 |
| о. Олександр Русин (28.09. 1868 — 09.10. 1955) |
Ключові слова: Олександр Русин, Коломийський деканат, декан, парох, сотрудник, катехит, ініціативна група по возз’єднанню УГКЦ з РПЦ, настоятель церкви, благочинний.
Anotation (Resume)
Ruslan Delyatynsky. Father Alexander Rusyn (1868 – 1955 years): Biographical Sketch.
In this paper the reconstruction of the biography of the Greek Catholic priest Alexander Rusyn (1868 – 1955), pastor of the village Kornych (1895 – 1920), pastor of the city Kolomyia (1920 – 1955), Dean of the Kolomyia Deanery (1907 – 1955), delegate of Bishop’s Ordinariate in business schools and the Commissioner of Bishop’s Ordinariate for schools (1925 – 1939), an adviser Episcopal consistory (since 1907) and honorary member of the episcopal chapter (since 1930). He also took an active part in political life Kolomyia county as a member (since 1898) and Chairman (in 1920) council of the institution «People’s House» in Kolomyia, Vice Marshal (1900s – 1918) and Marshal (1918 – 1919) the county council, chairman of the county committee UNDO (1926 – 1930), Chairman of reading societies «Skala» (1938 – 1939), chairman of Ukrainian District Committee in Kolomyia (1941 – 1942). In 1946 Fr. O.Rusyn pressure of the NKVD went to the Russian Orthodox Church, and before his death (1955) remained rector of the church and the Dean of Kolomyia.
Keywords: Oleksandr Rusin, Kolomyia deanery, dean, pastor, vicar, catechist, Initiative group for reunification of the Ukrainian Greek Catholic Church with an Russian Orthodox Church, rector of the church, charity.
Актуальність проблеми. Постать о. Олександра Русина на сьогодні, коли минає 145 років з дня його народження, виглядає досить неординарною, до певної міри навіть суперечливою: з одного боку, він тривалий час був авторитетним греко-католицьким священиком – парохом і деканом в Коломиї, почесним крилошанином єпископської капітули в Станиславові, з іншого – порівняно швидко погодився перейти в лоно РПЦ під час насильної ліквідації УГКЦ радянським режимом. Поверхневий погляд на мотиви його вчинку може викликати суперечливі оцінки, можливо, й тому вітчизняні історики майже не звертали увагу на вивчення біографії о. О.Русина. Сьогодні з’явилися нові можливості на підставі виявлених джерел більш прискіпливо, а отже, й значно об’єктивніше проаналізувати й оцінити життєвий шлях довголітнього пароха і декана Коломиї, який прагнув, попри часті зміни суспільно-політичних режимів у Галичині у першій половині ХХ ст., залишитися добрим душпастирем для своєї громади.
Історіографія проблеми. У вітчизняній історіографії історії УГКЦ упродовж 1990-х – 2010-х років поступово зростає інтерес до вивчення біографій не тільки відомих історичних осіб – митрополитів і єпископів (А.Шептицького, Й.Сліпого, Й.Коциловського, Г.Хомишина та ін.), але й окремих, менш відомих представників парафіяльного духовенства. В цьому контексті дослідження біографії о. О.Русина, можна сказати, тільки починається. Окремі фрагментарні згадки істориків про його суспільну та душпастирську діяльність в цілому [34; 37; 39; 40], зокрема, під час Листопадової революції 1918 р. в Галичині [38], у міжвоєнний період [31; 33], під час німецької окупації [32] та встановлення радянської влади [41], зрозуміло, не дають цілісного об’єктивного уявлення про життєвий шлях о. О.Русина. В цьому контексті вигідно вирізняється науково-популярний нарис про о. О.Русина, автором якого є науковий співробітник Музею історії Коломиї М.Кочержук [35]. Проте виявлені нами джерела дозволяють значною мірою доповнити та, сподіваємося, більш об’єктивно висвітлити біографію та діяльність о. О.Русина.
Об’єктом дослідження є особа о. Олександра Русина, а предметом – його душпастирська, суспільно-політична і культурно-просвітницька діяльність в умовах різних державно-політичних систем (Австро-Угорщини, ЗУНР, Польщі, першого періоду «радянізації», німецької окупації та другого періоду радянської влади).
Метою нашої розвідки є реконструкція біографії о. Олександра Русина, об’єктивна оцінка його діяльності на основі аналізу архівних матеріалів [1-8], статистичних збірників [9; 10], публікацій в періодиці [11-18], мемуаристики [19-23], опублікованих збірників документів [24-30], досліджень істориків і краєзнавців [31-42]. Для реконструкції його біографічних даних автор вперше (!) використав офіційні відомості з «Метрики кліру Станиславівської єпархії» [1] та «Анкети священика» з фонду уповноваженого Ради у справах релігійних культів по Станіславській області [2]. Ззавдяки «перехресному допитові» виявлених джерел та історіографії чимало «штрихів до портрета» о. О.Русина авторові вдалося уточнити і суттєво доповнити.
Олександр Антонович Русин народився 25 березня 1868 р. у повітовому місті Косів коронного краю Галичини і Володимирії в Австро-Угорській імперії [1, арк.152; 2, арк.35; 29; 3, арк.2; 4, арк.42]. Походив з української родини [4, арк.42], однак його соціальне походження, на жаль, поки-що залишається нез’ясованим [35]. Початкову освіту отримав у народній школі в Косові, згодом завершив навчання в гімназії (поки-що невідомо, в якому місті) й склав «матуру» (іспит зрілості), що відкривала доступ до університетських студій.
Уже 1 жовтня 1886 р. О.Русин розпочав навчання на богословському факультеті Львівського університету як студент «1-го року богословія» Львівської духовної семінарії [3, арк.2; 4, арк.42; 11, 1886, ч.5, 13 жовтня, с.83-84]. Серед його однокурсників у Львівській духовній семінарії, що канонічно належали до створеної 1885 р. Станиславівської єпархії, були пізніше відомі священики, зокрема, Михайло Бровко, згодом – парох у Крехівцях і канцлер єпископської консисторії, парох Рунгур Косівського повіту у міжвоєнний період [див.: 9, с.276], Володимир Ленкавський, парох Загвіздя Станиславівського повіту і батько ідеолога українського націоналізму Степана Ленкавського [див.: 9, с.324] та багато ін. [10, 1887, s.254; 10, 1889, с.142-143]. Під час богословських студій у Львові О.Русин сформувався як майбутній душпастир, свідомий свого покликання до праці у «винограднику Христовому» на благо рідного народу.
