Отже, як відомо, Україна є незалежною (з 1991 року), європейською країною (географічний центр Європи знаходиться в Україні), яка рухається (згідно зовнішньополітичного курсу) в напрямку інтеграції з іншими європейськими країнами – членами Європейського Союзу.
А що ж таке Європейський Союз?
Європейський Союз (Євросоюз, ЄС, англ. European Union, EU) – це економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані в Європі. Площа – 4 325 000 кілометрів квадратних. Населення – 508 200 000 чоловік. Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія). Девіз – Єдність у різноманітті. Прапор – синє полотно із 12 золотими зірками по колу. Гімн – «Ода до радості» (слова Ф. Шиллера, музика Л. Бетховена). Валюта – євро у 18-ти країнах єврозони та 10 національних валют.
Яка ж мета Євросоюзу і чому туди так щиро прагнуть потрапити українці? А мета така. Це створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав-членів (спільна зовнішня політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта). Це створення політичного союзу (спільна зовнішня політика, оборона). А також, впровадження спільного громадянства. Мета ЄС – підтримувати мир, свої цінності, добробут своїх народів. Він заснований на принципах поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини тощо.
Це все дуже добре. Але Європейський Союз немає власної спільної оборонної (мілітарної) потуги, щоб дієво і швидко зупинити агресора. Немає спільної євроармії, єврокорпусу (хоча така ідея була), навіть немає євродивізії. Просто країни-члени ЄС мають власні національні збройні сили. І мають ряд спільних договорів і угод.
Йдемо далі. Що ще маємо в Європі? Хто зможе зупинити агресора? А маємо Організацію з Безпеки і Співробітництва в Європі – ОБСЄ (англ. OSCE: Organization for Securiti and Cooperation in Europa). До 1995 року називалася Нарадою з Безпеки і Співробітництва в Європі – НБСЄ (англ. CSCE). Штаб-квартира – Відень (Австрія). Лого – на синьому полі білими буквами CSCE. 55 країн-учасниць ОБСЄ. Від 30 січня 1992 року Україна є членом ОБСЄ.
Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 року, ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. Місії покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій (SAMs), введених ООН.
Це все також дуже добре. Але й ОБСЄ немає збройної потуги для дієвої й швидкої зупинки агресора. А самими деклараціями, представниками, делегаціями, місіями збройного агресора не зупинити.
Йдемо ще дальше. А що маємо на світовому рівні? Хто зупинить агресора?
А маємо Організацію Об’єднаних Націй – ООН (англ. United Nations, UN). ООН — міжнародна організація, створена для підтримки і зміцнення миру і безпеки, розвитку співробітництва між державами.
Головна штаб-квартира – Нью-Йорк (США). Прапор – на синьому полі білим кольором схематично зображено планету у вінку. 193 члени-держави ООН.
Україна є однією з засновниць ООН. З 1945 по 1991 роки вона брала участь в роботі ООН як УРСР (Україна Радянська Соціалістична Республіка), а з моменту проголошення незалежності (з 1991 року) і по сьогоднішній день, як незалежна держава, Україна є членом ООН.
ООН є універсальним форумом, наділеним унікальною легітимністю несучою конструкцією міжнародної системи колективної безпеки, головним елементом сучасної багатосторонньої дипломатії. ООН може використати і військово-поліційні сили ( миротворчі сили) для запобігання агресії. А що таке ці сили?
Миротворчі сили ООН (миротворчий контингент ООН) – це збройні контингенти країн-членів ООН, виділені згідно Статуту ООН, з метою запобігання або ліквідації загрози миру і безпеки, шляхом спільних примусових дій (військова демонстрація сили, воєнна блокада і т. д.), якщо дії економічного і політичного характеру виявилися недостатніми. Ось так. Не більше, і не менше. Але все таки, це більш військово-поліційні сили (для демонстрації, блокади, патрулювання).
А хто таки наважиться воювати з агресором, для того щоб його зупинити? Чи є у світі така потуга (збройна, мілітарна). Виявляється, що є така сила. І називається вона коротко НАТО (як тато). А повна її назва – Організація Північноатлантичного договору, або Північноатлантичний альянс, або НАТО (від англ. NATO: North Atlantic Treaty Organization). НАТО – міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз 29 держав Північної Америки і Європи, які прагнуть досягнути мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.
