Руслан Делятинський: Діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в умовах утвердження польського окупаційного режиму (1920-1923 рр.)

Станиславівське воєводство

В сучасній історіографії активно розробляється проблема діяльності УГКЦ у міжвоєнний період, зокрема питання про участь греко-католицького духовенства в боротьбі за збереження незалежності ЗУНР. При цьому основна увага зосереджується на діяльності митрополита А.Шептицького та духовенства переважно Львівської архиєпархії, в меншій мірі – єпископів та духовенства інших двох галицьких єпархій. Тому актуальною може бути спроба дослідження діяльності духовенства Станиславівської єпархії в період утвердження польського окупаційного режиму в Східній Галичині.

УГКЦ підтримала українську державність в Східній Галичині вже з моменту проголошення ЗУНР. З відступом УГА за Збруч в липні 1919 р. почався тривалий період польської окупації. Окупаційна влада одразу розпочала репресії проти українського населення краю, в т.ч. і греко-католицького духовенства. Однак ієрархія та духовенство УГКЦ ще сподівалися на справедливе вирішення східно-галицької проблеми на Паризькій конференції. Водночас польський уряд продовжував добиватися дипломатичної підтримки великих держав, щоб завершити анексію Східної Галичини. Вже в березні 1919 р. уряд призначив своїм генеральним делегатом в краї К.Ґалецького, якому надали всі повноваження колишнього ц. к. намісника. У січні 1920 р. уряд скасував Галицький сейм і крайовий виділ, всю систему самоврядування, призначив старостів і поділив Галичину на три воєводства, а згодом заборонено вживати назви “Галичина” і “українець”, які замінили на “Східна Малопольща” і “русин”.

