Руслан Делятинський: Особливості суспільно-політичної діяльності духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в контексті політики «доконаних фактів» польської адміністрації Східної Галичини у 1921 році

Станиславівський єпископ Григорій Хомишин (1904-1945)

Становлення польської влади в Східній Галичині у 1921 р. відбувалося в умовах гострого суспільно-політичного напруження, спричиненого боротьбою за збереження української державності. Значну роль в цих процесах відіграла греко-католицька церква. Незважаючи на значну увагу до цієї проблеми багатьох вітчизняних дослідників, зокрема А.Васьківа, О.Єгрешія, В.Марчука, М.Москалюка, І.Пилипіва, В.Перевезія та інших [23; 24; 25; 26; 27; 28; 29; 30; 32; 34; 35; 36; 37; 39], окремі її аспекти залишаються невисвітленими.
Метою даної розвідки є показати особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в період закріплення і легітимізації польської влади в Східній Галичині у 1921 р. Для цього необхідно конкретизувати особливості релігійно-церковної політики польського уряду, з’ясувати політичну позицію єпископа Г.Хомишина та духовенства під час проведення перепису населення, окреслити особливості зародження “угодовського” напрямку в контексті розвитку ідеї “нормалізації” українсько-польських відносин.

Із прийняттям конституції Польщі і ратифікацією Ризького договору польський уряд перейшов до поєднання методів політики “доконаних фактів” із спробами легітимізації польської адміністрації в Східній Галичині [38, с.291]. Основним його завданням було уніфікація політико-адмінстративного устрою краю та проведення перепису населення, що привело до загострення політичних відносин у 1921 р. [13, ч.169, с.1; 30, с.224]. В цей час єпископат і духовенство поділяли думку митрополита А.Шептицького, що “природне право кожного народа – бути свобідним і жити власним житєм – є лиш випливом… вічного Божого права”, яке вважали “днесь кличем цілого нашого народа” [9, ч.2, с.6; 10, ч.4, с.104; 13, Ч.73, с.2]. Така позиція церкви перекликалася із рішенням створеної у червні 1921 р. Міжпартійної Ради про створення “одноцільного національного фронту” у боротьбі із окупаційним режимом [29, с.162; 34, с.10-11]. Враховуючи це, польський уряд використав невизначеність канонічно-правового статусу греко-католицької церкви у своїй релігійно-церковній політиці.
Незважаючи на певні спроби польського уряду досягнути компромісу шляхом деяких “поступок” у політичних і культурних питаннях [13, ч.27, с.2; ч.39, с.1; 18, с.68-69; 41, с.163] та сподівання єпископату і духовенства на врегулювання канонічно-правого статусу церкви на основі конститутції і Ризького договору [13, ч.46, с.2; ч.164, с.1], бажаної нормалізації українсько-польських відносин у Східній Галичині досягнуто не було. У квітні 1921 р. Станиславівський воєвода констатував, що серед українського населення у Богородчанському, Надвірнянському і Косівському повітах “чутки про імовірне повстання з’являються періодично, але не знаходять віри”, а особливу активність в агітації виявляли о. О.Абрисовський і о. М.Ганушевський [3, арк.28-31]. Подібні повідомлення краєвої адміністрації про поширення в краї “українського революційного руху” дали привід урядові вжити “заходів безпеки” шляхом введення внутрішніх військ, значна частина яких розміщувалася на території Станиславівської єпархії [2, арк.5-6зв, 11, 21; 21, арк.2; 13, ч.123, с.3, 4; 30, с.230-231; 40, s.38].
