Руслан Делятинський: Особливості розвитку Стансилавівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 рр.)

Радянська мапа західних областей УРСР. 1940 р.

У статті висвітлюється особливості розвитку Станиславівської єпархії як окремої адміністративно-канонічної одиниці греко-католицької церкви в складний період початку Другої світової війни, а саме – під час першої радянської окупації 1939-1941 рр. Автор намагається показати суспільно-політичну позицію, форми суспільної та душпастирської праці Станиславівських єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятшевського, єпархіального духовенства в умовах принципово нової моделі церковно-державних відносин.

Період Другої світової війни став для греко-католицької церкви, як і всього українського народу, часом важких випробувань, які показали її величезний авторитет і визначили її долю у післявоєнні роки. Саме на початковому етапі Другої світової війни розвиток церкви був значною мірою поставлений у залежність нової, цілком відмінної від конституційно-правового регулювання періоду Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі, моделі церковно-державних відносин – періоду радянського тоталітарного режиму, яка визначала специфіку релігійно-церковного життя, суспільну позицію ієрархів і духовенства. Цим і визначається актуальність досліджуваної проблеми.


Особливості розвитку релігійно-церковного життя в Україні на початковому етапі Другої світової війни вже стали предметом наукових зацікавлень вітчизняних істориків[i]. Окремі дослідники цю проблему розглядають у загальному контексті історії греко-католицької церкви[ii]. Значну увагу дослідники приділяють вивченню нової моделі церковно-державних відносин і позиції греко-католицької церкви в період першої радянської окупації Галичини у вересні 1939 – червні 1941 рр.[iii]. Значним здобутком у дослідженні проблеми історії греко-католицької церкви початкового періоду Другої світової війни є перші історіографічні огляди[iv].

Одним із перспективних, на нашу думку, напрямків дослідження проблеми є вивчення позиції ієрархів та духовенства окремих єпархій греко-католицької церкви. У цьому плані з’явилися вже певні здобутки, зокрема у дослідженні місця та ролі окремих єпархій (Львівської, Станиславівської, Перемишльської) в канонічно-організаційній структурі греко-католицької церкви, діяльності єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського, суспільної позиції єпархіального духовенства тощо[v]. Водночас недостатньо дослідженими залишились окремі аспекти розвитку греко-католицької церкви в зазначений період.

Метою даної статті є об’єктивне висвітлення особливостей розвитку окремої адміністративно-канонічної одиниці греко-католицької церкви – Станиславівської єпархії на початковому етапі Другої світової війни, тобто від початку радянської окупації Галичини у вересні 1939 р. до початку радянсько-німецької війни у червні 1941 р. Для цього автор спробував вирішити декілька завдань: з’ясувати особливості позиції єпископа-ординарія Григорія Хомишина та єпископа-помічника Івана Лятишевського щодо радянського державно-політичного режиму; визначити співвідношення політико-адміністративного й церковно-адміністративного поділів, їх вплив на організоване церковне життя в єпархії; окреслити державно-церковні відносини між існуючим державним режимом та греко-католицькою церквою, показати політику держави щодо церкви; виявити основні зміни в складі та діяльності єпархіальних органів управління – Єпископської Капітули, Консисторії та церковних судів; показати особливості суспільно-політичної, культурно-просвітницької та душпастирської діяльності єпархіального духовенства в період війни.

Початок якісно нового етапу в історії Станиславівської єпархії, як і всієї греко-католицької церкви, наступив 17 вересня 1939 р. із вступом Червоної Армії на територію Західної України, що ознаменував початок Другої світової війни. Внаслідок цих подій канонічна територія греко-католицької церкви була поділена на дві нерівні частини: цілком Львівська архиєпархія, Станиславівська та частина Перемишльської єпархії ввійшли до складу СРСР, інша ж частина останньої (Засяння) – до складу німецького генерал-губернаторства[vi]. Такі політичні зміни відкривали можливості для проведення місійної діяльності на сході, і митрополит А.Шептицький створив чотири греко-католицькі екзархати на всій території СРСР[vii].

Однак визначальним фактором розвитку всієї греко-католицької церкви стала нова система церковно-державних відносин, якасформувалася протягом першого періоду „радянізації” Західної України. З одного боку, ці взаємини визначали ієрархія та духовенство, а з іншого – представники радянської державної влади й законодавчі норми. Варто зауважити, що митрополит А.Шептицький першим і, очевидно, єдиним із ієрархів греко-католицької церкви зреагував на встановлення нового державного режиму та чітко окреслив у пастирському листі від 9 жовтня 1939 р. рамки взаємовідносин із ним: “Обернулася картка історії, настала нова епоха. Будемо повинуватись владі, слухатись законів, оскільки вони не противні Божому законові; не будемо мішатись до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашім народі”[viii]. Тим часом Станиславівський єпископ Григорій Хомишин, відношення якого до тоталітарного режиму в СРСР було добре відоме ще задовго до вступу Червоної Армії[ix], в цей час не відгукнувся з цього приводу жодним пастирським листом до духовенства і віруючих, імовірно, тому що перебував під постійним контролем органів НКВС, які одразу ж відібрали частину єпископського палацу, де частково знищили архів[x], тоді як єпископ-помічник Іван Лятишевский, очевидно, не мав повноважень на видання подібного пастирського листа[xi]. На думку О.Єгрешія, єпископ Г.Хомишин в цей час „залишився вірним своїм принципам – лояльно ставитись до пануючої влади, не порушувати її законів і розпоряджень”, а тому зосередився на релігійній діяльності[xii]. Отже, можемо стверджувати, що наведений заклик митрополита А.Шептицького окреслив також відношення до нового режиму з боку єпископату й духовенства Станиславівської єпархії.

Однією із визначальних особливостей церковно-державних відносин, на нашу думку, стала наступна обставина: внаслідок радянської окупації втратив чинність Конкордат між Апостольським Престолом і Польщею 1925 р., який регулював канонічно-правовий статус греко-католицької церкви, а новий Конкордат між Ватиканом і СРСР, незважаючи на тривале поширення чуток з цього приводу, так й не було укладено навіть після Другої світової війни[xiii]; саме відсутність такого правового документу відкривала можливості втручання держави в регулювання канонічно-правового статусу церкви, створювала можливості для організаційної підготовки ліквідації церкви, а одним із перших практичних наслідків стала заборона прямих зносин між греко-католицькою церквою та Апостольською Столицею[xiv]. Очевидно, враховуючи можливість переслідувань, митрополит А.Шептицький для забезпечення організаційної єдності церкви за дозволом Ватикану висвятив на єпископа і призначив своїм наступником о. Й.Сліпого[xv].

