Цього тижня завершив лекторій з Історії України та української культури для студентів І курсу медичного факультету ІФНМУ. Вперше розпочав доволі незвичною темою «Актуальність прочитання Історії України та української культури в сучасних викликах російсько-української війни».
Сьогодні і завжди саме через систему освіти ми формуємо пріоритет національної свідомості. Це той шлях де ми можемо відновити історичну пам'ять українців. Цікаво, як можна досягти україноцентричності в освіті, якщо так обезцінювати Історію України.
Це одна з небагатьох дисциплін на якій є змога поговорити про найважливіше нації. Надихатися успіхами, аналізувати поразки, з’ясовувати особливості, брати уроки, спростовувати міфи. Говорити про життя. Про людей. Про цінності. Завжди, а в наших умовах особливо, важливо є не мати історію за нудний та беззмістовний перелік дат, місць і обличь. Якщо не будемо говорити про ці питання будемо забудьками і варварами. Історія України слугує певній меті і не тільки навчальній, а насамперед виховній та ідеологічній. Для нас важливо зрозуміти, чому ми опинилися в такій ситуації. Сьогодні, як ніколи є очевидна і нагальна потреба подолати історичну амнезію, поширену в нашому суспільстві.
Переконаний, що формування адекватних уявлень про наше минуле сьогодні має бути таким же національним пріоритетом, що й захист української мови. Це сучасна візія «Історії України та української культури». Сьогодні ще залишається виклик перед нами про посилення відповідальності в освітньому процесі (але не декларативної), за україноцентризм освіти, а значить за формування української України.
Не викликає сумніву, що нація, за бажання вижити і утвердитися в сучасній цивілізації має насамперед плекати та розвивати мінімум три основи свого єства: мову, культуру та історію. Нажаль мусимо констатувати, що суспільство періодично «купувалося і нажаль продовжує купуватися» на дешеві пропагандистські кличі про «історію не на часі». Як викладачу вишу з певним досвідом мені доводилося неодноразово чути від студентів, які сприймали історію як типовий шкільний предмет: «історії майже не було»«не вчив», «не любив», «мав поганого вчителя» – тому й «не знаю».
Вже в незалежній Україні і в умовах регулярних інформаційних атак на свідомість українців, проросійські уявлення про історичне минуле чинили особливу шкоду в утвердженні монолітної національної ідентичності.
Враховуючи, що історія стає справжньою зброєю у боротьбі з маніпуляціями національною пам’яттю, об’єднавчим фактором виховання національної самосвідомості та почуття громадянської солідарності, її поглиблене вивчення на всіх рівнях сьогодні вкрай необхідне.
У стані сьогоднішньої російсько-української війни, яка триває з 2014 р. національна історія стає зброєю і таким само символом національного суверенітету, як територія, гімн, стяг, герб. Ми просто немаємо права відвернутися від неї. Як важливо, щоб наше суспільство надалі менше хибило в таких фундаментальних питаннях, адже ціна занадто висока.
Історія є тим, що об’єднує нас у націю у власній країні. На моє глибоке переконання, історія в Україні має бути одним із пріоритетів, на рівні зі Збройними Силами України та сильною економікою.
І сьогодні, в час воєнної агресії з боку москви, приходить усвідомлення, що історія України – це наша інтелектуальна та ідеологічна зброя. А перемога у війні прийде не лише з фізичним знищенням ворога, а й із викоріненням низки міфів, нав’язаних ворожими антиукраїнськими силами. Ніколи фахова обізнаність не компенсує державницьку і світоглядну облудність.
Українсько-російські стосунки, коли одна держава привласнила собі величезну частину історії і культури іншої нації і держави, не мають аналогів у світовій історії.
За роки існування Української держави викладання історії України у навчальних закладах, не мало стабільності. У 2009 р. було ліквідовано викладання дисципліни у вишах, згодом зусиллями громадськості цей намір було зупинено, а у 2015 р. дисципліна знову фактично ліквідована. Здійснення цього задуму стало безпрецедентним руйнівним фактором у викладанні вкрай важливої дисципліни. І це здійснювалося в умовах, коли наша країна вже зазнавала відвертого військового нападу з боку москви, що супроводжувалося небаченою ідеологічною та інформаційною експансією.
З кожним роком аудиторні години з Історія України зменшувалися, уніфікувалися з іншими предметами, посилаючись на навчальні плани з Києва. Сьогодні все очевиднішим стає, що подібна практика є не обєктивною методикою спрямованою на оптимізацію осітнього процесу, а яскраво вираженою практикою, яка закрадалася і проростала з верхів.
У цих міркуваннях пригадуються слова О. Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна».
Сьогоді нам не треба нічого видумувати, а просто робити те, що до нас робили всі постколоніальні нації. Так боролись поляки, чехи, словаки. Я маю на увазі утвердження національних та етнічних цінностей домінуючої нації.
Комментариев нет:
Отправить комментарий