Внаслідок цього влітку 1921 р. розпочався активний пошук “бунтівників” серед духовенства для викриття будь-яких спроб організації “українського повстання”. Під час Зелених свят 18-19 червня розпочалися “цілком таємні” спостереження за «українськими агітаторами”. У Печеніжинському повіті команда поліції звітувала, що о. І.Костюк “є головним організатором тої справи і спілкується з різними людьми в Коломиї, Станіславові і Львові, а пізніше і з офіцерами колишньої армії робить приготування до бунту проти стану” [2, арк.21-23, 26]. Для нейтралізації “небезпечних елементів” було проведено низку ревізій, політичних арештів, слідчих і судових процесів. Зокрема, арешти священиків проведено у Борщівському, Бучацькому, Городенківському, Надвірнянському і Станиславівському повітах [12, ч.1, с.2; ч.2, с.2; ч.7, с.2-3; 13, ч.57, с.2; ч.84, с.3; ч.92, с.1-2; ч.93, с.2; ч.101, с.3; ч.103, с.3; 17, с.200]. У червні відбувся резонансний судовий процес над звинуваченим у “державній зраді” парохом Жабє-Ільця Косівського деканату Станиславівської єпархії о. В.Глібовицьким [13, ч.166, с.3; ч.192, с.5-6]. У Заліщицькому повіті проведено ревізію в пароха Товстого о. Т.Курпяка з метою виявлення зброї та планів українського повстання [13, ч.123, с.4]. Станиславівський воєвода ініціював слідство у справі зв’язку між українськими партіями та династією Габсбургів для створення “Українського королівства” в Східній Галичині [4, арк.1-2]. Серед духовенства Львівської архиєпархії арешти проводились лише за найменшою підозрою у “підбурюванні проти польської держави” [13, ч.91, с.3; ч.97, с.3; ч.107, с.4; ч.114, с.3]. Загальні масштаби репресій в Східній Галичині, за деякими даними, досягли 12 тис. арештованих [12, ч.5, с.5]. Активність поліції подекуди приводила до курйозних випадків: наприклад, випадково інтернувала в Заліщиках у будинку пароха о. І.Чорнодолі Станиславівського єпископа Г.Хомишина, який спершу наказав відправити депешу до намісника, але після офіційних вибачень вважав інцидент вичерпаним [13, ч.98, с.3]. Можна припустити, що тоді вважали шкідливим налаштовувати його проти польської адміністрації.
Характеризуючи суспільно-політичну ситуацію в середині 1921 р., один із священиків писав: “Переживаємо епохальну добу в історії нашого народа, стоїмо перед важним рішенням нашої судьби, або будемо вільним народом або запряжуть нас в ярмо” [10, ч.8-9, с.269-270; ч.10, с.308-309]. Греко-католицьке духовенство в цей час проявило ініціативу створення нової станової організації, яка могла б стати важливим консолідаційним чинником у реалізації “програми позитивного відродження народу” [5, арк.88-88зв; 33, с.46-52]. Однак дискусії щодо її цілей і характеру, незважаючи на зацікавленість митрополита А.Шептицького і єпископа Г.Хомишина щодо створення УХС, пропозиції актвізувати діяльність Товариства св. Ап. Павла на основі канонічної організації чи розширити компетенцію деканальних соборчиків [10, ч.1, с.1-3; 34, с.7-9], з певних причин так і не увінчалися успіхом. Зокрема, якщо статут УХС не був затверджений польською адміністрацією, то на загальних зборах Товариства св. Ап. Павла 29 березня 1921 р. це питання взагалі не порушувалося, хоча, безумовно, така ініціатива виходила саме із кіл духовенства Львівської архиєпархії, тоді як духовенство Станиславівської єпархії навіть залишалося поза управлінськими структурами навзваного товариства [10, ч.1, с.27-28; ч.4, с.123-126; ч.6-7, с.226-228; ч.8-9, с.282-283; 13, ч.59, с.3; ч.61, с.4; ч.63, с.3; ч.101, с.3]. Така невдача у створенні легалізованої греко-католицької організації в умовах нової хвилі репресій підтвердила необхідність визначення чітких рамок церковно-державних відносин.
