скриню народного мовчання. Випускали пару.
Це воно лише так здається: мовляв, народ мовчить, бо жує свою жуйку та бачить сни, навіяні політтехнологами. Насправді ж у тій душній темряві, де потенційне багатоголосся мільйонів блукає між мовчанням та кухонним бурмотінням, визріває ненависть. Це однаково і для нас, і для Росії, і для Азії, і для Заходу. Це закон людського універсуму.
Водночас варто пам’ятати, що неартикульована стихійна ненависть великих людських груп не має нічого спільного з ненавистю окремої особи. Як і кожний суспільний настрій, вона підкоряється “правилу мультиплікатора”. Вона підживлюється кожним випадком насилля, кожною образою, кожним обмеженням. Вона яскравішає, коли влада демонструє свою ситу невразливість.
Стихійна ненависть мас багатогранна і багаторівнева. У ній зливаються в одне ціле і ненависть приниженого поліцією підлітка, і звільненого роботяги, і лузерів-пияків, які зібралися біля “наливайки”, й інтелектуала, якому влада заткнула рота. Ніхто не передбачить магії злиття. Ніхто не усвідомить і не зафіксує тієї вирішальної миті, коли кількість перетече у якість.
Дехто каже, що це “відкладена ненависть”, ледь не ескортний історичний тренд, фронтальна реалізація якого може бути здійснена хіба що через століття. А може, і ніколи. Декому не віриться, що суспільний настрій здатний зламати силу дозрілої та злагодженої за довгі століття державної машини. Не віриться, що мовчання, яке здається тупим і покірливим, промкнеться крізь всюдисущі пропагандистські декорації Гіпермодерну.
Звісно, не можна нічого стверджувати. Але ймовірність того, що “відкладена ненависть” є відкладеною назавжди або ж надовго, дуже мала. Тим більше, що ми живемо вже не в часи фараонів. І ще, дякувати богові, не дожили до епохи розвинутого штучного інтелекту, який дасть змогу владі контролювати кожне окреме мовчання кожної окремої людини.
Дзеркало Гіпермодерну викривляє та перепризначує майже все, що належить нашому віку. І відкладену ненависть також. Вона стає кочовою і легкою на трансформації. Вона надягає такі принципові маски, які й не снилися приниженим і ображеним минулих століть. Вона апелює до пролитої в давні часи крові, використовує фантазії, сформовані порноіндустрією, піднімає з глибин єства дитячі страхи та підліткові травми. І з цього всього вона готує смертельні коктейлі непримиримості. А ще вона розчиняє всі надії на компроміси сміхом. Жорстким публічним (якщо не глобально зримим) сміхом тих, хто впевнений у своїй безкарності.
У кожного народу механізми фронтальної реалізації відкладеної ненависті дещо різняться. Азія більш схильна концентрувати енергію ненависті у вузькому колі посвячених. Захід, навпаки, розсіює її комунікативною павутиною, від чого вона, однак, не втрачає своїх корінних властивостей. У Росії підсумком (або наслідком, як кому подобається) ситуації “народ безмолвствует” завжди є Смута.
Чим довше стискається пружина відкладеної ненависті, тим феєричнішими можуть бути підсумки-наслідки. Скажімо, якби хтось бажав максимального руйнування тієї системності, яку ми звикли називати “імперією”, він мав би молитися за здоров’я Путіна. Аби той повністю зреалізував можливості, які відкрило йому “обнулення”, та досидів би у президентському кріслі до 2036 року. Тоді б у рази зросла ймовірність того, що якесь чергове збурення мешканців якого-небудь спального району проти побутового свавілля міліції перетвориться в масові акції непокори. Що хтось зовсім сірий, травмований та непримітний (тобто хтось по-народному “справжній”) оголосить натовпу магічну московську формулу “царь ненастоящий” (не цими, звичайно ж, а іншими “словами сили”). Що після багатьох неестетичних, нераціональних та негуманних подій якісь частини армії або Росгвардії перейдуть на бік принижених...
А далі уява малює ніч, освітлену багаттями, і людей, які сидять навколо вогню і смажать м’ясо, здобуте у погромленому зоопарку. Вони ховають свою збентеженість за жартами, згадують якісь жорстокі сутички та імена, які вже не позначають сущих. Розмова перестрибує на колишню путану, яка отримала видіння і пізнала благодать під час штурму укріпленої будівлі. Присутні знімають з вогню перші шматки м’яса та переводять розмову на те, що в тій будівлі знайшлося багато зброї, алкоголю та коштовних чоловічих прикрас.
Ці люди розуміють, що краще говорити про трофеї, ніж про жінку, якої доторкнулася таємниця. Бо таємниці, до якого роду речей вони б не належали, вимагають справжнього мовчання.
Комментариев нет:
Отправить комментарий