Руслан Делятинський: Станиславівська духовна семінарія у 1918 – 1925 роках: етапи повоєнного відновлення та її роль у формуванні духовенства нового типу

Авкеснтій Бойчук

У статті автор розглядає процес відновлення діяльності Станіславівської духовної семінарії після воєнних подій 1918 – 1919 рр., аналізує професорсько-викладацький склад цього закладу, участь викладачів і студентів семінарії у національно-визвольних змаганнях 1918 – 1919 рр. Автор акцентує увагу на баченні єпископатом Церкви головних пріоритетів підготовки нового покоління греко-католицького духовенства, подає власний погляд на причини запровадження целібату у Станиславівський духовній семінарії у 1920 – 1921 рр. та намагається з’ясувати витоки антицелібатних виступів

В організаційній структурі греко-католицької церкви в першій половині ХХ ст. важливу роль відігравали духовні семінарії – навчальні заклади для підготовки духовенства. В Галицькій церковній провінції на початку ХХ ст. налічувалося три таких заклади – у Львові, Перемишлі та Станіславові. Серед них Станиславівська духовна семінарія була “наймолодшою”, адже її засновано лише у 1907 р.

Зважаючи на роль духовних семінарій у формуванні національно свідомого духовенства у міжвоєнний період, необхідно більше уваги приділити вивченню цієї проблеми. Варто відзначити, що взагалі проблема ролі духовних семінарій у національно-релігійному житті українців Східної Галичини розглядалася окремими дослідниками побіжно в контексті історії греко-католицької церкви [1; 2; 3; 4], а тому ще не набула належного висвітлення.
Метою даної розвідки є з’ясувати місце Станиславівської духовної семінарії в структурі Станиславівської єпархії, її роль у формуванні єпархіального духовенства в період національно-визвольних змагань 1918 – 1919 рр. та на початковому етапі польської окупації Східної Галичини (до 1925 р.). Для висвітлення вказаної проблеми розглянемо суспільно-політичні умови, що впливали на функціонування семінарії, бачення єпископатом основних пріоритетів у формуванні нового покоління духовенства, зміни у професорсько-викладацькому складі, участь викладачів та студентів-богословів семінарії в суспільно-політичному та культурно-просвітницькому русі.
Відродження греко-католицької церкви після першої світової війни відбувалося в нових умовах зростання українського національно-визвольного руху, який після поразки УГА в липні 1919 р. набув інших форм – опозиції до польської окупаційної адміністрації, перегрупування сил в національно-політичному таборі. В цей час греко-католицька церква під керівництвом митрополита А.Шептицького, єпископів Г.Хомишина та Й.Коциловського зуміла визначити свої національно-політичні орієнтири і відіграла важливу роль у житті українського суспільства.
Важливого значення галицький єпископат надавав формуванню нового покоління греко-католицького духовенства. З цією метою єпископ Г.Хомишин вже восени 1917 р. відновив роботу Станиславівської духовної семінарії [5]. При цьому Станиславівський владика доклав усіх зусиль для матеріального забезпечення семінарії [6] та врегулювання в ній навчально-виховного процесу, призначивши 12 березня 1918 р. крилошанина о. М.Вальницького тимчасовим ректором, а о. д-ра В.Бабина – віце-ректором та професором пастирського богослов’я [7]. На нове покоління “кандидатів стану духовного” покладалися завдання утвердити національну орієнтацію та сприяти переходу колишніх священиків москвофільської партії на українські позиції. Звертаючи увагу на “теперішні потреби нашого народу з сеї і тої сторони кордону (у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні, розділених кордоном по р. Збруч. – авт.)”, єпископи на спільній конференції в лютому 1918 р. визнали “потребу велику священиків безженних” і зобов’язалися “працювати в сім напрямі в наших семинарях” [8: 50]. Однак, зважаючи на те, що у вересневій вічевій кампанії 1918 р. протестували проти введення целібату у Львові та Самборі Львівської архиєпархії [9: 143, 151, 158], це питання було відкладене на деякий час. Тим часом протягом 1918 р. було висвячені 34 богослови, що зовсім не задовольняло потреб єпархії, адже протягом 1914 – 1918 рр. тут померли 78 священиків [10], і станом на 4 листопада 1918 р. в цілій Станиславівській єпархії налічувалося 105 вакантних посад парохів [11]. Отже, перед новим поколінням греко-католицьких священиків стояли нові завдання, обумовлені перспективами розвитку греко-католицької церкви та її синхронної взаємодії з національним рухом.
Слід відзначити, що професорсько-викладацький склад та студенти-богослови взяли активну участь національно-державному будівництві Західно-Української Народної Республіки. Так, наприклад, акцію перебрання влади 1 листопада 1918 р. проводили студенти-богослови В.Апостол – у селах Ласківці та Будзанів, Тютюнник і Є.Лопатиський – у містечку Теребовлі та навколишніх селах [12: 3; 13: 129, 860; 14: 48; 15: 727; 16: 262–263; 17: 61–62, 229, 240–241]; тим часом о. д-р І.Лятишевський в січні 1919 р. очолив відділ віросповідань у Державному секретаріаті освіти і віросповідань уряду ЗУНР [18: 114; 19: 376; 20: 136]. Їхня активна національно-державницька позиція частково спричинилася до серії репресій з боку польської окупаційної адміністрації.
