Андрій Поцелуйко: Коріння і стовбур: про гармонію народництва та державництва

 Іноді народництво і державництво зображають як дві протилежні сили. 

Перше пов’язують із громадою, місцевою ініціативою, самоорганізацією та живою творчою енергією народу. 

Друге — з владою, адміністрацією, законами та політичними інститутами. 

У такому баченні між ними нібито існує природний конфлікт: чим сильніша держава, тим менше свободи залишається громаді, а чим активніше діє народна стихія, тим слабшими стають державні структури. 

Проте історичний досвід багатьох народів свідчить, що таке протиставлення є надто спрощеним. 

Насправді життєздатне суспільство часто виникає саме завдяки гармонійній взаємодії народництва і державництва.

Народ є джерелом будь-якої політичної організації. Саме в громадах формуються звичаї, моральні норми, форми взаємодопомоги та колективної відповідальності. Без цього соціального фундаменту держава перетворюється на порожню оболонку, яка може існувати певний час завдяки примусу, але поступово втрачає внутрішню силу. Закони працюють лише тоді, коли спираються на суспільну довіру, а інститути залишаються ефективними лише тоді, коли громадяни відчувають їх своїми.

Водночас і народна самоорганізація має свої межі. Громада може успішно вирішувати локальні питання, але для захисту великої території, підтримання безпеки, розвитку інфраструктури чи проведення складної зовнішньої політики потрібні інститути ширшого масштабу. Держава виникає не як заперечення громади, а як форма координації багатьох громад, які усвідомлюють свої спільні інтереси. Вона дозволяє спрямувати розрізнені сили до досягнення загальних цілей.

Історія знає чимало прикладів такої взаємодії. Ізраїльські кібуци та мошави часто розглядають як зразки сильної місцевої самоорганізації. Вони будувалися на принципах співпраці, взаємної підтримки та самоврядування. Однак ці громади не протиставляли себе державі. Навпаки, вони стали однією з основ її формування та розвитку. Їхні мешканці брали участь у політичному житті, обороні країни, господарському освоєнні територій. Народна ініціатива і державна організація діяли тут як союзники.

Подібну логіку можна побачити і в історії українського козацтва. Запорозька Січ народилася як військове братство вільних людей, які прагнули захистити себе та свій спосіб життя. Проте розвиток цього братства поступово привів до створення складної системи управління, виборної влади, судочинства, дипломатії та фінансів. Стихія козацької свободи не зникла, але почала набувати організованих форм. Саме тому козацька традиція може розглядатися як приклад поєднання народного самоврядування з державотворчими процесами.

Найкращою метафорою для взаємин народництва і державництва є дерево. Народні громади нагадують коріння, яке живить усе суспільство, забезпечує його стійкість і зв’язок із землею. Держава ж подібна до стовбура, який збирає життєві сили коріння та спрямовує їх до гілок і крони. Коріння без стовбура не здатне вирости у велике дерево, а стовбур без коріння швидко засихає. Лише разом вони створюють єдиний живий організм.

Тому майбутнє успішних суспільств полягає не у виборі між народництвом і державництвом, а у пошуку їхньої рівноваги. Сильна держава не повинна придушувати громадську ініціативу, а сильні громади не повинні руйнувати спільні інститути. Там, де народна енергія знаходить організоване втілення в державних формах, виникає справжня політична зрілість. Саме така гармонія дозволяє суспільству залишатися водночас вільним, згуртованим і здатним до розвитку.