Ігор Галущак: Маленька Франція у центрі Закарпаття

Закарпатське гірське село Тур’я-Ремета (Перечинський район) відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом cільському листоноші, встановленому більш ніж півтора століття тому. Але є ще одна унікальна відмінність цього села від всіх інших і не тільки в Закарпатті: адже воно є найбільш «французьким» у всій Україні.

Так ось: як стверджують історичні перекази, на початку XIX століття жив в Тур’ї-Реметі шанований чоловік, поштар Федір Фекета. Кожен день виходив він з Тур’янської долини, аби отримати й рознести листи по віддаленим селам Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут інколи більше 30 кілометрів! Весь цей шлях Фекета у будь-яку пору року проходив пішки з важкою сумкою. Одного разу взимку, переходячи річку по льоду, листоноша провалився в підступну ополонку й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, але сам, на жаль, загинув у гірському потоці. На знак подяки й поваги до подвигу поштаря односельці власним коштом й замовили металевий пам’ятний знак на згадку про цю подію. Меморіальна дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, й донині знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній зазначено: IMG_1625«Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». А коли виповнилося 165 років з часу загибелі реметівського листоноші, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам’ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючи з каменя на камінь у гірському потоці.

Є ще одна не менш цікава обставина, котра вирізняє це село з поміж усіх інших українських сіл. Адже жителів Тур’ї-Ремети мешканці сусідніх сіл називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню тамтешніх кав’ярень, то в ньому як на диво можна побачити й … традиційну французьку страву «жаб’ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. Справа в тому, що 1816 році вже після битви під Ватерлоо країни-переможниці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили тимчасово вивезти з Франції всіх полонених офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони збираються влаштувати військовий заколот задля ще одного повернення Наполеона до влади. А оскільки найбільш глухим місцем Австрійської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень і відправив сюди свою частину полонених французів, зокрема, й на Перечинщину.

Місцеві краєзнавці дослідили, що серед виселенців опинився й один з таких офіцерів, водночас і дослідник-кулінар, учень знаменитого ресторатора Огюста Ескоф’є. Він і привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’я-реметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до травневої першої грози, оскільки пізніше у їстівної жаби вже починає приростати шкіра до м’яса. А до того воно дуже чисте й поживне, й до того ж дуже легко відділяється.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапки, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. М’ясо залишають і собі, й з вигодою продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу. А перед приготуванням його маринують з часником, сіллю, червоним та чорним перцем.