Тим часом польська адміністрація перейшла до кампанії компрометацї всієї греко-католицької церкви. З нею солідаризувалося польське духовенство, яке частково сприяло репресіям проти греко-католицького духовенства [13, ч.93, с.2; 17, с.200]. Одночасно на сторінках польської періодики на його адресу пролунали звинувачення у поширюванні “скрайної ненависти до лятинізму і польскости”, “ламанню конкордії” і т.д. [див.: 10, ч.5, с.163; ч.8-9, с.278-279], спростовані в українських часописах “Нива” та “Український вістник” й опротестовані Товариством св. Ап. Павла [2, арк.17; 10, ч.4, с.124; ч.8-9, с.279; 13, ч.61, с.4; ч.107, с.5; ч.111, с.3; ч.127, с.3-4; ч.171, с.1]. З цього приводу редактор “Ниви” о. Г.Костельник вдало підкреслював: “як ціль, так підстава ту політична, а не реліґійна, не церковна…” [10, 1921, ч.2, с.62]. Можна припустити, що таке поєднання репресій із кампанією компрометації мали на меті скомпрометувати політично активних священиків в очах громадськості як “бунтівників” і сприяти виникненню “угодовської партії”.
Таку тенденцію підтверджує спроба польської адміністрації провести подібне розмежування серед населення. Так, наприклад, комендант поліції Богородчанського повіту в одному із звітів розмежовував суспільно-політичну позицію української інтелігенції та селянства, підкреслюючи лояльність останнього щодо польської влади [4, арк.6]. Більше того, органи поліції розробляли і практичні рекомендації щодо посилення угодових настроїв. Так, Станиславівська окружна команда поліції рекомендувала “наказати нашим властям поступати дуже справедливо, однак рішуче і брати під опіку спокійне українське населення – результати, безумовно, будуть якнайкращі” [3, арк.31]. Ймовірно, такі заходи дали певний результат. З цього приводу часопис “Kurjer Stanislawowski” зазначав, що діяльність воєводського уряду у Станіславові, спрямована на “оздоровлення відносин”, знайшла належне розуміння серед населення воєводства – як польського, так і українського [8, Nr.1635, s.3]. Однак причини появи т.зв. “угодовства” були набагато глибші, тому потребують детальнішого аналізу, тим більше, що єпископ Г.Хомишин був пізніше в цьому безпідставно звинувачуваний.
Спершу відзначимо, що репресії з метою “перевиховання” політично активних священиків часто спричинювали лише їх тимчасове “затаювання” і пасивність більшості духовенства. Однак для проведення “позитивної” праці було необхідним налагодження певних контактів греко-католицького духовенства із місцевою польською адміністрацією і римо-католицьким духовенством, що в українській пресі зазвичай піддавалося гострій критиці й звинуваченням у “хрунівстві”, іноді зовсім безпідставно [13, ч.48, с.3; ч.58, с.3; ч.63, с.3; ч.64, с.2; ч.73, с.2; ч.101, с.4; ч.110, с.4; ч.160, с.4; ч.163, с.2; ч.174, с.2; 14, с.190], що лише сприяло витворенню “феномену угодовства”. Водночас у провінційній пресі поступово зростає усвідомлення, що в умовах “загальної руїни” є “даремними всі революційні поклики, коли в нарід з ними не йде праця…, що являється одиноким, правдиво будуючим чинником…” [12, ч.1, с.1-2; ч.3, с.1; ч.5, с.1-2; ч.6, с.1; ч.7, с.1; 13, ч.158, с.3]. Кризова економічна і демографічна ситуація в більшості повітів Станиславівської єпархії [7, 1920, Ч.X-XІІ, с.57; 13, ч.11, с.1; ч.127, с.3; 14, с.XXXI; 15, с.456; 16, с.338; 17, с.197-200; 19, с.40; 20, с.366; 31, с.126], значною мірою радикалізувала суспільно-політичні настрої місцевого населення. Однак польська адміністрація використала її для вироблення “угодового” напрямку, зокрема серед греко-католицького духовенства [13, ч.173, с.2]. Так, у Заліщицькому і Косівському повітах староства перешкоджали у створенні Українського Горожанського Комітету, агітуючи скласти “декларацію лояльності” взамін за продовольчу допомогу для голодуючих [12, ч.7, с.3; 13, ч.122, с.3; ч.123, с.4; ч.151, с.2; ч.166, с.1; ч.194, с.3]. Водночас Коломийське староство надало фінансову підтримку таким “угодовським” часописам, як “Рідний край” (під редакцією М.Яцківа і С.Твердохліба) та “Покуття” [6, ч.31, с.6; 13, ч.160, с.4]. Проте до перепису населення у вересні 1921 р. “угодовський” напрям ще не викристалізувався в окрему політичну партію (це трапиться лише у 1922 р. перед виборами до польського сейму!), оскільки не знайшов ширшої соціальної бази, а греко-католицьке духовенство Станиславівської єпархії, незважаючи на деякі прояви політичної пасивності та надмірний політичний тиск адмінстраії [13, ч.68, с.2-3; ч.89, с.3; ч.101, с.3; ч.151, с.2; ч.153, с.2; ч.187, с.5; ч.189, с.4; ч.195, с.1-2; 45, с.54], в цей час ще не встигло остаточно поділитися на “угодовців” та “ворожо успособлених” щодо Польщі.
Для поглиблення такого розмежування серед духовенства польський уряд використав проблему регулювання канонічно-правового статусу греко-католицької церкви. Цьому сприяла також розважлива позиція Апостольської Столиці: папа Бенедикт XV в листі до єпископату Польщі закликав не втручатися в політичні справи і показувати приклади “любови другим браттям у священстві, хочби ріжнилися політичними переконаннями, народністю чи обрядом” [10, ч.8-9, с.230-231; 13, ч.182, с.4], а урядові рекомендував застосувати щодо українців політику “якнайкращого режиму” й дійти до порозуміння [39, с.154]. У серпні 1921 р. урядова комісія схвалила робочий варіант проекту Конкордату із Ватиканом [13, ч.167, с.3], однак його обговорення було відкладено до листопада 1922 р. [11, 1922, ч.22, с.4]. Такі “тактичні ходи” польського уряду суттєво не позначалися на суспільно-політичній позиції духовенства.
Незважаючи на деякі незначні угодові тенденції, загальний перепис населення перетворився на антиокупаційний плебісцит [29, с.162; 30, с.227], і значну роль в цьому відіграли священики. Вже у січні 1921 р. Намісництво розіслало до парохіальних урядів в цілому краї розпорядження негайно і безплатно видати метрики “для цілей плебісцитових” [13, ч.41, с.2]. Однак переважна більшість духовенства підтримала ідею бойкоту перепису населення [34, с.12], хоча, враховуючи можливість нової хвилі репресій, віддавала перевагу такій “пасивній” формі опору, як проведення Богослужінь “в наміренню випрошення у Вітця небесного всіх ласк для нашого народа, а між иншим також ласки свободи і волі” [10, ч.8-9, с.269-270; ч.10, с.308-309]. Активніша частина духовенства Станиславівської єпархії проводила безпосередню агітацію проти участі в переписі населення. Так, складений у серпні 1921 р. за розпорядженням генерального делегата уряду К.Ґалецького список греко-католицького духовенства відносно його “антидержавної, антипольської, евентуально антицерковної діяльності” включав 15 священиків у Станиславівському воєводстві [2, арк.28, 29]. Чимало з них аргументували бойкот перепису тим, що “Східна Галичина лежить поза кордонами Речі Посполитої Польської, тому не підлягає перепису населення” [1, арк.1, 2, 5, 6, 12, 22]. Польська влада вживала проти них як арешти, так і штрафи, однак це не змінило їх поведінки. Більше того, польська адміністрація під час проведення перепису змушена була застосовувати військову силу у Городенкіському, Коломийському та Заліщицькому повітах [29, с.162; 31, с.121]. За деякими даними, в багатьох місцевостях трьох воєводств від перепису населення ухилилося близько половини жителів, а в цілому за організований опір перепису населення було арештовано понад 30 священиків [34, с.14]. Є певні підстави припускати, що більш активний опір перепису населення чинився у Львівській архиєпархії, дещо менший – у Станиславівській єпархії.