Слід відзначити, що Станиславівський єпископ-ординарій Григорій Хомишин ще задовго до вступу Червоної армії в Західну Україну подбав про організаційне зміцнення єпархії. З цією метою єпископ-помічник Іван Лятишевський ще у 1929 р. був призначений Архипресвітером Єпископської Капітули та Генеральним Вікарієм єпархії, а склад Єпископських Капітули та Консисторії – у 1938 р. цілком укомплектовано[xvi]. Крім того, єпископ-ординарій Г.Хомишин надав великі повноваження деканам, за допомогою яких міг вирішувати поточні питання, зокрема щодо призначень священиків на вакантні парохії[xvii]. Ці заходи, зважаючи на ускладнення системи зв’язків (зокрема, листування та кур’єрської служби) між самими єпископами-ординаріями[xviii], дозволили єпископові Г.Хомишину забезпечити ефективне управління Станиславівською єпархією в нових суспільно-політичних умовах.

У сфері правового регулювання церковно-державних відносин в західних областях України вже з вересня 1939 р. почали застосовувати радянське законодавство, хоча суто формально воно набирало чинності лише після відповідних постанов Народних Зборів Західної України та Верховних Рад УРСР і СРСР у жовтні – листопаді того ж року. Так, тимчасові управління у містах розпочали активну агітацію серед населення за конфіскацію церковного та іншого великого землеволодіння. Наприклад, уже 26 вересня 1939 р.на першому засіданні Станіславського міського тимчасового управління ухвалено направити декілька членів управи та керівних працівників на села для допомоги у проведенні виборів селянських комітетів, які потім необхідно буде спонукати “в першу чергу взятись за розподіл між селянами земель поміщиків, крупних чиновників та монастирів (підкреслення моє. – РІД.)…”[xix]. Відповідна агітація проводилася і через партійну пресу. Зокрема, газета „Червоний прапор” у передовиці “Будуймо нове щасливе життя!” закликала: “Селянські та волосні комітети повинні вже зараз одібрати землі поміщицькі, монастирські (підкреслення моє. – РІД.) та крупних державних урядовців на власність селян…”[xx]. Відповідну декларацію “Про конфіскацію поміщицьких земель”, яка проголошувала “на території Західної України конфіскацію земель поміщицьких, монастирських (підкреслення моє. – РІД.) та великих державних урядовців зі всім їхнім живим і мертвим інвентарем та їх садибними будівлями”[xxi], прийняли 28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові. Втім, формально націоналізація церковного землеволодіння відбулася лише в листопаді 1939 р., тобто тоді, коли на території Західної України набуло чинності законодавство СРСР[xxii], в т.ч. й те, яке регламентувало церковно-державні відносини та розвиток релігійно-церковного життя.

Зокрема, ст.124 Конституції СРСР (1937 р.) проголошувала: “З метою забезпечення за громадянами свободи совісті церкву в СРСР відокремлено від держави і школу від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами”[xxiii]. Крім того, прийнята 8 квітня 1929 р. ВЦВК і РНК РРФСР спільна постанова “Про релігійні об’єднання” визначала права й обов’язки релігійних громад, порядок їх реєстрації, припинення діяльності, вирішення майнових та фінансово-господарських питань[xxiv].

Однак фактично греко-католицька церква була позбавлена матеріальної бази та права на активну суспільну діяльність. З цього приводу Станиславівський єпископ Г.Хомишин пізніше у листі до митрополита А.Шептицького писав: „В моїй Єпархії радянська влада не знаціоналізувала церковних грунтів, і священики могли уживати навіть весь ерекціональний грунт, однак з причини високих податків, яких священики не могли платити, сельради забрали часть грунту, при тім деякі священики на письмі зазначували, що дають грунт лише на один рік…”[xxv]. Важливим фактором економічного тиску на греко-католицьке духовенство стали високі ставки оподаткування церковної власності, що позбавляли священиків елементарних джерел існування. З цього приводу митрополит А.Шептицький направив до секретаря ЦК КП(б)У М.С.Хрущова лист-звернення, в якому підкреслював, що надмірний „вимір податку, попертий погрозами процесів, а то й заслання, ставляє священиків в положення, яке видається безвихідне і робить вражіння, що урядові не йде про стягнення належитостей, яких не може мати надії стягнути, але про знищення укр. духовенства… Вимір податків опирається звичайно на надмірному оцінюванні доходів з парохії. Кожне хрещення, а то й кожну сповідь рахують фінвідділи як великий дохід, тоді, коли ніхто зі священиків за такі функції нічого не жадає і ніхто з вірних ніколи нічого не платить ані за сповідь, ані за Причастіє, а коли священикові щось дають при нагоді інших функцій, як похорони і шлюби, то дають добровільно, кілько хто хоче. І звідкілля священик, котрому забрано землю, може заплатити податки, що не стоять у зв’язку із справедливістю?…”[xxvi]. Таким чином, величезні розміри оподаткування випадкових прибутків духовенства, позбавленого державної дотації (яку була у Польщі за умовами Конкордату 1925 р.), поставили священиків на межу виживання.

Зрозуміло, що за таких умов греко-католицьке духовенство, незважаючи на проголошений принцип рівноправності громадян “незалежно від їхньої расової та національної належності та віроісповідання (підкреслення моє. – РІД.), освітнього цензу, соціального походження, майнового стану і минулої діяльності”[xxvii], фактично було позбавлене громадянських прав, в т.ч. виборчого[xxviii]. Втім, наприклад, аналіз результатів виборів до Народних Зборів 22 жовтня 1939 р. на території Станіславської та Тернопільської областей[xxix] дозволяє припустити, що, крім окремих винятків[xxx], переважна більшість духовенства Станиславівської єпархії з власних переконань і з врахуванням позиції єпископа Г.Хомишина[xxxi] та частини своїх вірних[xxxii], проігнорувала своє виборче право. Такі дії та настрої греко-католицького духовенства, звичайно, були однозначною відповіддю на антирелігійну пропаганду й очікувані переслідування священиків як “класових ворогів” з боку нового режиму.

Вже з самого початку „радянізації” західних областей України, на нашу думку, було проведено низку заходів для зменшення (чи навіть повної ліквідації!) ролі греко-католицької церкви у суспільстві та для налагодження тотального контролю за населенням краю. До переліку цих заходів, які прямо порушували (чи й навіть скасовували) права греко-католицької церкви, слід віднести, зокрема паспортизацію місцевого населення та одночасний відбір метрикальних книг у парохіальних урядів для передачі державним органам реєстрації актів громадянського стану[xxxiii], детально розроблену органами НКВС систему обліку і контролю за “антирадянськими елементами” (до їх списку включено такі категорії, як „по релігійних общинах – церковники, сектанти і релігійний актив” та „члени таємних містичних товариств і гуртків, масони, теософи, богослови та інші”[xxxiv]) і т.д., а також такі соціально-економічні перетворення, як створення колгоспів та вищезгаданий збір податків тощо.