Після закінчення богословських студій О.Русин, відповідно до рішення Галицького Намісництва від 24 серпня 1890 р., отримав право на «титло стола для укінчених богословів» [11, 1890, ч.11, 25 жовтня, с.165], що передбачало обов’язкове призначення на душпастирську посаду після рукоположення. Готуючись до священичих свячень, О.Русин одружився з панночкою Аделіною, походження якої наразі встановити не вдалося [9, с.358; 35; 42]. Відомо тільки, що портрет А.Русиної, який 1900 р. написав художник Ярослав Пстрак, зберігається тепер у фондах Музею мистецтв Прикарпаття [42]. Рукоположив на священика Олександра Русина 23 квітня 1891 р. перший Станиславівський єпископ Юліан Пелеш [1, арк.152; 2, арк.35; 9, с.358; 11, 1891, ч.4, 25 мая, с.75].
Свою душпастирську працю о. О.Русин почав 18 червня 1891 р. на посаді системізованого сотрудника в с. Обертин Жуківського деканату Городенківського повіту, де він до 1 лютого 1893 р. допомагав 56-літньому о. Михайлові Левицькому, що поєднував обов’язки пароха й ординаріатського комісара в сервітутових та в шкільних справах для Жуківського деканату [2, арк.35зв; 9, с.150, 358; 10, 1892, с.53; 11, 1891, ч.5, 27 червня, с.84; 11, 1893, ч.3, 5 марта, с.46]. В цей час молодий священик О.Русин за сприяння пароха здобув досвід душпастирської опіки великої парохії Обертин, що разом із громадами сіл Ганчарів і Балагурівка налічувала понад 2800 вірних, та катехизації молоді у 4-класній «етатовій системізованій» школі [10, 1892, с.53]. Цей досвід душпастирської та громадської праці о. О.Русин частково використав уже в ролі катехита в Коломиї у 1893 – 1895 рр., де навчав «науки релігії» молодь вищої гімназії, першої та другої чотирикласних чоловічих шкіл [1, арк.152; 2, арк.35зв; 9, с.358; 10, 1895, с.65; 11, 1895, ч.5, 11 цвітня, с.43]. Водночас молодий священик почав готуватися до активнішої душпастирської праці на парохії: у травні 1894 р. він «з добрим успіхом» склав конкурсний іспит з богословських дисциплін [1, арк.152], що відкривав можливість заміщення посади пароха.
У березні 1895 р. о. О.Русин був призначений парохом с. Корнич Коломийського деканату і повіту, де душпастирював аж до вересня 1920 р. [1, арк.152; 2, арк.35зв; 9, с.107-108, 358; 11, 1895, ч.5, 11 цвітня, с.43; 35]. Парохія Корнич належала до категорії великих, оскільки включала громади сіл Корнич та Королівка і, наприклад, 1897 р. налічувала понад 2500 вірних, а 1906 р. – 2400 вірних [10, 1897, с.65-66; 1906, с.93]. Уже з перших днів о. О.Русин розпочав активну душпастирську та громадську працю, спрямовану на піднесення релігійного духа, культурного й економічного рівня життя та національної самосвідомості народу. Так, завдяки старанням молодого пароха збудовану 1874 р. церкву св. Миколая в с. Корнич у 1902 р. було розширено, а 1904 р. посвячено; для духовних потреб використовували також богослужбову каплицю св. Івана Хрестителя [10, 1906, с.93]. Він також заснував три церковних братства – св. Миколая, тверезості та Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії [порівн.: 10, 1892, с.69; 1903, с.75; 1906, с.93]. Дбаючи про релігійне і національне виховання молоді, парох регулярно проводив катехизацію для учнів 3-класної й 1-класної шкіл відповідно у Корничі та Королівці [10, 1906, с.93]. Враховуючи ці заслуги, владика Г.Хомишин у 1905 р. нагородив о. О.Русина почесним титулом асесора єпископської консисторії в Станиславові, а невдовзі, у 1907 р. все ж таки звільнив його від обов’язку складання конкурсного іспиту з канонічного права терміном на 6 років [1, арк.152].
Особливу увагу о. О.Русин звертав на культурно-просвітницьку й економічну ділянку суспільного життя. Так, у 1898 р. парох Корнич увійшов до складу першої управи товариства «Народний Дім» у Коломиї [30], а 5 травня 1899 р. був обраний на посаду касира нової управи філії товариства «Просвіта» в Коломиї [31, с.274; 33, с.114-115]. З ініціативи о. О.Русина у 1906 р. розпочали свою діяльність дві читальні «Просвіти»: у Корничі з 245 членами під проводом пароха й у Королівці з 64 членами під проводом одного з національно свідомих селян [10, 1906, с.93]. Водночас під опікою пароха діяли громадське зерносховище (“шпихлір”), крамниця «в заряді церкви» і «Християнська гостинниця» у Корничі, каса Райффайзена та «Християнська гостинниця» у Королівці [10, 1906, с.93]. Більше того, завдяки активній праці о. О.Русина і його колег Коломийська філія товариства «Просвіта» значно наростила свій потенціал: якщо 1899 р. вона мала 21 читальню, то 1912 р. – вже 54 читальні на 87 громад, 4 читальняних доми, 7 крамниць, 2 театральні гуртки та 5 хорів [31, с.274; 33, с.114-115].
Завдяки активній душпастирській та громадській діяльності о. О.Русин поступово здобув повагу й значний авторитет серед духовенства і народу в цілому Коломийському повіті. Зважаючи на це, владика Г.Хомишин у листопаді 1907 р. призначив його адміністратором Коломийського деканату [1, арк.152; 11, 1907, ч.11, листопад, с.184], а в грудні того ж року – радником єпископської консисторії з крилошанськими відзнаками [1, арк.152; 11, 1907, ч.12, грудень, с.197]. Згодом, 14 серпня 1908 р., Станиславівський єпископ іменував пароха Корнич о. О.Русина дійсним деканом Коломийського деканату, і на цій посаді він залишився аж до своєї смерті 1955 р. [див.: 3, арк.2; 4, арк.42; 5, арк.6; 9, с.20, 358; 10, 1927, с.48; 10, 1938, с.81; 25, т.1, с.672; 27, с.41 із 285; 30; 35]. Крім того, о. О.Русин тривалий час, практично до 1918 р., виконував обов’язки віце-маршалка Коломийської повітової ради [20, с.7; 31, с.79].
