«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Часом я дивлюся на фото наших вояків, і мене вражає одне: як повертаються старі козацькі обличчя. Звісно, вони самі інтуїтивно чи свідомо ті обличчя наслідують — ці нові козацькі оселедці, вуса, поголені потилиці та скроні, цей погляд, у якому одначасно виклик і іронія. Але все одно дуже сильне враження: ті наші старі козацькі обличчя, які живуть у нашій памяті через живопис, просто сходять з картин і опиняються в реальності.
Драма України в тому, що наша аристократія так часто гинула. Або асимілювалася, або була знищена. І наратив нашого народу — це дуже часто наратив без аристократії, без еліти. Що дуже складно, бо без аристократії народ вижити може, але йому складно розповісти про себе, йому складно робити щось інше, ніж те, що безпосередньо повязане з його виживанням.
Але є й позитивний момент. Іконографія українців, образи його пантеону виразно антигламурні. Це не напарфумовані придворні в перуках, це не графи з маєтками і рабами, це не герцоги з заморськими компаніями, не генерал-губернатори з орденами, не королі і навіть не президенти. Це козаки, гайдамаки, гультіпаки, повстанці, партизани, і похідні — письменники-гайдамаки, художники-партизани, бізнесмени-гультіпаки. Це crazy folks. І він в памяті народу живе вічно. Самообраз українця ніколи не буде гламурним і вилизаним. Він завжди буде трохи божевільним, трохи п’яним, трохи безбашенним і не зовсім тутешнім.
Комментариев нет:
Отправить комментарий