Одним із найважливіших елементів нового державного режиму став деталізований політико-адміністративний устрій новоприєднаних земель, який, на нашу думку, очевидно, також використовувався для посилення контролю державно-партійного апарату за місцевим населенням, в т.ч. греко-католицьким духовенством. Про це свідчать такі обставини. Так, наприклад, канонічна територія Станиславівської єпархії ввійшла до складу Станіславської та Тернопільської областей, утворених відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р.; при цьому до єпархії повністю або частково ввійшли 26 (із 37) районів Станіславської області і 19 (із 38) районів Тернопільської області[xxxv]. Це, наприклад, означало, що на канонічній території єпархії за діяльністю 650 священиків у 414 парохіях могли вести контроль 45 районних відділів НКВС та НКДБ в Станіславській та Тернопільській областях[xxxvi]. Отже, як і раніше (в Австро-Угорщині та Польщі), зберігалася відмінність між політико-адміністративним та церковно-адміністративним поділами, однак тепер парохії одного деканату часто входили до складу двох – трьох районів, центрами їх були визначені часто невеликі містечка чи селища (наприклад, Яблунівський район з центром у селі Яблуневі, яке у церковно-адміністративному відношенні було дочірньою церквою відносно парохії Стопчатів), а загалом – це сприяло проведенню заходів для тотального контролю НКВС над греко-католицьким духовенством, його „розробки” для пізнішої компрометації та ліквідації церкви. Підтвердженням цього припущення можуть бути, зокрема, факти арештів священиків та членів їхніх сімей з метою тиску на перших. Так, наприклад, у 1940 р. були арештовані обидва сини (Богдан і Володимир) колишнього польового духівника УГА і довголітнього пароха Глубічка Борщівського району о. Антона Казновського, який, однак, „не перейшов у 1945 р. на режимне московське православ’я, а у своїй хаті відправляв Служби Божі і виконував інші обов’язки душпастиря”[xxxvii].

Однією із характерних особливостей розвитку греко-католицької церкви в період „радянізації” стала широка антирелігійна кампанія, яку проводили під негласним покровительством державно-партійного апарату. Проголошений принцип „свободи совісті та віросповідання” фактично заперечував право церкви на існування. Один із радянських журналістів, М.Шейнман, у статті “Церква і держава в СРСР” так підсумовував наслідки майже 2-х – літньої політики режиму у релігійній сфері: “В жодному офіціальному державному документі (паспорт, метричний випис та ін.) немає такого анкетного запитання, як ставлення до релігії. Запис актів громадянського стану (народження, шлюбів, смерті) ведеться державними органами. Релігійні товариства не мають права примусового стягання зборів і оподаткування на користь церкви. Церква може існувати лише на добровільні пожертви віруючих. Релігійні товариства розглядаються як приватні товариства. В інтересах правильного виховання дітей, в інтересах розвитку науки і найбільшого поширення її в народних масах, а також забезпечення свободи совісті в СРСР школа відокремлена від церкви…”[xxxviii]. Справді, одним із найпомітніших наслідків релігійної політики радянського режиму в цей час стало позбавлення греко-католицької церкви ролі суспільної інституції та зосередження духовенства на суто релігійній діяльності. Як зазначав у своєму листі від 19 червня нунцій Орсеніго до секретаря Стану кардинала Мальоне, „поки що релігія у церквах толерується; поза церквою не дозволена жодна релігійна діяльність. Пропаганда безбожників розгортається досить інтенсивно, але досі без серйозних результатів. Народ залишається вірним своїй релігії…”[xxxix]. Така ж ситуація спостерігалася не тільки в Львівській архиєпархії, про яку писав нунцій, але й у Станиславівський єпархії, єпископат і духовенство якої зосередились на релігійній діяльності. Зокрема, Станиславівський єпископ Г.Хомишин „виголосив сам всі 30 травневих проповідей в катедральній церкві, а вдень свята Божого Тіла відбувся урочистий похід з Найсвятішими Тайнами, який пройшов вулицями міста Станіславова; большевики не відважувалися цієї процесії розігнати”[xl]. Очевидно, в цей час єпископ Г.Хомишин виходив з переконання, що атеїстичний режим можна і потрібно поборювати тільки засобами сильної, практичної віри, а таким середником могла бути лише активна релігійна діяльність духовенства.

Але, крім цього єдиного позитивного наслідку, слід відзначити також й інтенсивне порушення державно-партійними органами проголошеної в конституції СРСР „свободи відправляти релігійні культи”, яке набувало характеру масової антирелігійної кампанії, що проводилася найрізноманітнішими засобами, зокрема через ліквідацію навчально-виховних закладів (шкіл, сиротинців, захоронок) греко-католицької церкви, обмеження діяльності та скорочення мережі монастирів, масовану антирелігійну пропаганду в пресі, навчальних закладах, у виробничій сфері, серед населення і т.п., закриття окремих церков і арешти духовенства, сприяння поширенню православної агітації та підрив організаційної структури церкви. Такий арсенал засобів антирелігійної кампанії прямо порушував право на релігійну діяльність церкви, яка була формально дозволеною „свободою”.

Особлива увага зосереджувалася на ліквідації релігійного виховання молодого покоління, для чого, по-перше, закрито духовні семінарії у Львові та Станіславові, а студентів-богословів направлено на військову службу в Червону армію[xli], по-друге, було закрито всі підвідомчі греко-католицькій церкві навчально-виховні заклади (сиротинці, захоронки, приватні народні школи, гімназії і т.д.) та проведено їх націоналізацію[xlii], і, нарешті, по-третє, розпочалася інтенсивна антирелігійна пропаганда в школах, де вона стала „невід’ємною частиною навчального процесу”[xliii]. Внаслідок цього лише на території Станиславівської єпархії було закрито близько 30 навчально-виховних закладів при монастирях[xliv]. Разом з ними значних обмежень зазнали й самі монастирі, більшість з яких були закриті. Наприклад, 40 черниць Станиславівського монастиря СС. Василіянок внаслідок негласного переслідування з боку влади змушені були зайнятися світською діяльністю у школах, лікарнях тощо, хоч і не зреклися свого покликання[xlv]. Тим часом будинок та земельна ділянка монастиря СС. Служебниць у Станіславові були передані Станіславським облвиконкомом для потреб музичного училища, а самі монахині “перейшли мешкати в окремий господарський будинок…”[xlvi]. Подібна доля спіткала й інші монастирі на канонічній території Станиславівської єпархії. Більше того, є інформація, що вже восени 1939 р. було закрито греко-католицькі церкви у Косові та Іспасі Коломийського повіту[xlvii], а до початку радянсько-німецької війни, за даними єпископа Г.Хомишина, ще дві церкви були спалені дві церкви[xlviii]. Всі ці факти були наслідком інтенсивної антирелігійної кампанії радянського режиму.