Така політика польського уряду викликала гостру реакцію серед населення краю. Так, в квітні 1920 р. вибухнуло збройне повстання в Косівському повіті, придушене регулярними військами. В цей час були арештовані в Косівському деканаті отці М.Березюк, І.Березовський, В.Глібовицький та М.Смалко “за антидержавну діяльність“. Наразі важко встановити ставлення всього духовенства Станиславівської єпархії до окупаційної влади, оскільки, за даними повітових староств, не зафіксовано «якихось ближчих випадків» антидержавної діяльності священиків у межах єпархії. Однак єп. Г.Хомишин 7.02.1920 р. зауважував, що нема “майже дня, щоби не упав жертвою сеї пошести (репресій. – авт.) також священик. Як так дальше буде, то села наші готові опустіти, а парохії остануть без священників”.
Тим часом, в липні 1920 р. політична ситуація ускладнилась внаслідок радянсько-польської війни. Радянські війська зайняли 16 із 52 галицьких повітів, на території яких утворено Галицьку СРР. Галревком 1 серпня 1920 р. видав декрет №2, який не тільки обмежував права Церкви, але фактично ставив її поза законом, визнаючи лише, що “всі церковні і релігійні товариства підчиняються загальним постановам про приватні товариства”. Митрополит А.Шептицький висловив пртест проти обмежень радянською владою громадянських прав людини, свободи совісті та віросповідань. У спільній з єпископами Г.Хомишиним і Й.Коциловським заяві наголошувалося: “Галицька радянська республіка є штучним утворенням більшовицької окупаційної влади, яка нічим не відрізняється від царської чи польської окупації”. Вже у вересні 1920 р. польські війська знову окупували Галичину.
Ще Севрський мирний договір 20.08.1920 р. визначив кордони Галичини, міжнародно-правовий статус якої обговорювано і в Ризі. Тут галицька делегація склала протест “проти всякого хоч би лиш тимчасового розпоряджування землею Східної Галичини” і заявила, що “справа державної самостійности Східної Галичини повинна бути остаточно вирішена світовою конференцією“. Рада Ліги Націй, хоч в лютому 1920 р. і постановила, що Галичина “лежить поза границями Польщі”, яка “є тільки фактичним окупантом” і їй “не дано мандату завести адміністрацію в тій країні“, однак в квітні відхилила запропонований урядом ЗУНР “Проєкт основ державного устрою Галицької Республіки”. Фактично Ліга Націй визнавала умови Ризького договору 18.03.1921 р., який закріпив за Польщею Східну Галичину. А польський сейм ще 17.03.1921 р. прийняв конституцію, яка не забезпечувала національним меншинам ніякої автономії, зокрема віросповідних прав. У вересні 1921 р. проведено перепис населення, який українці Східної Галичини бойкотували.
Саме в цей час активну позицію зайняв митрополит А.Шептицький, який в листопаді 1920 р. виїхав “до Риму в справах своєї церкви і пастви”. Однак його 3-річна поїздка по країнах Заходу переслідувала й іншу ціль – підтримати уряд ЗУНР у дипломатичній боротьбі за збереження державної незалежності Галичини. Про це свідчать його переговори у Ватикані та великих державах Західної Європи та Америки. Митрополитові вдалося об’єктивно поінформувати Ап. Престол про ситуацію в Східній Галичині. Тому вже 24.02. 1921 р. папа Бенедикт XY видава послання до УГКЦ, в якому визнавав, що переслідування гр.-катол.духовенства були лише наслідком того, що вони “кріпко тримались свого обряду”.
Єпископ Г.Хомишин у зверненні до духовенства в березні 1921 р. обгрунтував ідею, що виходом з цих “страшних часів остигнення віри і зупсуття обичаїв” може стати лише “зворот до Серця Христового”. Взагалі він сподівався через “реформу духову в дієцезії” добитися “обнови в цілім культі реліґійнім”. В цьому напрямку проводилась і целібатна реформа духовенства, і впровадження григоріанського календаря. Такі погляди єп. Г.Хомишина впливали на його суспільну позицію, яку дослідники прирівнюють до “угодовських настроїв”.
Так, у червні 1921 р. на засіданні католицьких єпископів у Кракові вирішено провести найближчим часом з’їзд з греко-католицьким єпископатом для подолання конфліктів між поляками і українцями. У грудні єп. Г.Хомишин висловив подібну думку в розмові зі Станиславівським воєводою Юристовським, підкреслюючи, що ініціатива має виходити від Ап. Нунція у Варшаві; при тому необхідні взаємні поступки. Однак його ідеї не підтримали ні єпископат, ні духовенство. Крім того, Станиславівського єпископа компрометувало й те, що поляки в цей час активно проробляли план заміщення А.Шептицького Г.Хомишиним на митрополичому престолі. В грудні 1921 р. воєвода Юристовськй видав розпорядження провести розслідування діяльності митрополита і духовенства.
В серпні 1921 р. у чехословацькій газеті “Чех” з’явилася стаття “Переслідування греко-католицької церкви в Східній Галичині” про події 1919-1921 рр. Очевидно, що ця публікація викликала широкий резонанс на Заході, оскільки за дорученням МВС у Варшаві Станиславівський воєвода Юристовський 17.11.1921 р. наказав старостам зібрати дані для спростування цієї статті. Проведене розслідування засвідчило, що найбільше арештів греко-католицьких священиків було проведено в Косівському повіті – аж 5, у Богородчанському – 2, у Городенському та Надвірнянському – по 1, а в Коломийському, Станиславівському і Тлумацькому повітах – жодного. Оскільки духовенство згаданих повітів належало до Станиславівської єпархії, то це дозволяє стверджувати його невисоку політичну активність, особливо у порівнянні з Львівською архиєпархією. Особливо вражає відсутність арештів у Тлумацькому повіті (зглядно деканаті), де греко-католицьке духовенство, за свідченнями сучасника о. В.Клодницького, до 1918 р. було “єдиною інтеліґенцією”. Зрозумілим тоді стає обурення Коломийського староства з приводу згаданої статті, оскільки в його повіті “гр.кат.клір під оглядом політичним, суспільним і економічним завше на рівні з кліром римокатолицьким всіма місцевими властями був трактований”. Як свідчать повітові старости, арештовували священиків лише “за активну участь в українських урядах, надто як неприєднаних ворогів польських урядів”. Отже, навіть зважаючи на деяку необ’єктивність польських джерел, можемо припустити, що духовенство в Станиславівській єпархії в цілій Галицькій церковній провінції не брало активної участі в суспільно-політичному житті.