Період Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) о. О.Русин пережив разом із своїми парохіянами в Корничі. Сумнівним вважаємо твердження Г.Грабець про те, що о. О.Русин «поселився в Коломиї 1913 року» [20, с.7]. Слід підкреслити, відповідно до офіційної «Метрики кліру Станиславівської єпархії», о. О.Русин залишався парохом Корнич до вересня 1920 р., а потім, після конкурсного іспиту та призначення на нову душпастирську посаду, ще місяць був «доїжджаючим» адміністратором цієї парохії [1, арк.152].
Під час Листопадової революції та формування місцевої адміністрації Західно-Української народної республіки (ЗУНР) о. О.Русин 1 листопада 1918 р. був обраний маршалком Коломийської повітової ради [20, с.7; 34, с.58; 35; 38]. Його авторитет і тактовність відіграли важливу роль у формуванні непростих відносин з польською адміністрацією Коломийського повіту в 1919 – на початку 1920-х років.
Уже 14 вересня 1920 р. о. О.Русин був введений на посаду пароха Коломиї, яку займав до своєї смерті 1955 р. [1, арк.152; 2, арк.35, 35зв; 3, арк.2; 4, арк.42; 9, с.103-104, 358; 10, 1927, с.51; 10, 1938, с.84; 27, с.41 із 285]. Значну допомогу у виконанні душпастирських обов’язків йому надавали молодші священики – сотрудники пароха, які упродовж міжвоєнного періоду поступово змінювалися, зокрема, о. Михайло Сулятицький (1923 – 1925 рр.), о. Микола Данилович (1924 – 1932 рр.), о. Іван Козуб (1925 – 1930 рр.), о. Михайло Цюпик (1930 – 1931 рр.), о. Микола Вонсуль (1931 – 1936 рр.), о. Теодор Бабуняк (1932 – 1933 рр.), о. Іван Деркевич (1935 р.), о. Дмитро Чеховський (1936 – 1937 рр.), о. Микола Кисіль (з 1938 р.), о. Володимир Тимощук (з 1938 р.) та о. Стефан Острівський (з 1938 р.) [9, с.104; 10, 1927, с.51; 1929, с.70-71; 1931, с.77; 1935, с.84; 1938, с.84]. Відтепер о. О.Русин, поєднуючи обов’язки пароха і декана в Коломиї, розгорнув активну душпастирську, суспільно-політичну, культурно-просвітницьку й благодійну (харитативну) діяльність серед української громади міста і повіту.
Дотримуючись національно-демократичної політичної орієнтації, цей авторитетний священик особливу увагу приділяв розвитку українських церковних та громадських інституцій, що мали стати основою організованого суспільного життя українців у Другій Речі Посполитій. Так, після чергових загальних зборів у 1926 р., на яких проведено вибори нової управи, він продовжував очолювати інститут «Народний Дім» в Коломиї [15, 1926, 24 січня, ч.16, с.4]. У 1929 р. ця інституція відкрила для української учнівської молоді окрему «ремісничу бурсу», що проіснувала до 1939 р. [10, 1929, с.71; 10, 1931, с.77; 10, 1935, с.85; 10, 1938, с.85]. У червні 1926 р. о. О.Русин головував на першому після світової війни повітовому народному з’їзді Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), за участю 282 делегатів від 36 громад, був обраний головою повітового народного комітету УНДО, членами якого також стали парох Залуччя о. Микола Гоянюк, парох Печеніжина і Пістинський декан о. Лев Левицький, сотрудник в Печеніжині о. Кость Левицький [16, 1926, 6 липня, ч.147, с.3]. На черговому повітовому з’їзді УНДО в Коломиї 3 грудня 1927 р. за участю 300 делегатів о. О.Русин як голова повітового народного комітету підтримав пропозицію про «одноцілий національний фронт» на виборах до сейму Польщі [31, с.345-346].
Особливу увагу парох Коломиї звертав на розвиток церковних братств, які особисто очолював та ними опікувався. Так, о. О.Русин був головою братства св. Архистратига Михаїла при парохіяльній церкві (заснованого ще 1864 р.), яке упродовж 1925 – 1939 рр. об’єднувало близько 140 членів [див.: 10, 1927, с.52; 1929, с.71; 1931, с.77; 1935, с.85; 1938, с.85; 34, с.42], головою братства Пресвятої Родини (заснованого 1900 р.), чисельність членів якого в цей період зменшилась від 180 до 100 членів [див.: 10, 1927, с.52; 1929, с.71; 1931, с.77; 1935, с.85; 30; 34, с.42]. За дозволом владики Г.Хомишина парох Коломиї також заснував нове церковне товариство – «Апостольство Молитви в злуці з Солодким Серцем Христовим», до якого належали у 1925 – 1928 рр. 250 членів, у 1929-1937 рр. – 260 членів, а з 1938 р. – 120 членів [10, 1927, с.52; 10, 1929, с.71; 10, 1931, с.77; 10, 1935, с.85; 10, 1938, с.85]. Для піднесення релігійного духа серед вірних о. О.Русин організовував духовні місії, до проведення яких часто запрошував монахів Чинів Василіян і Редемптористів [20, с.7; 35].
Виконуючи обов’язки ординаріатського делегата до повітової шкільної ради та ординаріатського комісара для шкіл міста Коломия [1, арк.152; 10, 1925, с. ХХІІІ, 68; 1927, с. ХІІ, 48; 1929, с.12, 67-68; 1931, с.17, 73-74; 1935, с.81; 1938, с.85], о. О.Русин значну увагу приділяв вихованню молодого покоління, формуванню в учнівської молоді міцних засад християнської віри та національної самосвідомості. Так, він часто проводив 15-хвилинні екзорти для учнів чоловічої і жіночої гімназій та учительського семінару, після чого відправляв читану Службу Божу [20, с.7; 35]. Парох Коломиї заснував і очолив благодійне Товариство св. Івана Милостивого, під «управою» якого у 1930 р. створено захоронку й захист сиріт, в якій Сестри Служебниці виховували близько 40 дітей із збіднілих родин міста і повіту [10, 1927, с.52; 1929, с.71; 1931, с.77; 1935, с.85; 1938, с.85; 20, с.7; 35; 40, с.4].
Крім того, о. О.Русин надавав благодійну фінансову допомогу іншим виховним інституціям, зокрема, захисту сиріт філії Товариства опіки над молоддю «під світською управою» та товариству «Шкільна поміч» [10, 1927, с.52; 1929, с.71; 1931, с.77; 1935, с.85; 1938, с.85]. Зі спогадів Г.Грабець відомо, що «подружжя Русинів, не маючи дітей, багато грошей віддавало на різноманітні громадські потреби» [20, с.7]. Парох Коломиї також віддав будинок навпроти кінотеатру «Гвязда», що був власністю парохії, у користування спортивного товариства «Сокіл», самоосвітнього гуртка при читальні «Просвіти» ім. Г.Сковороди і товариства «Родина» [20, с.7; 35]. З його ініціативи було придбано будинок для сестер Василіянок, які доглядали хворих в місцевій лікарні [20, с.7]. За його сприяння 1931 р. братство св. Михаїла передало будинок з городом для створення амбулаторії під проводом філії Українського гігієнічного товариства в Коломиї [20, с.7; 35].
Зважаючи на його активну душпастирську та суспільну діяльність, владика Г.Хомишин 6 вересня 1930 р. іменував о. О.Русина почесним крилошанином єпископської капітули [1, арк.152; 9, с.14, 358; 10, 1931, с.11; 1935, с.11, 13; 1938, с.84], а в 1935 р. – також радником єпископської консисторії [10, 1935, с.13]. Наприкінці 1930-х рр. о. О.Русин підтримав ініціативу єпископа Г.Хомишина щодо створення окремого, відмінного від уже традиційної «Просвіти», клерикально-просвітницького товариства «Скала». Парох Коломиї очолив читальню товариства «Скала», до якої у 1938 р. належало 428 членів, а також сприяв заснуванню ще двох додаткових осередків – товариства слуг «Будучність» і товариства робітників «Єдність» [10, 1938, с.85]. Він також виступив одним з ініціаторів та організаторів ювілейного святкування 950-ліття Хрещення Русі. З цієї нагоди у неділю 16 жовтня 1938 р. о. О.Русин спільно з іншими священиками за участю 15-тисячної народної маніфестації відправив урочисте «польове» Богослужіння на площі в центрі Коломиї, після якого освятив на березі Пруту символічний хрест, присвячений «борцям за волю України» [21, с.420-421; 35]. В січні 1939 р. він провів урочисте Богослужіння з нагоди Йорданських свят, яке його учасники, попри присутність 49-го полку уланів польського війська, завершили гімном «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни» [21, с.515].
У період «першої радянізації» Галичини (жовтень 1939 – червень 1941) о. О.Русин, очевидно, зосередився виключно на душпастирській праці як парох Коломиї, міста з 25-тис. населенням (з них близько 10 тис. греко-католиків), та як Коломийський декан [див.: 9, с.103-104]. Проте поки-що відсутні додаткові відомості про його діяльність у цей час [див.: 34, с.62-65].
З початком радянсько-німецької війни о. О.Русин підтримав ідею відновлення Української держави, проголошену Актом 30 червня 1941 р. у Львові. З цієї нагоди у Коломиї в неділю, 6 липня 1941 р., як згадує член районного проводу ОУН Мирослав Харкевич, «Величаву Службу Божу Подяки правили наші патріотичні священики, під проводом о. декана О.Русина, при польовому вівтарі на площі колишнього польського “Сокола”» [21, с.844-845]. Тоді в українському суспільстві поширювалася певна «ейфорія за українською державністю», під впливом якої перебував і о. О.Русин, маючи для цього певні підстави. Так, 11 липня 1941 р., за свідченнями А.Княжинського, у парохіяльній церкві за безпосередньою участю о. О.Русина відбулися таємні переговори між офіцерами німецької армії Байгертом і Маєром та представниками Українського окружного комітету в Коломиї, під час яких обговорювався, проект визнання Німецьким Райхом Української держави та співпрацю на період війни. Конспіративність переговорів, організованих гестапо, початкове толерування німецькою окупаційною адміністрацією української адміністрації на місцях, зрозуміло, викликали в о. О.Русина певну надію, що Українська держава «мала вже незабаром не тільки формально, але й фактично постати» [21, с.867; 22, с.298]. Навіть 31 серпня 1941 р. у проповіді після урочистого польового Богослужіння з нагоди «свята української зброї» у Коломиї о. О.Русин символічно наголошував: «Нехай зникнуть всякі сумніви й зневіра. Ми можемо сміло йти назустріч сходячому сонцю Волі та заспівати не „Ще не вмерла…”, а „Вже воскресла Україна…”» [13, с.3].
З огляду на ці сподівання парох і декан Коломиї повернувся до активної суспільно-політичної праці. У липні 1941 р. о. О.Русин увійшов як «відповідальний за релігійний реферат» до складу Української Окружної управи в Коломиї, яку очолив д-р А.Княжинський [12, с.4; 22, с.293-294, 301-302]. У серпні 1941 р., коли владу в Коломиї прийняв німецький староста Фолькман, о. О.Русин очолив Український допомоговий комітет (УДК), перейменований у січні 1942 р. в Український Окружний Комітет (УОК), підпорядкований Українському Крайовому / Центральному Комітету у Львові (УКК-УЦК) [17, с.6; 21, с.397, 466; 22, с.300-301; 23, с.305, 307; 35; 40, с.4]. Його заступником в УОК до своєї смерті в липні 1942 р. був д-р Д.Станкевич, окружний провідник ОУН в Коломиї [21, с.397, 466]. В ролі голови УОК о. О.Русин, вільно володіючи німецькою мовою, самостійно «полагоджував всі важливі і найпрактичніші справи» з окупаційною адміністрацією, при цьому, за свідченнями сучасників, завжди «був безкомпромісовий, де йшло про українську справу» [21, с.397]. Враховуючи його активну позицію, органи гестапо під час візиту до Коломиї губернатора дистрикту Галичина О.Вехтера на початку лютого 1942 р. вдалися до маніпуляції: запросили голову та членів УОК, начебто, на зустріч з «великими достойниками зі Львова», а натомість арештували їх на декілька годин [21, с.467].