Місцеві державно-партійні чиновники акцентували увагу на необхідності посилення антирелігійної пропаганди в школах. Наприклад, секретар Станіславського міськкому КП(б)У тов. Бойко на міській конференції вчителів 7 січня 1941 р. вказав ряд недоліків у роботі вчителів, зокрема те, що „ще не всі вчителі пов’язують викладання основ наук з практикою соціалістичного будівництва”, а потім закликав „боротись за… досягнення в справі навчання і комуністичного виховання молоді”. Директор середньої школи №12 у Станіславові тов. Приходько також вказав на необхідність систематичного проведення антирелігійної пропаганди[xlix].

Зрештою, антирелігійну кампанію серед населення було добре налагоджено. Характерною її особливістю була чітка розпланованість, яку помічали вже сучасники. Так, примас Польщі кардинал Гльонд у березні 1940 р. зазначав: “Для знищення Католицької Церкви більшовики використовують дедалі вишуканіші методи. Тому… майже не було випадків здійснення організованої різні священиків і монахів під час вступу радянських військ до Польщі… Більшовики чітко організували антирелігійну пропаганду. Це вже не є незграбна і вульгарна пропаганда, як раніше. Нині атеїзм поширюється науковими методами. Радянська влада відмовилась від образ і блюзнірства. Головною метою є виховання дітей і молоді у безбожництві…”[l]. Про масований характер антирелігійної кампанії свідчить і той факт, що до 1940 р. в СРСР щороку видавалось близько 2 тисяч назв антирелігійної літератури загальним накладом понад 2,5 мільйона примірників[li]. Із приєднанням Західної України головним об’єктом антирелігійної кампанії стала греко-католицька церква. З цією метою до Західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику. У звіті Наркомосу УРСР за 1940 р. значилося, що при клубах західних областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які охоплюють 5.731 особу[lii].

Удосконаленню методів антирелігійної пропаганди присвятили свою увагу й місцеві державно-партійні чиновники. Наприклад, на нараді секретарів райкомів партії, завідуючих сектором агітації і пропаганди, перших секретарів райкомів комсомолу Станіславської області 21 грудня 1939 р. обговорено питання про стан агітаційно-масової роботи серед населення. Комуніст Іванченко закликав: “на фронті релігійному треба, щоб форми агітації були більш виверткі (рос.: изворотливые). Ми робимо те, що нам вказує обком партії”. Перший секретар Станіславського обкому партії дав такі настанови: “У нас мало сили. Тільки при допомозі армії можна провести ту роботу, яку ми проводимо. Сказати, що немає бога – буде гірше. Антирелігійну роботу слід проводити кваліфіковано, з науковими підходами”. Комуніст Москаленко підтримав цю ідею, навівши негативний факт про те, що один з військових Червоної армії наказав відкрито ламати хрести, і резюмував: “Такі дії шкодять авторитету радянської влади”[liii]. У місцевій партійній пресі з’явилася стаття „Марксизм-ленінізм і релігія”, автор якої подавав наступні практичні рекомендації щодо методів ведення антирелігійної пропаганди: “…Треба вміти толково, просто і ясно доказати віруючим, що релігія не є щось надприродне, що вона земне явище, що виростає неминуче на грунті класового, експлуататорського суспільства. Антирелігійна пропаганда повинна викривати класову роль релігії, реакційний характер релігійних організацій. Другий бік, якого не можна забувати в антирелігійній пропаганді, це викриття антинаукового характеру релігії. Треба показати, що релігія бореться з наукою, яка допомагає робітникам і колгоспникам будувати соціалізм, що релігія намагається закріпляти і нашому побуті шкідливі правила, які протирічать науці… На фактах нашої дійсності треба показувати, як соціалістична наука допомагає трудящим будувати життя, перетворювати і підкорювати природу, а релігія прирікає людство на неуцтво, варварство і експлуатацію… Антирелігійну боротьбу треба вести так, щоб вона допомагала боротьбі за комунізм, була зв’язана з величезною творчою роботою, яку ведуть в нашій країні трудящі під керівництвом комуністичної партії і великого Сталіна”[liv]. Таким чином, місцевий державно-партійний апарат намагався розгорнути широку антирелігійну пропаганду, особливо використовуючи місцеву партійну пресу[lv].

Так, наприклад, в друкованому органі Коломийського райкому КП(б)У “Червоний прапор” протягом 1939-1941 рр. було надруковано понад 20 статтей антирелігійного змісту, які торкались не тільки світоглядних питань (про походження світу, людини, характеру природних явищ)[lvi], але й окремих релігійних практик, зокрема посту, молитви, ікони, свята Воскресіння Христового[lvii], а також ролі католицької, православної церков й протестантських течій[lviii]. Незважаючи на те, що в цілому на початку 1941 р. інтенсивність антирелігійної кампанії різко ослабла[lix], ні партійна періодика, ні партійні чиновники на районному рівні, очевидно, не зменшували її обертів[lx]. Однак наслідки антирелігійної кампанії залишалися незначними, оскільки, на думку В.Р.Ковалюка, „в умовах очікування дальших воєнно-політичних катаклізмів та невпевненості у своєму завтрашньому дні люди тільки міцніше прив’язувалися до церкви, а утиски священиків викликали загальне співчуття до них. Більше того, деякі з присланих радянських кадрів потайки навіть звертались до церкви”[lxi].

Водночас, слід відзначити, греко-католицька церква викликала пильну увагу органів НКВС, які, як вже згадувалося вище, зараховували її священиків до „антирадянських елементів”. На думку В.Р.Ковалюка, „саме в сфері ідеології Москва зіткнулась із сильною опозицією в особі церкви”, адже у державі „войовничого атеїзму” будь-які церкви „самою своєю природою не вписувались до радянської системи”[lxii]. Більшість дослідників погоджується з думкою, що авторитет митрополита А.Шептицького завадив радянському режимові ліквідувати греко-католицьку церкву вже у 1939-1941 рр.[lxiii].