Слід підкреслити, що результати офіційного перепису засвідчили серйозну невдачу асиміляційної політики польської адміністрації в Східній Галичині на початковому етапі окупації, адже, незважаючи на його основні недоліки, він підтвердив у цілому український етнічний характер краю [31, с.124-125], а у віросповідному відношенні – перевагу греко-католицького населення. Зокрема, у Станиславівському воєводстві, за офіційними даними, на загальну чисельність 1.348.580 осіб греко-католики становили 996.306 осіб (або 73,87%), римо-католики – 195.706 осіб (14,51%), іудеї – 145.226 осіб (10,77%); серед інших віросповідань (всього 10) – 11.342 особи (0,84%), виділялися євангелики (10.270 осіб або 0,76%) та православні (831 особа або 0,06%) [21, s.VIII-IX]. Навіть враховуючи, за даними переписів 1910 і 1921 рр., втрати населення за воєнний час (римо-католики – на 0,21%, греко-католики – на 10,62%, іудеї – на або 18,88%, представників інших віросповідань – на 59,68% [31, с.125]), можна констатувати, що попри суттєві зміни віросповідної картини Східної Галичини греко-католики залишилися найчисельнішою демографічною групою. Отже, перепис населення 1921 р. також засвідчив вагому роль греко-католицької церкви у збереженні національної ідентичності. За таких умов вже з жовтня 1921 р. польський уряд і місцева адміністрація активізували кампанію компрометації та розмежування на “лояльних” і “бунтівників” серед греко-католицького духовенства і єпископату, застосовуючи традиційні репресивні методи.
Таким чином, не першому етапі легітимізації польської влади в Східній Галичині (1921 р.) її відносини із греко-католицькою церквою враховували невизначеність канонічно-правового статусу останньої і базувалися на засадах політики “доконаних фактів”, що передбачала поєднання репресій із спробами проведення розмежування серед духовенства та ініціювання “угодовських” настроїв. В цей час єпископ Г.Хомишин та духовенство Станиславівської єпархії підтримували політичну позицію митрополита А.Шептицького щодо вирішення східногалицького питання. Незважаючи на невдачу у створенні легалізованої греко-католицької організації та продовження репресій, духовенство значною мірою спричинилося до бойкоту перепису населення, результати якого засвідчили перевагу українського за національністю і греко-католицького за віросповіданням населення.
1. Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО). – Ф.2, оп.11, спр.5, арк.1-57.
2. ДАІФО. – Ф.11, оп.1, спр.20, арк.1-33.
3. ДАІФО. – Ф.68, оп.2, спр.13, арк.1-35.
4. ДАІФО. – Ф.68, оп.2, спр.15, арк.1-96.
5. Відділ рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника (далі – ВР ЛНБ). – Ф.11, спр.2665 / п.160, арк.1-107.
6. Батьківщина. – Львів, 1921.
7. Вістник Станиславівскої Епархії. – Станиславів, 1921.
8. Kurjer Stanislawowski. – 1921.
9. Львівсько-Архіепархіяльні відомости. – Львів, 1921.
10. Нива. – Львів, 1921.
11. Свобода. – Львів, 1921.
12. Українське життя. – Станиславів, 1921.
13. Український вістник. – Львів, 1921.
14. Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. Річник XXX. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1925. – XXXII+325 с.
15. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Редактор-упорядник Б.Кравців. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – XV+959 с.
16. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Том ІІ / Редактор-упорядник М.Климишин. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1985. – 900 с.
17. Бучач і Бучаччина: Історико-мемуарний збірник / Ред. колегія: М.Островерха та ін. – Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сидней – Торонто, 1972. – 943 с.
18. Войнаровський Т. Спогади з мого життя // Історичні постаті Галичини ХІХ – ХХ ст. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1961. – с.6-75.
19. Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики / Ред. колегія: О.Соневицька та ін. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1974. – 927 с.
20. Коломия і Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавне минуле. – Філадельфія, 1988. – 959 с.
21. Glowny Urzad Statystyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Skorowidz miejcowosci Rzeczypospolitej Polskiej. Opracowamy ma podstawie wynikow pierwszego powszechnego spisu ludnosci z dn. 30 wrzesnia 1921 r. i innych zrodel urzedowych. Tom XIV. Wojewodztwo Stanislawowskie. – Warszawa: Nakladem Urzedu Statystycznego, 1923. – XII+32 s.
22. Кравчук А. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937). – Львів: Свічадо, 1997. – 108 с.
23. Васьків А.Ю. Греко-католицька церква в духовному житті українців східної Галичини (1919-1939): Автореф. канд. дис. – К., 1997. – 25 с.
24. Гладка Г.Л. Суспільно-політична діяльність митрополита А.Шептицького (1899-1939 рр.): Автореф. канд. дис. – Чернівці, 2000. – 18 с.
25. Бадяк В. Наш Владика: Життя та посмертні митарства перемишльського єпископа Йосафата Коциловського / Суспільно-культурне т-во “Надсяння”. – Львів: Місіонер, 2000. – 110 с.
26. Єгрешій О.І. Єпископ Григорій Хомишин і питання українсько-польського порозуміння (1904-1939). – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 71 с.
27. Заборовський Я.Ю. Митрополит Андрей Шептицький: Нарис про життя і служіння Церкві та народові (1865-1944 рр.). – Івано-Франківськ, 1995. – 64 с.
28. Красівський О.Я. За Українську державу і церкву. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, НАН України, 1995. – 84 с.
29. Кугутяк М. Галичина. Сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.
30. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. – Київ – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 536 с.
31. Макарчук С.А. Етносоциальное развитие и национальние отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов: Вища школа, 1983. – 256 с.
32. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 164 с.
33. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. – Львів: Місіонар, 1997. – 416 с.
34. Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини в 20-х рр. ХХ ст. – К.: Стилос, 1998. – 56 с.
35. Перевезій В. Греко-католицька церква в умовах українсько-польської конфронтації 20-30-х рр. ХХ ст. – К., 1998. – 46 с.
36. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. – 2001. – №2-3. – с.32-48.
37. Єгрешій О.І. Участь єпископа Григорія Хомишина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918-1925 рр. // Обрії. – 2002. – №2. – с.84-88.
38. Комар В. Політика Польщі щодо українців Галичини (1919-1939 рр.): основні напрямки та етапи // Галичини. – 2001. – №5-6. – с.290-295.
39. Красівський О., Пилипів І. Митрополит Андрей Шептицький і польська держава (1918-1923 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – с.153-156.
40. Biernacek T. Nad Prutem i Czeremoszem. Czesc I. 1914-1928. – Zielona Gora, 1992. – 86 s.
41. Pisuliński Jan. Kwestia autonomii terytorialnej Galicji Wschodniej w okresie międzywojennym // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – с.164-168.

Стаття попередньо опублікована:

Делятинський Р. І. Особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в контексті політики “доконаних фактів” польської адміністрації в Східній Галичині у 1921 р. // Література та культура Полісся. Вип.27: Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті / Відп. ред. і упорядник Г.В.Самойленко. – Ніжин: Видавництво НДПУ ім. М.Гоголя, 2004. – С.121-128.