Під впливом подій воєнного часу о. О.Русин поступово еволюціонував у своїх суспільно-політичних поглядах від ствердження потреби тимчасового союзу українців з Німеччиною для перемоги над «спільним ворогом – більшовизмом» до засудження злочинів німецького окупаційного режиму; водночас принциповою була його «ставка на внутрішні сили» народу, що дозволять після війни відновити Українську державу. Так, у своєму виступі на новорічному святі 1942 р. у Народному домі в Коломиї о. О.Русин заявляв: «Український народ в нинішній день весь освободжений від найстрашнішого свойого ворога – большевизму і зустрічає сьогодні Новий Рік з великими надіями в своє майбутнє. … Від вкладу наших власних сил в цій боротьбі залежатиме наше будуче» [14, с.3]. Але, будучи свідком репресій німецької адміністрації (зокрема, восени 1941 р. органи гестапо у його присутності публічно розстріляли кількох українських хлопців із т. зв. «Служби Батьківщині» [21, с.465-466]), священик розумів трагізм війни та поступово схилявся до засудження окупаційного режиму. На черговій нараді у листопаді 1942 р. голова УОК о. О.Русин «закликав громадян не впадати в розпуку в цих тяжких часах, а дальше інтенсивно працювати для осягнення оконечної мети – перемоги над спільним ворогом, а це наблизило б усіх нас до кращих відносин і життєвих умовин» [17, с.6].
Однак невдовзі він кардинально змінює ставлення до німецького режиму. За свідченнями господарського референта УОК в Коломиї Ю.Артюшенка, саме «за головування о. прелата Русина стався антинімецький відрух». На одному із засідань УОК з ініціативи о. О.Русина вирішено делегувати Ю.Артюшенка до УЦК у Львові, щоб «домагатися переоцінки становища до німців». Переговори останнього з головою УЦК В.Кубійовичем не дали результату, тому «над цією справою мали застановитися ще раз, але прийшли зміни на становищі голови й ця справа залишилась не вирішеною» [21, с.397-398]. Отже, зміна ставлення о. О.Русина до німецького режиму спричинила його відкликання або відставку з посади голови УОК в Коломиї. Цю подію можна датувати приблизно кінцем листопада – початком грудня 1942 р. Так, за свідченнями члена УЦК К.Паньківського, у 1942 р. окремі представники УЦК «мусіли відійти на вимогу німців за свої сміливі і правдиві, але у не зовсім відповідній формі подані заміти проти німецьких старостів своїх округ» [23, с.305-306]. З такої ж, очевидно, причини мусив «зрезигнувати» з вказаної посади й о. О.Русин. Наступним головою УОК в Коломиї став Теофіл Руденський [21, с.399], а о. О.Русин на деякий час відійшов від активної суспільно-політичної діяльності. Лише згодом, коли з нагоди завершення набору до дивізії «Галичина» 23 травня 1943 р. організовано «свято зброї Коломийської округи», парох о. О.Русин відправив польове Богослужіння за участю представників німецької адміністрації, голови УОК і 27 сотень добровольців [18, с.6; 21, с.870]. Але репресії органів гестапо щодо мирного населення восени 1943 – навесні 1944 рр., жертвами якого ставали навіть священики [див.: 21, с.872-873], остаточно утвердили о. О.Русина в його негативному ставленні до німецького режиму.
Повторне встановлення радянської влади парох і декан Коломиї зустрів формально лояльно, але з певним застереженням, сподіваючись, напевно, на налагодження відносин УГКЦ з новим режимом. На вимогу Коломийського райвиконкому о. О.Русин 17 листопада 1944 р. заповнив реєстраційну анкету [4, арк.42, 43, 44], що розглядалося в той час як надання новою владою формального дозволу на продовження служіння священика. На початку січня 1945 р. парох Коломиї звернувся до міської ради депутатів трудящих з проханням дозволити проведення процесійного церковного ходу 19 січня 1945 р. з нагоди торжества святого Йордану; у відповідь виконком надав такий дозвіл, але з умовою проведення посвячення води «на Пруті на віддалі не менше 300 метрів від головного моста» [цит. за: 34, с.72]. Тим часом органи радянської влади та НКДБ вже з вересня 1944 р. почали збирати детальну інформацію про пароха Коломиї о. О.Русина, його сотрудників о. Петра Томчука й о. Степана Гавриліва, дяка Д.Сінітовича і паламаря І.Климковича [див.: 2, арк.35; 3, арк.2, 3, 5зв; 4, арк.42, 43, 44], яку невдовзі використали у процесі ліквідації УГКЦ. Так, у доповідній записці від 16 вересня 1944 р. начальник УНКДБ по Львівській області К.Волошенко, повідомляючи наркома держбезпеки УРСР С.Савченка про «діяльність уніатського духовенства в період німецької окупації», зокрема, згадував, що о. О.Русин у цей період був «головою окружного комітету делегатури УЦК в Коломиї» [25, т.1, с.206]. Цей факт органи НКДБ невдовзі використали для тиску на пароха Коломиї. Тим часом для впливу на о. П.Томчука, сотрудника пароха та заступника декана, органи НКДБ могли використати факт арешту його сина Ярослава Томчука, учителя в Городенці, розстріляного у червні 1941 р. в урочищі Дем’янів Лаз біля Станиславова [див.: 40а, с.192].
Після арешту ієрархії 11 квітня 1945 р. о. О.Русин зайняв вичікувальну позицію, з одного боку, ще сподіваючись на налагодження церковно-державних відносин, з іншого – допомагаючи своїм «співбратам на ниві Христовій», що вже зазнавали переслідувань. Так, з середини квітня у його парохіяльному будинку на прохання о. Романа Бахталовського деякий час проживав студент ліквідованої радянською владою Станиславівської духовної семінарії Петро Герилюк, якому, до того ж, о. О.Русин посприяв у виробленні паспорта [19, с.11-12; 41]. Парох Коломиї також допоміг з поселенням у колишньому будинку товариства «Сокіл» родині о. Дмитра Грабця з Якубівки, який, відмовившись перейти у лоно РПЦ, поселився в Коломиї, у своєї племінниці, вчительки музики Галини Грабець [20, с.7].
Невдовзі, упродовж травня 1945 р., о. О.Русин суттєво змінив свою позицію, остаточно прийнявши рішення підтримати акцію «Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з руською православною церквою». З огляду на деякі «білі плями» та «плутанину свідчень» доступних нам джерел (зокрема, спогадів о. П.Герилюка-Купчинського й опублікованих документів органів НКДБ) [порівн.: 19, с.12-13; 25, т.1, с.730; т.2, с.113], відкритим залишається питання про фактори, що вплинули на вибір парохом Коломиї такої лінії поведінки. Можемо лише припускати, що своє рішення о. О.Русин міг прийняти як відносно самостійно, поділяючи погляди «групи Костельника» на «возз’єднання» як вимушений засіб виходу Церкви із кризи, так і під безпосереднім тиском співробітників управління НКДБ в Станіславській області, наприклад, внаслідок «індивідуальної співбесіди» (про яку особисто згадував у розмові з С.Каріним [див.: 25, т.1, с.741]). Зрештою, у своїй доповідній записці на адресу ЦК КП(б)У та НКДБ СРСР 17 травня 1945 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко констатував, що «уніатський священик» Олександр Антонович Русин, «авторитетна особа серед уніатського духовенства в Станіславській області… погодився перейти у православ’я і зобов’язався возз’єднати з православ’ям підпорядковані йому 28 церковних парафій» [25, т.1, с.672].