Це пояснюється багатьма факторами. По-перше, ще вкінці XIX ст. світська інтелігенція цілком перебирає на себе роль провідника національного руху. По-друге, у 1920-х рр. з’являється новий тип священика, який “відчував свою солідарність з народом” і був “свідомий своєї українськості, готовий до пожертви навіть своїм життям для української церкви та унії”. По-третє, з початку XX ст. завдяки пастирським листам галицького єпископату формується концепція “християнського патріотизму”, яку єп. Г.Хомишин висловив у формулі: “будемо служити Римові, а через Рим народови”, бо лише так можна “розвинути і піднести стяг народний”. Саме так, імовірно, можна пояснити те, що лише близько 15% духовенства Станиславівської єпархії дали себе політично заанґажувати.
Тим часом , виявом національної свідомості духовенства єпархії були спроби самовільних змін церковних печаток з “парафіяльний гр.-кат. уряд” на “український католицький парафіяльний уряд”. Необхідність такої зміни о. А.Левицький з Надвірнянського деканату пояснював тим, що “Римська папська курія послуговується у відносинах гр.-кат. Церквою урядовою назвою “ruteno katholica ecclesia”, під якою розуміють вірних католиків русько-укр. народу”.
Особливу активність проявило духовенство під час проведення перепису населення у вересні 1921 р. Ще в березні Президія Намісництва у Львові отримала дані про “український революційний рух” в Галичині, що має “з допомогою ген. Кравса з табору Петрушевича” 12 квітня розпочати повстання. Як згадує І.Макух, в цей час “політичний провід у Східній Галичині наказував рішучу негативну поставу українців до будь-яких суверенних актів польської держави на цій території, щоб не давати польській дипломатії козира в руки, що українське населення вже “визнає” польську суверенність”. Це дало привід польському урядові вжити “заходів безпеки” шляхом введення в “Малопольщу” “11 дивізій піхоти у повному бойовому складі, а також… 14 полк уланів”. До того ж почалися “цілком таємні” спостереження “за «українськими агітаторами”, особливо під час Зелених свят 18-19.06.1921 р. Зокрема, команда державної поліції у Печеніжині 21.06.1921 р. звітувала, що особливу активність проявляв о. Костюк, який “є головним організатором тої справи і спілкується з різними людьми в Коломиї, Станиславові і Львові, а пізніше і з офіцерами колишньої армії робить приготування до бунту проти стану”. Однак проведений в його домі обшук “силами поліції, жандармерії і комісаріату ДП з Коломиї… залишився без результату”. Агітацію проти перепису проводили й інші священики. Так, складений за розпорядженням від 8.08.1921 р. генерального делегата уряду Ґалецького список греко-католицького духовенства відносно його “антидержавної, антипольської, евентуально антицерковної діяльності” включав 15 осіб у воєводстві. Взагалі загальний перепис населення перетворився на антиокупаційний плебісцит, і значну роль в цьому відіграли священики. Чимало з них, як і о. В.Німий, арґументували бойкот перепису тим, що “Східна Галичина лежить поза кордонами Речі Посполитої Польської, тому не підлягає перепису населення”. Польська влада вживала проти них як арешти, так і штрафи, однак це не змінило поведінки духовенства. Особливо небезпечною для польського “стану посідання” була ситуація в Косівському повіті, де отці І.Донікевич, В.Стефанович та І.Березовський були “задекларованими ворогами Держави й Народу Польського і запеклими українськими агітаторами… серед мас темного гуцульського селянства”. Косівський староста навіть побоювався, що мешканці повіту під впливом їх агітації “в разі непередбачуваних замішань моглиби вибухнути, і наслідки можуть бути катастрофічні”, тому пропонував відновити для окремих “зрадикалізованих ґмін” інститут “політичного урядового комісара”, а згаданих священиків усунути з посади.
Заплановані на листопад 1922 р. вибори до сейму і сенату викликали рішучий спротив населення, УНРади, уряду ЗУНР, Міжпартійної ради і майже всіх українських партій, Як повідомила 10.09.1922 р. газета “Діло”, “всі найвищі чинники галицько-українського народу… постановили не брати участи у виборах до польського сойму і сенату”. Українці Галичини та українське духовенство не вважали себе громадянами Польської держави, сподіваючись на відновлення власної державності. Так, в Косівському деканаті антивиборчу агітацію проводив о.Г.Ігнатів, за що був арештований і вивезений до Коломиї. Греко-католицьке духовенство у своїй більшості відмежувалося від “угодовців”, яких вважало “зрадниками українського народу”. Ще у серпні 1922 р. ХСП, основну соціальну базу якої становило духовенство, відхилила ідею автономії Галичини як розумного компромісу з Польщею, яку репрезентовали о. Т.Войнаровський і єп. Г.Хомишин. Однак у виборах взяли участь Українська Хліборобська партія, від якої до сейму обрано 5-х кандидатів на чолі з о. М.Ільковим. Достеменно невідомо, чи о. М.Ільків був суспендований церковною владою, однак, очевидно, як священик мусив мати її дозвіл кандидувати на посла. Отже, наявність у середовищі греко-католицьких священиків угодових настроїв поглибило розмежування кліру. До того ж польський уряд сприяв поглибленню такого розмежування не тільки серед духовенства, але українського населення, видавши у вересні 1922 р. закон про автономію Львіського, Тернопільського та Станиславівського воєводств, що також мало на меті “заспокоїти світову громадськість”.
Врешті, 14 березня 1923 р. рішенням Ради послів Антанти дозволено Польщі приєднати Галичину. Цей факт викликав гостру реакцію українського населення і серйозну кризу в національно-демократичному таборі. Польський уряд, щоб вивчити настрої серед духовенства, наказав 18.07.1923 р. староствам запровадити таємно “особові іменні картки на гр.-кат.священиків” за певним зразком. Проведений аналіз звітів повітових староств дозволяє стверджувати, що греко-католицьке духовенство в межах Станиславівської єпархії (≠воєводство) виявляло “нещиру” лояльність до Польської держави, оскільки залежало від урядових дотацій і права патронату. За малими винятками, духовенство не брало участі у суспільно-політичному житті, однак чинило пасивний опір, “користуючись з кожної нагоди, щоб прищепити засади такі ж як і перед тим, роблячи це, все ж таки обережно без розголосу ”. При цьому духовенство впливало на вірних “при кожній можливості…, чи то в церковній діяльності (сповідь), чи в приватних відносинах, чи також у товариствах”, котрі, на думку староств, “під прикриттям товариств гуманітарних, культурно-просвітницьких тільки політичними представництвами створилися для антидержавної діяльності, вироблення ворожих щодо держави настроїв, схилення до непокори та опору зарядженням держави“. Отже, духовенство Станиславівської єпархії в умовах польського суверенітету над Галичиною продовжувало суспільно-політичну та культурно-освітню діяльність, яка сприяла збереженню національної ідентичності українців.