Однак, на нашу думку, вже в зазначений період акцент у державній політиці було перенесено на підрив організаційної структури й внутрішньої єдності в середовищі греко-католицької церкви з метою підготовки плану ліквідації унії. Про це свідчать насамперед перші спроби підірвати авторитет митрополита А.Шептицького, наприклад, публікацією статті „Глава униатов” в журналі „Безбожник” (1940, ч.11, 11 квітня) у відповідь на критику главою церкви атеїстичної пропаганди[lxiv]. Другим фактом, який вказує на спробу органів НКВС провести дезорганізацію в греко-католицькій церкві, є свідчення про невдалий замах на життя (шляхом отруєння за допомогою прислуги) Станиславівських єпископів – ординарія Г.Хомишина та помічника І.Лятишевського – у червні 1941 р. при відступі Червоної Армії[lxv]. Можна припустити, що радянські спецслужби вивчали можливість фізичної ліквідації окремих єпископів греко-католицької церкви, враховуючи міжвоєнний досвід, зокрема гострі дискусії між прихильниками окцидентальної та орієнтальної течій, для проектування розколу в церкві, хоча взаємовідносини між провідниками цих течій – митрополитом А.Шептицьким та Станиславівським єпископом Г.Хомишиним – вже з початком Другої світової війни добре налагодились[lxvi]. Водночас не можна виключати й того варіанту, що згаданий факт про спробу отруєння Станиславівських єпископів був наслідком спонтанного рішення відступаючих органів НКДБ, адже у директиві наркома держбезпеки В.Меркулова від 23 червня 1941 р. містилася вказівка “розглянути справи на всіх, заарештованих органами НКДБ, й скласти списки на тих, котрих ви вважаєте за доцільне розстріляти”; однак, як зазначає М.В.Коваль, „за умов розгулу беззаконня загалом правильний захід щодо ліквідації ворожої агентури набув звичних потворних форм організації масових і часто густо необґрунтованих репресій”[lxvii], які зачепили й єпископат і духовенство греко-католицької церкви[lxviii]. Характерно, що протягом усього періоду „радянізації” (1939 – 1941 рр.) греко-католицьке духовенство було піддане репресіям, зокрема у: Львівській архиєпархії були арештовані та вбиті 12 священиків, депортовано – ще 33 священиків; у Перемишльській єпархії – арештовано 20 священиків[lxix]; у Станиславівській єпархії – депортовано 7 священиків й 4-х убито[lxx]. Зокрема, в Станиславівській єпархії було вбито таких священиків: пароха Угриня (прізвище й ім’я невідомі) Чортківського району, який внаслідок тортур отримав „на грудях вирізаний хрест і повирізувані нігті на пальцях рук”[lxxi]; о. Омеляна Боярського – розстріляли органи НКВС 5 липня 1941 р.[lxxii]; пароха Винограда Городенківського району о. Клецана – замордовано у червні – липні 1941 р. відступаючими відділами НКВС – НКДБ[lxxiii]; прізвище та ім’я четвертого священика залишається поки-що невідомим. Як зазначав у своєму листі до нунція Ротти в Будапешті єпископ Г.Хомишин, „…така сама доля спіткала б багатьох священиків, особливо з початком війни з німцями в часі відступу більшовиків, якщо б священики не переховувалися в лісах або переодягнені [не крилися б] у приватних домівках…”[lxxiv]. Переслідувань з боку органів НКВС зазнавали багато інших священиків. Зокрема, парох Нижбірок Копичинського (або Густинського) району о. Северин Шанковський був під постійним контролем райвідділу НКВС[lxxv]. Іншого священика – пароха Мшанець о. Іллю Кливака „у вересні 1940 р. забрали від праці в полі, коли сам возив снопи, арештували його, перевели на слідство в містечку Будзанові, посадили до тюрми в Чорткові, засудили на кару смерти, що її змінили на досмертну в’язницю, і відвезли до узбецької країни, до Ташкенту, де по ньому всякий слід загинув”[lxxvi]. Таким чином, за весь період „радянізації” в Галицькій греко-католицькій церковній провінції було арештовано і депортовано 60 священиків, а вбито – 16 священиків. Отже, в цілому репресії радянського режиму щодо греко-католицького духовенства виявилися менш масштабними, ніж, наприклад, за польської влади у 1919 – 1921 рр.[lxxvii], однак тепер важливим захисним фактором для церкви виступав її величезний авторитет серед населення. Єпископ Г.Хомишин писав з цього приводу: „Спочатку комуністи не насмілювалися ув’язнити чи депортувати ані мене, ані мого помічника єпископа exdecretoІвана Лятишевського, ані клір, оскільки боялися великого опору віруючих. Так вони переконалися, що католицький клір має великий авторитет серед своїх вірних…”[lxxviii].

Саме тому, очевидно, спроба органів НКВС – НКДБ шантажувати відомого прихильника орієнталістської течії крилошанина Львівської Митрополичої Капітули о. д-ра Гавриїла Костельника арештом і вбивством його 17-річного сина Богдана з метою спонукати його очолити акцію „возз’єднання” греко-католицької церкви із православною (ця драма, за влучним висловом В.Р.Ковалюка, „розгорталася таємно від широкого загалу й була доведена до логічного завершення набагато пізніше”)[lxxix], свідчила саме про прагнення радянської спецслужби реалізувати проект внутрішнього розколу в греко-католицькій церкві з метою остаточної її ліквідації в найближчій (чи дальшій) перспективі.

З цією ж метою радянський режим толерував „православізацію Галичини”, адже, за влучним висловлюванням І.О.Андрухіва та А.Й.Француза, „існування двох самостійних церков (тобто УГКЦ і РПЦ. – авт.) у атеїстичній державі було недоречним”, однак авторитет греко-католицької церкви перешкоджав насильницькому наверненню до православ’я, що могло спричинити масовий спротив населення[lxxx]. З цієї причини місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій протягом 1939-1940 рр. ужив заходів для перепідпорядкування собі православних єпископів в Західній Україні, які досі підпорядковувалися голові Польської автокефальної православної церкви Варшавському митрополитові Діонісію Валединському (1923 – 1947 рр.) на підставі томосу Вселенського константинопольського патріарха від 1924 р.[lxxxi], а вже потім розпочав підготовку православної місії. Для цього митрополит Сергій призначив екзархом Західної України єпископа Миколу (Ярушевича), який у січні 1941 р., після Водохрещі, закликав до молитов про возз’єднання греко-католиків з Російською Церквою. Інший православний ієрарх – новопризначений Чернівецький єпископ Дамаскин (Малюта) говорив, що московська ієрархія дуже цікавиться Греко-Католицькою Церквою, її духовенством, монастирями[lxxxii]. Для проведення православної місійної акції, очевидно, було використано наявні в Галичині православні „острівки”, а саме: православні парохії у Галичі (св. Володимира), Станіславі (св. Трійці), Снятині і Мишині Коломийського району[lxxxiii], а ткож православний храм при вулиці Францішканській у самому Львові[lxxxiv]. Незважаючи на незначні результати православної акції, особливо у Станиславівській єпархії, можна припустити, що це була, так би мовити, „розвідка боєм”, проведена з метою „зондування грунту” (на предмет збору компромату на священиків і використання дискусії окциденталістів та орієнталістів для внутрішнього розколу духовенства на два табори) для пізнішого „возз’єднання” ГКЦ із РПЦ. Подібної думки дотримувався в той час й о. Й.Сліпий, який вважав, що “ціла акція, розвинена нез’єднаною ієрархією на Західній Україні і Білорусії свідчить, що вона має тихий дозвіл і поміч НКВД, і це ще більше ослаблює її і так немічні сили. Її уживає влада до розбиття нашої церкви”[lxxxv]. Очевидно, серйозні суперечності між окциденталістами та орієнталістами, які згодом підполковник КДБ С.Т.Даниленко-Карін рекомендував використати для організації ліквідаційного собору греко-католицької церкви[lxxxvi], вже в цей час серйозно вивчалися радянськими спецслужбами. Більше того, вищезгаданий замах на життя двох Станиславівських єпископів вкінці червня 1941 р. під цим кутом зору виглядає на спробу позбавити невигідних режимові для проведення пізнішої акції „возз’єднання” реальних лідерів табору прихильників окцидентальних поглядів.