Серед співробітників органів НКДБ виник план використати 77-літнього о. О.Русина як представника Станіславської* єпархії в «Ініціативній групі». Уже 26 травня 1945 р. о. О.Русин приїхав до Львова на зустріч з головою «Ініціативної групи» о. Г.Костельником, якому заявив позитивне ставлення «щодо возз’єднання греко-католиків з православ’ям», але відмовився підписувати звернення «Ініціативної групи» до уряду УРСР [25, т.1, с.730]. Під час наступної зустрічі з о. Г.Костельником та начальником оперативної групи НКДБ УРСР С.Каріним 28 травня 1945 р. в будинку Львівського облвиконкому о. О.Русин повторив свою позицію: висловив позитивне ставлення до «возз’єднання», зауваживши, що «проведення цього заходу в Станіславській єпархії, безумовно, буде досить складним після всієї роботи, яку свого часу провів єпископ Хомишин», а потім просив С.Каріна не примушувати його до підписання декларації, мотивуючи тим, що після її публікації «бандерівці його вб’ють» [25, т.1, с.740-741]. Тоді співрозмовники погодились на компроміс: органи НКДБ в Станіславській області не будуть «нав’язувати» свою тактику, у свою чергу, о. Русин, зважаючи на свій вік і хворобу, сприятиме своєму заступникові о. П.Томчуку в «організаційній роботі по возз’єднанню» у Коломийському деканаті, а новим представником Станіславської єпархії в «Ініціативній групі» буде парох с. Пробіжна і Копичинський декан о. Антон Пельвецький, якого терміново переведуть «на парафію до Станіслава» [25, т.1, с.741-742]. Характерно, що акція була настільки ретельно спланована органами НКДБ, що того ж дня, 28 травня 1945 р., у пресі було опубліковано звернення «Ініціативної групи по возз’єднанню ГКЦ з РПЦ» до уряду УРСР, яке від Станіславської єпархії підписав вже її «адміністратор» о. А.Пельвецький [5, арк.1].
На наступному етапі акції «возз’єднання», коли влітку – восени 1945 р. під строгим контролем органів НКДБ представник «Ініціативної групи» о. А.Пельвецький та уповноважений Ради у справах релігійних культів по Станіславській області Сердюченко провели серію «індивідуальних бесід» та деканальних конференцій духовенства [див.: 5, арк.30; 34, с.72], о. О.Русин у приватних бесідах намагався переконати священиків Коломийського деканату в необхідності їх приєднання до «Ініціативної групи», мотивуючи їх «душпастирською доцільністю» уникнення від репресій з метою збереження парафій у «власних руках», відвернення можливості їх передачі новим православним священикам та нейтралізації впливу атеїстичної пропаганди на віруючих [порівн.: 5, арк.27; 35]. Уже до 7 серпня 1945 р. Коломийський декан, за оперативними даними НКДБ УРСР, «в порядку індивідуальної роботи залучив до православ’я 12 греко-католицьких священиків Коломийського, Гвіздецького, Печеніжинського та Яблунівського районів Станіславської області» [25, т.2, с.113, 126].
Однак на конференцію духовенства Коломийського деканату 30 серпня 1945 р. за участю адміністратора єпархії о. А.Пельвецького і уповноваженого РСРК в області Сердюченка декан о. О.Русин, попри заплановану доповідь, не зміг особисто з’явитися у зв’язку із погіршенням стану здоров’я та доручив проведення зборів о. П.Томчуку [5, арк.28, 30-32]. У листі-дорученні о. О.Русин, підкреслюючи мотиви приєднання до «Ініціативної групи», закликав священиків Коломийського деканату «до солідарности так, щоби з того поводу в деканаті не було ніяких ріжниць» [5, арк.27, 31]. На конференцію прибули 14 із 23 священиків Коломийського деканату, що охоплював населені пункти Коломийського, Гвіздецького, Коршівського і частково Заболотівського районів; «всі неприсутні, крім о. Баранюка та о. Михайлова, виправдали свою відсутність по причині хвороби» [5, арк.28, 29; порівн.: 6, арк.57; 19, с.12-13]. Ситуація була напруженою, оскільки майже третина священиків вагались із вибором, а в деканаті була підпільно поширена листівка «Не поклоняйтесь богові Ваалові» [19, с.13]. Але внаслідок проведених заходів на початку вересня 1945 р. до «Ініціативної групи», за даними уповноваженого РСРК Сердюченка, погодились вступити уже 19 із 23 священиків Коломийського деканату [5, арк.30, 31-31зв, 101-102]. До думки о. О.Русина прислухались священики інших деканатів. Так, на конференції духовенства Жуківського деканату парох с. Фатовець о. Василь Луцький сказав: «Я знаю із розмов з деканом Русиним, що багато священиків Коломийського деканату, Богородчанського та інших, вже вступили в члени ініціативної групи, тому треба і нам подумати і вступити…» [6, арк.61]. Отже, позиція авторитетного о. О.Русина стала одним із факторів, що вплинув на приєднання значної частини греко-католицьких священиків до «Ініціативної групи».
До речі, самого о. О.Русина до списків «новоприєднаних священиків до Ініціативної Групи» від 31 серпня та 5 жовтня 1945 р. уповноважений РСРК в області спершу, мабуть, помилково не включив [5, арк.33-34, 101-102], лише згодом, в оновлених списках від 25 жовтня 1945 р. та від 15 лютого 1946 р., вказав пароха і декана в Коломиї як члена «Ініціативної групи» [5, арк.143, 185]. Уже 28 вересня 1945 р. о. О.Русин отримав від адміністратора єпархії о. А.Пельвецького реєстраційну грамоту № 23, якою надано дозвіл на служіння у двох церквах в Коломиї [5, арк.185; 6, арк.56]. У процесі реформування в лютому 1946 р. адміністративно-територіальної структури Станіславської єпархії відповідно до адміністративно-політичного поділу Станіславської області, адміністратор єпархії о. А.Пельвецький призначив у 34 нових деканатах-районах деканів та їх заступників, внаслідок чого деканом Коломийського деканату залишився о. О.Русин, а його заступником – о. П.Томчук [5, арк.183-183зв].