Таким чином, участь духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ у суспільно-політичному житті в період боротьби за збереження державної незалежності Східної Галичини 1919-23 рр. визначалася наступними факторами: 1) часта зміна суспільно-політичної ситуації, що зумовлювалося невизначеністю міжнародно-правового статусу Східної Галичини; 2) спроби дипломатичного врегулювання східно-галицького питання на міжнародному рівні; 3) прагнення польського уряду закріпити “польський стан посідання” в Східній Галичині, використовуючи всі можливі способи і методи.
Ці фактори обумовили різноманітність форм суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства, його часто діаметрально протилежне ставлення до ситуації. Так, духовенство УГКЦ взяло активну участь в розбудові української державності в період існування ЗУНР, однак активною політичною діяльністю займалася лише невелика частина духовенства Станиславівської єпархії. Характерно, що греко-католицькому єпископату і духовенству була притаманна висока політична культура, яка проявилася у сподіваннях на правове врегулювання як взагалі східно-галицького питання на міжнародному рівні в 1919-20 рр. Саме тому більшість духовенства Станиславівської єпархії сприяла бойкоту перепису населення 1921 р. та виборів до сейму і сенату 1922р. Лише остання подія засвідчила появу серед греко-католицького духовенства “угодових” настроїв. Слід визнати, що духовенство Станиславівської єпархії чинило здебільшого пасивний опір встановленню “польського стану посідання”, що проявлявся переважно у відмові визнати “польськість” Галичини і підкреслюванні власної національної ідентичності. Його “нещира” лояльність до Польської держави з 1923 р. супроводжувалися проведенням культурно-просвітньої роботи серед народу, яка мала на меті не тільки відрізнити українців від поляків, але й допомогти українцям усвідомити найближчу перспективу і завдання свого національного буття. Значною мірою на таку позицію духовенства впливали і пастирські листи єпископату, якому вони були зобов’язані під канонічним послухом. Однак кожен священик індивідуально визначав свою громадську позицію.
Перспективою дослідження даної теми може бути вивчення активності духовенства Станиславівської єпархії в досліджуваний період. Це допоможе зрозуміти, чому попри значне поширення релігійного індиферентизму в галицькому суспільстві 20-30-х рр. зберігся значною мірою високий авторитет УГКЦ.

Anotation
The article provides insight into the activities of Greco-Catholic clergyman of Stanislav diocese in the period of establishing of Polish power in East Galichina in 1919-1923 years. The author proves that repressive politics of occupational regime provoked the resistence not only of ukrainian people and political parties, but of greco-catholic clergyman. The priests of Stanislav diocese offen demonstrated passive “insincere loyalty” to Polish regime, and, even more, supported “anti-state” agitation.

Основні тези статті обговорено:
IV Міжнародна наукова конференція молодих вчених: “Україна – Польща: шлях до Європейської співдружності”. Тернопіль, 15-16 травня 2003 року.

Стаття попередньо опублікована:
1. Делятинський Р. Діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в умовах утвердження польського окупаційного режиму (1920-1923 рр.) [електронна версія статті]: // Мезогея-Сарматія: Інтернет-портал: [електронний ресурс]– режим доступу: http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/mesogaia/delyat03.htm [17.10.2010]; режим доступу: http://archive.org.ua/archive/2006-12-28/mesogaia.il.if.ua/delyat03.htm [17.10.2011].