Отже, під час першого періоду „радянізації” (1939 – 1941 рр.) Станиславівська єпархія, як і вся греко-католицька церква, була поставлена в нові умови розвитку, характерними рисами яких були: позбавлення церкви матеріальної бази, закриття патронованих церквою культурно-просвітницьких та суспільно-політичних організацій, обмеження зв’язків із Ватиканом і всередині Галицької церковної провінції, активна антирелігійна пропаганда, спроба підірвати організаційну структуру церкви, взяти її духовенство під контроль органів НКДБ. Єпископи Г.Хомишин та І.Лятишевський зуміли організаційно зміцнити єпархію та переорієнтувати духовенство на суто релігійну діяльність, дозволену на основі принципу свободу совісті та віросповідання.





[i] Ковалюк В.Р. Культорологічні та духовні аспекти “радянизації” Західної України (вересень 1939 р. – червень 1941 р.) // Український історичний журнал. – 1993. – №2-3. – с.3, 10; Лисенко О.Є. Релігійна ситуація на Україні: в 1941-1946 рр.: Автореф. докт. дис. – К., 1999. – 35 с.; Лисенко О.Є. До питання про становище церкви в Україні у період Другої світової війни // Український історичний журнал. – 1995. – №3. – с.73-81; Лисенко О.Є. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в першій половині ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2000.– №6.– с.29-50; Лысенко О.Е. Религия и церковь в годы войны. 1939-1945 гг. // Вопросы истории. – 1998. – №4. – с.24-37; Чумаченко Т. Прагматика й ідеологія: один епізод радянської церковної політики // Людина і світ. – 1997. – №9. – с.13-19.

[ii] Васьків А.Ю. Історія Української греко-католицької церкви: Текст лекцій. -–Львів: ЛДУ, 1999. – 30 с.; Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 164 с.; Пащенко В. Греко-католики в Україні від 40-х років ХХ століття до наших днів: Монографія. – Полтава, 2002. – 615 с.; Заборовський Я.Ю. Митрополит Андрей Шептицький: Нарис про життя і служіння Церкві та народові (1865-1944 рр.). – Івано-Франківськ, 1995. – 64 с.; Кравченюк О. д-р. Велетень зо Святоюрської гори: Причинки до біографії Слуги Божого Андрея Шептицького на підставі чужомовних джерел / Бібліотека “Логосу”. Том XXXIV. – Йорктон, 1963. – 148 с.; Лужницький Г. о. д-р. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви. – Філадельфія, 1954. – 724 с.; Сапеляк А. Київська Церква на слов’янському Сході: Канонічно-екуменічний аспект / Наукові редактори: Ю.Сливка, О.Аркуша. – Буенос-Айрес – Львів: Місіонер, 1999. – 232 с.

[iii] Вол Б., Сурмач О. Листи А.Шептицького як джерело вивчення державно-церковних відносин 1939-1941 рр. // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 року). – Львів, 1996. – с.40-42; Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької Церкви більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941) // Київська Церква. – 1999. – №5. – с.25-30; Ільків М. Порушення прав людини на свободу віросповідання. Репресії церкви та християнства в 1938-1941 рр. // Розстріляна і відроджена Церква (матеріали науково-теоретичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом) / Музей Визвольних Змагань Прикарпатського краю. Ред. кол.: С.Каспрук, Р.Салига, О.Сич. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2001. – с.112-118; Марчук В.В. Церква в умовах тотальної недовіри (спротив УГКЦ сталінській “радянізації” 1939-1941 рр.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.ІІІ. – Івано-Франківськ, 2000. – с.19; Петляков П. Про лист митрополита Андрея Шептицького Йосифу Сталіну // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 року). – Львів, 1996. – с.173-174; Слєшинський В. Антирелігійна політика радянської влади в колишньому Білостоцькому воєводстві Другої Речі Посполитої у 1939-1941 роках // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії / За ред. о.Б.Ґудзяка, І.Скочиляса та О.Турія. – Львів: Інститут історії Церкви ЛБА, 2001. – Ч.3. – с.347-356; Ткачук О. Релігійна політика радянського уряду в галицьких областях Західної України // Історія релігій в Україні: Праці XII-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Львів, 2002. – Кн.1. – с.443-446.

[iv] Гайковський М.І. Митрополит Андрей Шептицький у радянській післявоєнній історіографії // Богословія. – 1991. – Т.55. – с.144-156.

[v] Андрухів І.О., Француз А.Й.. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959): Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – Рівне – Івано-Франківськ, 2001. – 335 с.; Бадяк В. Наш Владика: Життя та посмертні митарства перемишльського єпископа Йосафата Коциловського / Суспільно-культурне т-во “Надсяння”. – Львів: Місіонер, 2000. – 110 с.; Дністрянський М., Ковальчук А. Адміністративно-територіальна організація греко-католицької церкви: історична ретроспектива і сучасні проблеми // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 року). – Львів, 1996. – с. // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 року). – Львів, 1996. – с.82-83; Єгрешій О.І. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність єпископа Григорія Хомишина (1904-1945 рр.): Автореф. канд. дис. – Івано-Франківськ, 2003. – 20 с.; Єгрешій О. Взаємовідносини митрополита Андрея Шептицького і єпископа Григорія Хомишина // Галичина. – 2001. – №5-6. – с.315-320; Єгрешій О.І. Державотворча концепція єпископа Григорія Хомишина // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IV-V. – с.204-211; Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії Української Греко-Католицької Церкви станом на 10 листопада 1995 року Божого / Надруковано за дорученням Ординарія Івано-Франківського Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ. Редагування І.Пелехатий. – Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківської греко-католицької єпархії, 1995. – с.137-139.

[vi] Бадяк В. Вказ. праця. – с.68; Україна крізь віки: в 15-ти томах. – Т.12: М.В.Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – с.23-24.

[vii] див.: Мартирологія Українських Церков: у 4-х томах. – Т.2: Українська Католицька Церква: Документи, матеріяли, християнський самвидав України / Упорядкували і зредагували О.Зінкевич і о. Т.Р.Лончина. – Торонто – Балтимор: Українське видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1985. – с.60, 61, 200-201; Сапеляк А. Вказ. праця. – с.166; Тожецький Р. Митрополит Андрей Шептицький // Ковчег: Збірник статей з церковної історії / Редактори: Я.Грицак, Б.Ґудзяк. Упорядники: Л.Гентош, Т.Романюк, О.Турій. – Ч.1. – Львів: Інститут історії Церкви, Ін-т історичних досліджень ЛДУ ім. І.Франка, 1993. – с.114.

[viii] Львівські Архієпархіяльні відомості. – 1939. – №9-10. – с.205; порівняй: Мартирологія… – Т.2. – с.60-61, 199-200.

[ix] див., наприклад: Пастирский лист Григорія Хомишина Станиславівского Епископа до Всечесного Клира Станиславівської Дієцезії про завдання священичого стану в св. католицькій Церкві. – Станиславів: Накладом Еп. Орд., Созна друкарня, 1939. – 26 с.

[x] Єгрешій О.І. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність єпископа Григорія Хомишина (1904-1945 рр.): Автореф. канд. дис. – Івано-Франківськ, 2003. – с.15; Мельничук П. Владика Григорій Хомишин – патріот, місіонер, мученик. – Львів, 1997. – с.286; Полєк В. Вказ. праця. – с.137; Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – с.99; Мартирологія… – Т.2. – с.60.

[xi] детальніше див.: Джероза Ліберо. Церковне право / Переклад з нім. Н.Щиглевської. – Львів: Свічадо, 2001. – с.89; Ерде Петер. Церковне конституційне право / Пер. з угор. П.Ґерґелі. – Львів: Свічадо, 1998. – с.94-98, 102-104.

[xii] Єгрешій О.І. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність єпископа Григорія Хомишина (1904-1945 рр.): Автореф. канд. дис. – Івано-Франківськ, 2003. – с.15.

[xiii] детальніше див.: Роод Вим. Рим и Москва: Отношения между Святым Престолом и Россией / Советским Союзом в период от Октябрьской революции 1917 г. до 1 декабря 1989 г. / Перевод с немецкого Ю.Авакумова. – Львів: Свічадо, 1995. – с.142-145.

[xiv] Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.25.

[xv] Культурне життя в Україні. Західні землі. Т.1 (1939-1953). – К.: Наук. думка, 1995. – c.98-99; Мартирологія… – Т.2. – c.60; Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і Церковна єдність. Документи і матеріали (1899-1944). – Т.II: Церква і cуспільне питання. Кн.2: Листування. – Львів: Місіонер, 1999. – с.891; Сапеляк А. Вказ. праця. – с.166; Тожецький Р. Вказ. праця. – с.114.

[xvi] Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1935. Річник XXXVІII. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1935. – с.11-21; // Вістник Станиславівської Епархії. – 1938. – ч.IV-VI. – с.26; ч.VII-XII. – с.58.

[xvii] Альманах Станиславівської Землі… –1975. – с.99.

[xviii] детальніше див.: Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.891-892, 894, 896, 932.

[xix] Радянське Прикарпаття: Документи і матеріали. 1939-1959. – Ужгород: Карпати, 1972. – с.15.

[xx] Будуймо нове щасливе життя! // Червоний прапор. – 1939. – 4 жовтня. – №3. – с.1.

[xxi] Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької Церкви більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941) // Київська Церква. – 1999. – №5. – с.27; Народні Збори Західної України (засідання 28 жовтня 1939 р.) // Червоний прапор. – 1939. – 30 жовтня. – №23. – с.1; Декларація про конфіскацію поміщицьких земель // Червоний прапор. – 1939. – 30 жовтня. – №23. – с.2; Радянське Прикарпаття: Документи і матеріали. 1939-1959. – Ужгород: Карпати, 1972. – с.33-35.

[xxii] Закони прийняті Верховною Радою СРСР: Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Москва, Кремль. 1 листопада 1939 р. // Червоний прапор. – 1939. – 5 листопада. – №28. – с.4; Закон про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. М. Київ, 15 листопада 1939 р. // Червоний прапор. – 1939. – 17 листопада. – №37. – с.1.

[xxiii] цит. за: М.Шейнман. Церква і держава в СРСР // Червоний прапор. – 1941. – 2 лютого. – №27. – с.2.

[xxiv] Андрухів І.О. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 роки: Історико-правовий аналіз. – Івано-Франківськ, 2004. – с.12.

[xxv] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.944.

[xxvi] Там само. – С.910-911.

[xxvii] Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України // Червоний прапор. – 1939. – 10 жовтня. – №6. – с.1.

[xxviii] Книга пам’яті України. Івано-Франківська область: У 3 т. – Львів: Каменяр, 1998. – Том 1: Місто Івано-Франківськ, Богородчанський район, Верховинський район, Галицький район, Долинський район, Калуський район, Коломийський район. – с.11.

[xxix] Виборці Західної України беруть активну участь у виборах депутатів у Народні Збори (РАТАУ) // Червоний прапор. – 1939. – 24 жовтня. – №18. – с.1; Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.8; див. також: Підсумки виборів до Народних Зборів Західної України // Червоний прапор. – 1939. – 27 жовтня. – №20. – с.1.

[xxx] див., наприклад: Ільків М. Порушення прав людини на свободу віросповідання. Репресії церкви та християнства в 1938-1941 рр. // Розстріляна і відроджена Церква (матеріали науково-теоретичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом) / Музей Визвольних Змагань Прикарпатського краю. Ред. кол.: С.Каспрук, Р.Салига, О.Сич. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2001. – с.117.

[xxxi] детальніше див.: Пастирский лист Григорія Хомишина Станиславівского Епископа до Всечесного Клира Станиславівської Дієцезії про завдання священичого стану в св. католицькій Церкві. – Станиславів: Накладом Еп. Орд., Союзна друкарня, 1939. – с.4.

[xxxii] див., наприклад: Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.8.

[xxxiii] Ільків М. Вказ. праця. – с.116.

[xxxiv] цит. за: Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.13.

[xxxv] Там само. – с.11; СССР: Административно-территориальное деление союзных республик на 1 мая 1940 года / Информационно-статистический отдел при Секретариате Президиума Верховного Совета СССР. – Издание второе, дополненое. – М.: Изд-во «Ведомостей Верховного Совета РСФСР», 1940. – с.209, 212; Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1935. Річник XXXІV. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1935. – с.6-7.

[xxxvi] Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.11; Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1935. Річник XXXІV. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1935. – с.6-7.

[xxxvii] Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1974. – с.608-609.

[xxxviii] М.Шейнман. Церква і держава в СРСР // Червоний прапор. – 1941. – 2 лютого. – №27. – с.2.

[xxxix] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.907.

[xl] Альманах Станиславівської Землі… – 1975. – с.99-100; Полєк В. Вказ. праця. – с.137.

[xli] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.933; Мельничук П. Владика Григорій Хомишин – патріот, місіонер, мученик. – Львів, 1997. – с.286; Полєк В. Вказ. праця. – с.137; Мартирологія… – Т.2. – с.60.

[xlii] Глистюк Я., Турій О. Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України, 1939-2001 роки // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії / За ред. о.Б.Ґудзяка, І.Скочиляса та О.Турія. – Львів: Інститут історії Церкви ЛБА, 2001. – Ч.3. – с.364-365.