На завершальному етапі акції «возз’єднання» УГКЦ з РПЦ під пильним контролем органів НКДБ 78-літній о. О.Русин, отримавши офіційне запрошення «Ініціативної групи», разом із 14 священиками Коломийського деканату взяв участь у роботі Львівського «собору» 8-10 березня 1946 р. [24, с.55; 25, т.2, с.575; 26, с.65]. Після цієї події, у травні 1946 р., він був повторно зареєстрований уповноваженим у справах у справах РПЦ та єпархіальним управлінням Станіславсько-Коломийської єпархії РПЦ як настоятель церкви св. Архистратига Михайла та церкви Благовіщення Пречистої Діви Марії у Коломиї, благочинний Коломийського деканату [7, арк.2, 36; 8, арк.16; 29]. У священнослужінні від тоді йому допомагали три священики-співробітники – о. Петро Томчук, о. Степан Гаврилів і о. Микола Капустинський [8, арк.16].
Очевидно, органи НКДБ продовжували стежити за «благонадійністю» о. О.Русина, бо в липні 1947 р. в його будинку було арештовано вчительку музики Г.Грабець, племінницю підпільного греко-католицького священика Дмитра Грабця [22, с.233-234; порівн.: 20, с.7]. Перед смертю о. О.Русин заповів власний будинок для дитячого садочка [35].
Помер о. Олександр Русин 9 жовтня 1955 р. [див.: 2, арк.35; 20, с.7; 30]. На похорон, як зазначає М.Кочержук, прийшли тисячі людей з Коломиї та району, чим засвідчили свою повагу до покійного багатолітнього пароха Коломиї [35]. Похований о. Олександр Русин на старому українському цвинтарі біля церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці [28; 29; 30; 35].
Після епохи радянського тоталітаризму могилу о. О.Русина у 1990-х рр. було знайдено на старому цвинтарі «Монастирок» та відновлено за сприяння місцевої громади [27, с.41]. З метою вшанування пам’яті о. О.Русина проведено ряд заходів. Так, рішенням міської ради у 1991 р. одну з вулиць Коломиї названо його іменем [32, с.4]. У 1998 р. Музей історії міста Коломиї провів «вечір-портрет пам’яті», присвячений 130-літтю з дня народження о. О. Русина [40, с.4]. У 1990-х рр. Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття записав о. О.Русина до офіційного переліку своїх фундаторів [30].
Висновки. Отже, о. Олександр Русин залишається в пам’яті поколінь як неординарна особистість, що заслуговує пошани. Сформувавшись як священик у Львівській духовній семінарії, він ревною душпастирською працею поступово здобуває авторитет серед духовенства і народу, особливо в Корничі та Коломиї. Активна позиція о. О.Русина в суспільному житті Коломийського повіту сприяла зростанню національної самосвідомості й самоорганізаії української громади, зокрема, у рамках читалень товариства «Просвіта», інституту «Народний Дім» та повітового комітету УНДО. Зміни державно-політичних режимів у період Другої світової війни викликали в о. О.Русина сподівання на можливість відновлення Української держави, що спонукало його очолити УОК в Коломиї. Останній факт, імовірно, використали органи НКДБ у 1945 р., шантажуючи репресіями щодо непокірних священиків деканату у випадку його відмови підтримати акцію «Ініціативної групи по возз’єднанню УГКЦ з РПЦ». Прийнявши православ’я, о. О.Русин продовжував душпастирське служіння пароха і декана Коломиї до своєї смерті 1955 р.
Проблеми для вивчення на перспективу. Незважаючи на скурпульозний аналіз джерел, невивченими залишається ряд питань. Так, нез’ясовано соціальне походження о. Олександра Русина та його дружини Аделіни. Також невідомо, яку саме гімназію закінчив О.Русин перед вступом в духовну семінарію, адже гімназія в Коломиї була відкрита лише у 1887 р. Складно з’ясувати процес формування особистості душпастиря під час навчання у Львівській духовній семінарії. Маловідомими є сторінки біографії священика у період Першої світової війни (1914 – 1918), «першої радянізації» Галичини (жовтень 1939 – червень 1941) та після ліквідації УГКЦ (1946 – 1955). Додаткового вивчення потребує діяльність о. О.Русина як маршалка Коломийської повітової ради ЗУНР (1918 – 1919) та голови повітового народного комітету УНДО (1926 – 1930-ті). Особливої уваги заслуговує архів парохіяльного греко-католицького уряду Коломиї, що з 1993 р. зберігається у фондах Музею історії Коломия [36]. Відкритим залишається питання про фактори, що вплинули на рішення підтримати акцію «Ініціативної групи».
Джерела та література
1. ДАІФО. – Ф.504, оп.1, спр.195а (1887 – 1941 рр., м. Станиславів. Метрика кліру Станиславівської єпархії за 1887 – 1941 рр. Том 4). – 198 арк.
2. ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.1, спр.481 (Особові картки священиків, Т.2 «М-Я»). – 87 арк.
3. ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.2, спр.13 (Дані про релігійні громади всіх віросповідань по Коломийському районі Станіславської області, 26.09. 1944 – 01.08. 1945 рр.). – 15 арк.
4. ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.2, спр.29 (Дані про релігійні громади по м. Коломия Станіславської області, 26.11. 1944 – 08.05. 1945 рр.). – 74 арк.
5. ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.2, спр.32 (Матеріали про возз’єднання греко-католицької церкви з православною по Станіславській області, 17.07. 1945 – 07.03. 1946 рр.). – 192 арк.
6. ДАІФО. – Ф.Р-388, оп.2, спр.32а (Інформації уповноваженого у справах релігійних культів з питання об’єднання греко-католицької церкви з православною церквою. Дані про діючі та недіючі молитовні будинки в Станіславській області, 05.09. 1945 – 07.12. 1945 р.). – 121 арк.
7. ДАІФО. – Ф.Р-389, оп.2, спр.2, (Журнал обліку служителів культу Івано-Франківської області за 1946-1951 рр.). – 65 арк.
8. ДАІФО. – Ф.Р-389, оп.2, спр.8 (01.03. 1948 – 30.10. 1948 р. Список духовенства та виконавчих органів православних церков Станіславської області). – 41 арк.