Абревіаура – NATO/OTAN (англо-французька). Гасло – лат.: Animus in consulendo liber, укр.: Розум в обговоренні. Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія). Флаг – на синьоголубому полі білим кольором зображено схематично 4 сторони світу, поруч на чорному полі – абревіатура NATO/OTAN.
Відповідно до статутних документів, головне завдання Альянсу полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів впливу. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей демократії, свободи, верховенства права та мирного розв’язання суперечностей, та підтримує дані цінності в усьому євроатлантичному регіоні. Засадничним принципом Альянсу є спільність поглядів між північноамериканськими та європейськими членами НАТО, що поділяють однакові цінності та інтереси, і віддані справі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки. НАТО стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії. Головним військово-політичним принципом Альянсу є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій всіх ї членів у відповідь на напад ззовні.
Усвідомивши мету і концепцію Альянсу, можна переходити до історії НАТО.
Підписання Північноатлантичного договору і створення Альянсу безпосередньо пов’язані з подіями, що відбувалися у світі після Другої Світової війни. А це, загроза післявоєнного реваншизму в переможеній Німеччині, а згодом і агресивна політика СРСР спонукали європейські країни і США шукати нової архітектури європейської безпеки. Зведення «Залізної завіси», переворот у Чехословаччині в лютому 1948 року, блокада Радянським Союзом навесні 1948 року окупаційних зон Берліну вимагали адекватної силової реакції. І ось, після року перемовин, узгоджень, затверджень, 4 квітня 1949 року у Вашингтоні, представниками урядів Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США, Франції був підписаний Північноатлантичний договір. Після завершення процесу ратифікації Договору всіма учасниками Альянсу та депонування відповідних документів у США, він набув чинності 24 серпня 1949 року. НАТО народилася як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир і безпеку у світі, тоді, коли СРСР ветував (блокував) багато постанов Ради Безпеки ООН. Для легітимізації НАТО скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту. Концепцію новоствореної організації (НАТО) її перший Генеральний секретар Лорд Ісмей окреслив як «Тримати росіян на відстані, американців – в середині (Європи як потугу), а німців – під контролем». А по суті це була адекватна реакція відносно агресивних дій СРСР.
В подальшому відбувалося розширення Альянсу. До 12 країн-засновниць 1949 року (перераховані вище) у 1952 році додалися Греція й Туреччина. У 1955 році в Альянс вступає Німеччина. А у 1982 році – Іспанія. У 1999 році (маючи досвід «спілкування» з СРСР) в НАТО вступають Польща, Угорщина, Чехія. А в 2004 році – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. У 2009 році – Албанія, Хорватія. І на кінець, 19 травня 2016 року – Чорногорія. 1999-2009 роки я би назвав роками «Великого ісходу» (втікання) країн колишнього «соцтабору» (яке «миле» слово) від свого небезпечного неадекватного «старшого наставника», «майже старшого брата». Сам процес вступу до Альянсу регулюється Статтею 10 Північноатлантичного договору і наступних угод. Країни, які хочуть приєднатися повинні відповідати певним вимогам і завершити багатоступеневий процес, що включає політичний діалог і військову інтеграцію.
Далі слід розповісти про організаційну структуру НАТО, та політику прийняття рішень в середині Альянсу.
На сьогоднішній день НАТО є військово-політичним союзом 29 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління. Він є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Це союз незалежних, суверенних держав, що об’єдналися в інтересах спільної безпеки та захисту спільних цінностей. Основною метою Альянсу є захист свободи і безпеки його членів у Європі і Північній Америці відповідно до принципів Статуту ООН. Для досягнення цієї мети Альянс використовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами НАТО.
Основними інститутами політики і прийняття рішень в Альянсі є Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування. Кожен з них відіграє важливу роль у процесах консультацій і прийняття рішень, які є основою спільного планування і безпеки країн. Рішення, ухвалені цими органами мають однаковий статус і є узгодженою політикою країн-членів НАТО, незалежно від рівня на якому вони прийняті. Цим вищим органам підпорядковані спеціальні комітети, які також складаються з офіційних представників країн. Така структура комітетів є базовим механізмом, який забезпечує Альянсу можливість проводити консультації та приймати рішення так, щоб кожна країна була представлена на кожному рівні та в усіх сферах діяльності НАТО. Структури Альянсу забезпечують постійний процес консультацій та співпраці між державами-членами щодо політичних, військових, економічних та інших аспектів безпеки, а також дають цим країнам можливість співпрацювати у невійськових галузях, таких як наука, інформація, екологія і реагування на надзвичайні ситуації.
Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу після обговорення і консультацій з країнами-членами Альянсу. Рішення, прийняте НАТО, є виразом волі суверенних держав, які є членами Альянсу. Принцип прийняття рішень на основі консенсусу стосується усіх справ Альянсу. Цей принцип діє на усіх рівнях організації НАТО.
Основна частина військових сил та військової інфраструктури належить державам-членам НАТО, залишається під їхнім безпосереднім управлінням і національним командуванням доти, доки не виникне необхідність в їх виділенні цілком (або частково) для вирішення певних військових завдань під загальним союзним командуванням.
Командна структура НАТО складається з Північноатлантичної ради, Комітету оборонного планування, Групи ядерного планування та Військового комітету – вищого військового органу НАТО, а також двох стратегічних командувань – Стратегічне військове командування з операцій та Стратегічне командування НАТО в Європі а ще також Міжнародний військовий штаб НАТО, та військові командні структури нижнього рівня.
Збройні сили НАТО формуються із частин збройних сил країн-членів Альянсу. До них можуть приєднуватися військові підрозділи з інших країн, які не є членами НАТО, зокрема країн-учасників програм «Партнерство заради миру» або «Середземноморський діалог».
Загалом НАТО – це з’єднана величезна мілітарна потуга (сила). Основу (каркас і м’язи) цієї армади (сили) складають збройні сили США – супердержави з найбільш потужними у світі армією, аерокосмічними силами, військово-морськими силами, ракетно-ядерною міццю, з військовими базами по цілому світу, з величезним бойовим досвідом, з відпрацьованим механізмом адекватного реагування на будь-які загрози, з неймовірним (дідько!) фінансуванням на витрати і розвиток. Значить, ось хто зупинить агресора. Це військо-політичний блок (Альянс) НАТО, в основі якого – збройні сили США. Тільки така потуга (сила) здатна зупинити будь-якого агресора в будь-якій частині світу. Значить, ось з ким Україні слід «дружити», заключати договори, співпрацювати, вступити нарешті в цей Альянс і мати, можливо, нарешті спокій (дивись на наших колишніх «таваріщей» (колег) по «соцтабору», які вже в НАТО).
Співробітництво України з НАТО має вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи, має спільний кордон з чотирма країнами-членами НАТО – Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією. Україна входить в групу країн з індивідуальним планом партнерства (там де Грузія). Україна є єдиною країною-партнером НАТО, що бере участь у всіх основних поточних миротворчих місіях під його проводом. Прилучається та вивчає стандарти Альянсу. 2 грудня 2014 року Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Україна може стати членом Альянсу, якщо вона подасть заяву, НАТО її розгляне. Він підкреслив, що для членства в НАТО Україна має відповідати стандартам та принципам, які є умовою набуття членства в Альянсі. 23 грудня 2014 року Верховна Рада України підтримала законопроект Президента України Петра Порошенка про відмову від позаблокового статусу. Отож Україна знову взяла курс до вступу в НАТО. А вагомі причини для цього є. А найбільша й основна причина – це загроза, безперервна військова загроза з боку Московії, Російської імперії, Радянського Союзу, Російської Федерації. Ось така історична трансформація назви нашого постійного ворога нашого «вічно старшого брата» з далеких північно-східних країв, з Чорноводдя або Гниловоддя (з угро-фінської: Москва – «Чорна вода (ріка)», або «Гнила ріка»). З його імперськими та постімперськими амбіціями, зазіханнями на нашу історію, територію, людські ресурси, нашу душу.
Необхідно вступати в Європейський Союз (ЄС), в Північноатлантичний Альянс (НАТО), в територію європейської цивілізації, принципів і достатку. Це має стати нашим національним прагненням, нашою національною ідеєю. Потрібно ставати в шеренгу європейських країн, прикритися «натівським щитом», і в мирі та спокої розбудовувати й вдосконалювати країну, провадити власне життя.
Слава Україні!
Галущак Ярослав
бібліограф ІІ категорії
Комментариев нет:
Отправить комментарий