[xliii] Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.10-11.

[xliv] Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1935. Річник XXXІV. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1935. – с.189.

[xlv] Вуянко М. Монастирі Івано-Франківська (Станіславова): перша половина ХХ ст.: іст.-бібліогр. вид. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998. – с.47.

[xlvi] Там само. – с.74; ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.2, спр.51, арк.62-63.

[xlvii] Mazur Grzegorz (Krakow). Polityka władz sowieckich wobec ludności w województwie Stanisławowskim w latach 1939-1941 // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznavcze. Краківські українознавчі зошити. – T.I/II. – 1992-1993. – s.178.

[xlviii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II.Кн.2. – с.945.

[xlix] Махновецький. Конференція вчителів // Червоний прапор. – 1941. – 9 січня. – №7. – с.2.

[l] цит. за: Слєшинський В. Антирелігійна політика радянської влади в колишньому Білостоцькому воєводстві Другої Речі Посполитої у 1939-1941 роках // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії / За ред. о.Б.Ґудзяка, І.Скочиляса та О.Турія. – Львів: Інститут історії Церкви ЛБА, 2001. – Ч.3. – с.348.

[li] Чумаченко Т. Прагматика й ідеологія: один епізод радянської церковної політики // Людина і світ. – 1997. – №9. – с.13.

[lii] Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.10.

[liii] Ільків М. Вказ. праця. – с.116.

[liv] Олещук Ф. Марксизм-ленінізм і релігія // Червоний прапор. – 1940. – 12 грудня. – №284. – с.3.

[lv] Канюка М.С. Роль преси в ідейному вихованні трудящих західних областей України (1939-1941 рр.) // Український історичний журнал. – 1976. – №4. – с.116.

[lvi] Л.Цвеленьєв. Походження людини // Червоний прапор. – 1941. – 8 лютого. – №32. – с.3; Канд. біологічних наук П.О.Ситько. Дарвінізм і релігія // Червоний прапор. – 1941. – 12 березня. – №59. – с.3; Наукові бесіди: В.Шишаков. Грізні явища природи (Гроза, зливи, град) // Червоний прапор. – 1941. – 18 травня. – №115. – с.4.

[lvii] На допомогу агітаторам: П.О.Лисун. Виникнення релігії // Червоний прапор. – 1940. – 20 вересня. – №216. – с.3; Антирелігійні бесіди: Г.Стручков. Що таке ікони // Червоний прапор. – 1940. – 29 листопад. – №274. – с.3; Антирелігійні бесіди: Гр. Мотузко. Про шкідливість постів // Червоний прапор. – 1941. – 19 березня. – №65. – с.4; Антирелігійні бесіди: Лікар Х.Паволоцький. Релігія – ворог здоров’я // Червоний прапор. – 1941. – 21 березня. – №67. – с.3; Антирелігійні бесіди: Н.Румянцев. Кому служить молитва // Червоний прапор. – 1941. – 4 квітня. – №79. – с.4; К.Славензон. Походження і реакційна суть пасхи // Червоний прапор. – 1941. – 8 квітня. – №82. – с.4; Відповідаємо на запитання: Л.Гакташов. Про “чудотворні” ікони // Червоний прапор. – 1941. – 12 червня. – №136. – с.3.

[lviii] Антирелігійні бесіди: Проф. Ф.Путінцев. Хто такі сектанти // Червоний прапор. – 1939. – 5 лютого. – №29. – с.4; Проф. К.Штепа. Друга імперіалістична війна і церква // Червоний прапор. – 1939. – 5 квітня. – №80. – с.3; М.Шейнман. Церква і держава в СРСР // Червоний прапор. – 1941. – 2 лютого. – №27. – с.2.

[lix] Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.12-13.

[lx] А.Круковський. Антирелігійна бесіда // Червоний прапор. – 1941. – 30 березня. – №75. – с.3.

[lxi] Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.12.

[lxii] Там само. – с.10.

[lxiii] Андрухів І.О. Вказ. праця. – с.17-18; Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької Церкви більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941) // Київська Церква. – 1999. – №5. – с.30; Гайковський М. Похорон митрополита Андрея Шептицького // Людина і світ. – 2004. – №10. – с.25; Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.12; Марчук В. Вказ. праця. – с.109-110; Мудрий С. владика д-р. Вказ. праця. – с.478.

[lxiv] детальніше див.: Мартирологія… – Т.2. – с.61. 62; Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – с.514-516.

[lxv] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.932-933.

[lxvi] Єгрешій О. Взаємовідносини митрополита Андрея Шептицького і єпископа Григорія Хомишина // Галичина. – 2001. – №5-6. – с.319.

[lxvii] Україна крізь віки: в 15-ти томах. – Т.12: М.В.Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – с.68-70.

[lxviii] див.. наприклад: Мартирологія… – Т.2. – с.64.

[lxix] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.953; Мартирологія… – Т.2. – с.64, 207-208, 233.

[lxx] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2.– с.932, 945.

[lxxi] Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1974. – с.240.

[lxxii] Там само. – с.778.

[lxxiii] Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.39; // Воля Покуття. – 27 липня.

[lxxiv] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – с.932.

[lxxv] Історично-мемуарний збірник Чортківської округи… – с.367.

[lxxvi] Там само. – с.396.

[lxxvii] детальніше див.: Делятинський Р.І. Становище та діяльність духовенства Станіславської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.VII. – Івано-Франківськ, 2003. – с.69-77.

[lxxviii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II.Кн.2. – с.932.

[lxxix] Ковалюк В.Р. Вказ. праця. – с.12-13; Мартирологія… – Т.2. –с.64.

[lxxx] Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.25.

[lxxxi] Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької Церкви більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941) // Київська Церква. – 1999. – №5. – с.30; Ісіченко Ігор, архієпископ. Загальна церковна історія. – Х.: Акта, 2001. – с.453; Беркгоф Карел. Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації? // Український історичний журнал. – 2005. – №3. – С.18; Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині: Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2001. – 672 с. – с.358-360.

[lxxxii] Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької Церкви більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941) // Київська Церква. – 1999. – №5. – с.30.

[lxxxiii] Андрухів І.О., Француз А.Й. Вказ. праця. – с.25.

[lxxxiv] Гайковський М. Велике протистояння… – с.30.

[lxxxv] Там само. – с.30; Гайковський М. Московська патріархія – спільниця і знаряддя більшовицького режиму в ліквідації Греко-Католицької Церкви // Київська Церква. – 2000. – №2. – с.17.

[lxxxvi] див.: Гайковський М. Московська патріархія…– с.17-18.

Стаття попередньо опублікована:

1. Делятинський Р.І. Особливості розвитку Станиславівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 роки) // Україна соборна: Збірник наукових статей / Редколегія: О.П.Реєнт (відповідальний редактор) та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – Вип.4. – Т.2. – C.185-196.