Зтужавілі, стверділі (за І. Франком) нарослі мозолі на руках і душі є письменникові-новелісту субстанцією, об яку камертонно вдаряючись його слово набувало могутньої сили, висоти голосу такого звучання, що відлунням котилось, наповнюючи простір не лише Галичини, України загалом, а й Європи, згодом Америки.
Василь Стефаник, як ніхто інший, достеменно знав душу та думи, за власною дефініцією «людей потоптаних, прибитих». У листі від 7 травня 1896 р. до свого старшого товариша-«сповідника» доктора Вацлава Марчевського (родом з Буковини), що на той час жив і працював у Швейцарії, передає розмову із гуртом русівських селян, що відбувалась у хаті письменника на свято Юрія 6 травня. «Бесідували за свою радість, за весну, за свою журу, за біду». «Зійшлися на тому, що земля родить лише три колоски: один – цісареві, один – євреєві-лихварю, один – панові та й попові, а селянинові четвертого вже нема». «Та й не знати, чи стане воно коли на тім, аби нам земля вродила четвертий колосок» [2. 65]. Мужицька житейська філософія всім зрозуміла та прозора, одначе її ніхто і ніколи не мав наміру слухати. Нею переймався наскрізь Василь Стефаник.
Щоб земля зазеленіла четвертим колоском і для селян, В. Стефаник віддав їм усе своє подвижницьке життя, весь скарб свого таланту – писав для них і про них. За обсягом новели скупенько недовгі, проте володіли несподівано такою приголомшливою потугою слова, притягальним магнетизмом читання їх на одному подиху, примушуючи співчувати усім спектром почуттів найвищого регістру долі досконало художньо вивершених персонажів – звичайних незвичайних людей у їх величі й хибах.
Стефаниківська новелістика достоту резонує майже в унісон та в одному звучанні із голосом дзвонів доброго литва – чисто і могутньо.
Нарешті було почуте грімке слово В. Стефаника галицькою «сплячою» інтелігенцією. Обізвались до автора першої «Синьої книжечки» ближчі і дальші інтелектуали мало не зі всієї Європи: рецензіями, статтями, критичними відгуками, літературознавчими есе, персональним листуванням.
Якраз особисте листування, що складає великий масив епістолярної спадщини В. Стефаника, фундаментально не досліджено, а тому й не оцінено належним чином цей сегмент документалістики прозаїка, адже в листах «відкривається душа і серце людини» (І. Франко). Таким взаємним відкриттям сердець і душ є довготривале листування двох великих галичан – видатного письменника Василя Стефаника та духовного пастиря, митрополита греко-католицької церкви Андрея (Шептицького). Діяльність обидвох світочів була настільки високого ступеня багатогранною і багатоплановою, що іскрилась напругою вольтової дуги, глибоко відчутої в діапазоні всієї України.
Тривалі листовні контакти проливають світло на сутнісні характеристики неординарних особистостей: їхній спосіб життя тамислення жертовна відданість «професій», суспільним ідеалам, інтелектуальне осягнення різних аспектів об’єктивної дійсності, розв’язання проблем господарських колізій тошо.
Відомі тепер дванадцять листів В. Стефаника до А. Шептицького (опубліковані 1990 року дослідником Олегом Купчинським і видані Науковим товариством імені Т. Г. Шевченка у Львові [1] та зовсім відсутні і навіть не згадувані у хроніці життя і творчості В. Стефаника, укладеній Ф. Погребенником та виданій у радянський період [2]. Опубліковані листи стосуються локального періоду життя письменника – 1934-1936 років – та один лист датований 1930 роком [1].
Листи відкривають завісу побуту та творчості останніх років життя В. Стефаника. Йдеться в них ніби про тривіальні речі: родинні клопоти, хворобу, матеріальне становище, про те вони нам цінні та дорогі своїми позитивними нюансами логічного викладу автором думки адресату.
У листуванні простежується обопільна безумовно рафінована культура, делікатність спілкування, пошана до інших думок, терпимість до поглядів двох таких неподібних психологічно і соціально людей – різних за походженням, статусом, поглядами. Так, вони були різними, але постійно виявляли своєю працею на культурній та духовній нивах розуміння атмосфери тієї великої доби, в яку вступав наш народ у перших десятиліттяях ХХ віку. Вони віддавали свій розум, знання, силу, щоб донести ідеали високої культури до народу, зробити його освіченим, сильним і вільним.
Не треба думати, що зв’язки між радикал-соціалістом В. Стефаником та митрополитом А. Шептицьким були завжди бездоганно рівними. Втішне зближення їх нанувало у 20-30-х рр. минулого століття, та похмуре розходження аж до полярності, неприйняття точок зору на окремі події та явища. Попри те, навіть у найкритичніші моменти листовних дискусій, ці стосунки не виходили за рамки пристойності, конструктивного діалогу, зберігали витривалу тональність толерантності слова, домінувала зразкова культура спілкування.
Щирість, повага у листуванні В. Стефаника та А. Шептицького поза сумнівом: письменник, як ніхто до нього, оцінив роль митрополита Андрея у розвитку українства у Галичині, а митрополит своїми листами засвідчив глибоке розуміння непроминального значення постаті геніального Василя Стефаника для української національної культури.
1. Купчинський О. Листи Василя Стефаника до Андрія Шептицького // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів : НТШ, 1990. – Т. CCXXI. – С. 308-325.
2. Погребенник Ф.П. Сторінки життя і творчості В. Стефаника. – К. : Дніпро, 1980. – 350 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий