«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…».jpg)
У грудні 1917 р. М. Грушевський виступив у газеті «Народна Воля» зі статтею «Новий поділ України», у якій він описав принципи нового поділу України, що мали бути затверджені майбутніми Українськими Установчими Зборами у новій конституції УНР: замість тодішнього поділу на губернії й повіти пропонувався поділ на землі, більші від повітів, але менші від губерній. Ці землі мали б служити виборчими округами до Українських Всенародних Зборів, основою для побудови адміністративної й судової мережі та для розвитку громадського самоврядування на основах децентралізації.
Прийнятий Малою Радою УЦР «Закон про поділ України на землі» скасував поділ України на губернії і уїзди (повіти), а територія УНР поділялася на 32 землі.
Водночас у законі були визначені лише адміністративні центри земель, а точне розмежування земель планувалося провести пізніше.
Закон був оприлюднений у виданні «Вісник Ради Народних міністрів Української Народної Республіки» 15 березня 1918 р.
За задумом, у складі УНР передбачалося існування таких територіальних одиниць: місто Київ, Деревлянська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаська земля, Побожжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, місто Одеса, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посейм’я, Посулля, Полтавщина, Самарська земля, Слобожанщина, місто Харків, Підляшшя, Дреговицька земля.
Варто зазначити, що за цим законом до УНР належали землі, які нині є поза межами України: майже вся Сіверщина, Подоння, Підляшшя та майже вся Дреговицька земля, частина Слобожанщини. Натомість не увійшли Галичина, Закарпаття, Буковина (які були у складі Австро-Угорщини), а також південна частина Одещини (сходила в склад Бесарабії), Крим та частина Донбасу (входила до області Всевеликого війська Донського).
Також було вказано, що у випадку розмежування УНР із сусідніми державами кількість земель може бути змінено.
Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але ЦР не встигла це здійснити. В межах адміністративної реформи, яку уряд готував навесні 1918 р., розпочалося скасування продовольчих комітетів, планувалася реорганізація земельних комітетів.
За часів ЦР урядові так і не вдалося створити дієву систему органів місцевої влади та галузевого управління, що призвело до втрати політичного й економічного контролю над провінцією, без якого система державного управління виявилася малоефективною. Слабкість однієї з основних структурних ланок виконавчої вертикалі - системи місцевих органів - була однією з причин падіння Центральної Ради.
Впровадженню закону завадив прихід до влади Гетьмана Павла Скоропадського 30 квітня 1918 р, який повернувся до використання старої схеми (губерній, повітів і волостей).
Комментариев нет:
Отправить комментарий