9. Блажейовський Д. Історичний шематизм Станиславівської (Івано-Франківської) єпархії від її заснування до початку Другої світової війни (1885-1938): англійською мовою. – Львів: Місіонер, 2002. – 450 с.
10. Шематизм всього кліру греко-католицької Станиславівської єпархії на рік Божий… – Станиславів, 1887 – 1938.
11. Вістник Станиславівської єпархії. – 1886 – 1939.
12. Заславська Елеонора. Перше засідання начальників районів і громад // Воля Покуття. – 1941. – 27 липня. – Ч.6. – С.4.
13. Е[леонора]. З[аславська]. Свято української зброї // Воля Покуття. – 1941. – 7 вересня. – Ч.17. – С.3.
14. Новорічне свято в Коломиї // Воля Покуття. – 1942. – 18 січня. – Ч.2. – С.3.
15. Звичайні Загальні збори Інститута «Руський Народний Дім» в Коломиї. Голова виділу о. О.Русин // Діло. – 1926. – 24 січня. – Ч.16. – С.4.
16. Повітовий Народній З’їзд в Коломиї [о. О.Русин – голова ініціативного комітету] // Діло. – 1926. – 6 липня. – Ч.147. – С.3.
17. З діяльности УОК в Коломиї // Станиславівське слово. – 1942. – 22 листопада. – Ч.16. – С.6.
18. Велике свято зброї з участю Губернатора Д-ра Вехтера в Коломиї // Станиславівське слово. – 1943. – 30 травня. – Ч.22. – С.6.
19. Герилюк-Купчинський о. Петро-Йосафат. Тернистий шлях до волі. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2012. – 64 с. + 8 с. ілюстр. – (Серія «Світочі нескореної Церкви»).
20. Грабець Г. Спомин про Олександра Русина // Вісник Коломиї. – 1995. – 15 лютого. – № 12 (484). – С.7.
21. Коломия й Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавнє минуле / Редактор та упорядник проф. д-р Б.Романенчук. [Т. 1]. – Філядельфія: Видання Комітету Коломиян, 1988. – 959 с.
22. Коломия й Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавнє минуле / Упорядник і редактор М.Савчук. – Т. 2. – Філядельфія – Коломия : Видання Комітету Коломиян, 2008. – 397 с.
23. Паньківський К. Роки німецької окупації (1941 – 1944). – Нью-Йорк, 1965. – 480 с.
24. Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8 – 10 березня 1946. – Львів: Видання Президії Собору, 1946. – 176 с.
25. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т.1. – 920 с.; Т.2. – К., 2006. – 804 с.
26. Список членов Львовского Собора Греко-Католической Церкви (8-10 марта 1946 г.) // Львовский Церковный Собор: Документы и материалы: 1946-1981. – М., 1982. – С. 63-68.
27. Пам’ятки історії та мистецтва Івано-Франківської області (ново- виявлене). – 285 с. // Івано-Франківська обласна організація Національної спілки краєзнавців України: [електронний ресурс] – режим доступу: http://ifoonsku.ucoz.ua/Pamjatky_istorij_ta_kultury_novovyjavlene.pdf [07.06. 2013].
28. Русин Олександр (25.03.1868—1955), греко-католицький священик, громадський діяч, член «Просвіти» // Некрополі Івано-Франківщини: [електронний ресурс] – режим доступу: http://ukrainica.org.ua/ukr/content/2185 [03.06. 2013].
29. Коломия: Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці (1709) // Дерев’яні церкви Галичини: [електронний ресурс] – режим доступу: http://decerkva.org.ua/fra/kolomyia.html [03.06. 2013].
30. Фундатори музею: Олександр Русин (28.09. 1868 – 09.10. 1955) // Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття: [електронний ресурс] – режим доступу: http://hutsul.museum/museum/founders/o_rusin/ [03.06. 2013].
31. Андріїшин С. Коломия у міжвоєнний період 1919 – 1939: Суспільно-політичний та національно-визвольний рух у Галичині. – Коломия: Вік, 2010. – 536 с.
32. Андріїшин С. Нові імена на карті міста: Русин Олександр (1868 – 1955) // Вісник Коломиї. – 1991. – 18 січня. – Ч.9 (73). – С.4.
33. Коломия давня і нова: міська цивілізація в історії та культурі: матеріали регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 600-річчю надання Коломиї магдебурзького права / за ред. І.Монолатія. – Коломия: Вік, 2005. – 200 с.
34. Коломия з минулого в сьогодення / упордник В. Ковтун. – Коломия: Вік, 2005. – 157 с.
35. Кочержук М. «Спогадуйте наставників ваших…»: [науково-популярний біографічний нариси про о. О.Русина] // Музей історії міста Коломиї – скарбниця коломийського часу: неофіційний сайт: [електронний ресурс] – режим доступу: http://museumkolomyia.se-ua.net/page3 [03.06. 2013].
36. Монолатій І. Архів греко-католицького уряду парохіяльного [в Коломиї] // До істини. – 1993. – 19 грудня.
37. Монолатій І. З церковного життя Коломиї // Нова Зоря. – 1995. – №20 (жовтень). – С.3.
38. Монолатій І. Коломия у першій половині ХХ століття // Веб-тур: [електронний ресурс] – режим доступу: http://webtour.org.ua/kolomiya-u-pershiy-polovini-hh-stolittya.html [03.06. 2013].
39. Монолатій І. Цісарська Коломия (1772–1918 рр.): Драма на три дії з життя другого міста Галичини габсбурзької доби / І. Монолатій. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2010. – 312 с.
40. Нагірний В. Декан, який обіймав свою посад майже півстоліття [о. О.Русин] // Коломийський вісник. – 1998. – 5 травня. – Ч.49 (894). – С.4.
40а. Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. – Львів – Нью-Йорк: НТШ, 2002. – 428 с.
41. Солецький А. Життя крізь терни до зірок [о. Петро Герилюк-Купчинський] // Католицький часопис «Пізнай правду»: [електронний ресурс] – режим доступу: http://magazine.lds.lviv.ua/articles/4_07/page7.html [15.04. 2013].
42. Шерше ля фам. Покутський Декамерон [2012-07-09 11:30:23] // Україна Incognita. День – щоденна всеукраїнська газета: [електронний ресурс] – режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/shershe-lya-fam-cherchez-la-femme-z-franczuzkoyi-shukajte-zhinku-pokutskij-dekameron.html [07.06. 2013].
Комментариев нет:
Отправить комментарий