Встановлення польської влади в Галичині супроводжувалося жорсткою репресивною політикою щодо греко-католицької церкви, особливості якої вже достатньо висвітлені дослідниками [21; 22; 23; 24; 25]. Відзначимо, що репресії також позначилися на діяльності Станиславівської духовної семінарії. Ще в березні 1919 р. польський уряд скасував державну дотацію з релігійного фонду для духовних семінарій, чим змусив єпископів закрити їх на невизначений термін, а потім зайняв їх приміщення для потреб війська [26: 74; 27: 49; 28: 163; 29]. Крім того, було проведено арешти віце-ректора о. А.Бойчука, професора богослов’я о. д-ра В.Барана та 6 студентів-богословів Станиславівської духовної семінарії. Таким чином, Станиславівська духовна семінарія не могла забезпечити церкву новим поколінням духовенства, так необхідним в післявоєнний час.
Політичні репресії та поширення в галицькому селі епідемії тифу після війни привело до значних кількісних втрат духовенства. Так, наприклад, у 1919 – 1920 рр. в Станиславівській єпархії померло 59 священиків, в т.ч. 39 парохів, 12 завідателів, 2 сотрудники, 4 експозити та 1 катехит [30: 285–287]. Як писав 7 лютого 1920 р. в одному із розпоряджень єпископ Г.Хомишин, “тяжко смагає справедливість Божа цілий наш нарід за гріхи і провини наші. Карає нас Христос посередно через людий, а карає і впрост, бо пошесть страшна (очевидно, епідемія тифу. – авт.) лютиться і десяткує вірних, а нема також майже дня, щоби не упав жертвою сеї пошести також священик. Як так дальше буде, то села наші готові опустіти, а парохії остануть без священників, а то тим більше, що семинар не фунґує і не можна сподіватися нового приросту священників” [31]. Навіть тимчасовий дозвіл єпископа студентам-богословам “учитися приватно, а до іспитів… зголоситися” у визначений термін [32; 33: 1, 11], лише частково вирішив проблему. Так, протягом 1919 – 1920 рр. було рукоположено (висвячено на священиків) тільки 19 богословів, тоді як у 1918 р. – 34 [34: 267–268]. Отже, відновлення релігійно-церковного життя вимагало підготовки нового покоління духовенства.
Станиславівський єпископ Г.Хомишин виробив власну програму відродження і розвитку церкви, яка, зокрема, передбачала підготовку нових “кандидатів стану духовного” на нових засадах для проведення “духовної реформи” у своїй єпархії. Виступаючи саме з таких міркувань, єпископ Г.Хомишин звернув особливу увагу на виховання нового покоління священиків. Насамперед закликаючи вірних молитися, а духовенство – відправляти св. Літургії в намірі “о післанє і покликанє добрих священиків”, що було особливо актуально “в нинішних так ворожих обставинах, в котрих Церков і сьвященьство стоїть перед тяжшими завданнями, чим в попередних часах” [35], Станиславівський єпископ акцентував увагу на підготовці та підтримці морального стану духовенства відповідно до нових вимог часу. Скориставшись з нагоди відновлення Руської Папської колегії в Римі, вже в липні 1921 р. Єпископський Ординаріат оголосив термін подання прохань на прийняття на навчання до колегії [36: 2; 37: 1–6; 38]. Імовірно, він розраховував на те, що навчання в цій Колегії дозволить сформувати новий тип священика – “воїна Христового”, наближений до ідеалу римо-католицького священика-целебса. Однак, зважаючи на невелике число місць в Колегії для Станіславівської єпархії, яке й так згодом зменшилося (з 5-ти до 4-х) [39], владика зосередив основну увагу на вихованні священиків у власному духовному закладі.
З цією метою він доклав усіх зусиль для відновлення роботи Станиславівської духовної семінарії, перші повоєнні роки функціонування якої були позначені матеріальними труднощами, спричиненими частково репресивною політикою польської адміністрації. Зважаючи на це, галицькі єпископи на спільній конференції 3 листопада 1920 р. постановили “за конечне наложити alumnaticum на beneficia і церкви”, залишаючи “вільну руку поодиноким Епископам” щодо способу її реалізації [40: 66]. Це дозволило Г.Хомишину вже 15 листопада 1920 р. звернутися до духовенства і вірних з проханням про пожертвування “полотна конопляного або льняного для сиріт” та на “реверенди для питомців, котрих число виносить до 80”, виявляючи навіть поки що готовність “за сі полотна заплатити, коби лишень хто доставив” [41]. Проте в липні та грудні 1921 р. владика змушений був звернутися до духовенства з проханням про пожертвування на семінарію, спершу через відправлення звичайних і двоєних (бінованих) Богослужінь “з тим, що стипендія остали обернені на удержанє семинаря і сиріт”, а згодом – і складання безпосередніх пожертвувань “так в натураліях як і в грошах” [42]. Пізніше він повторював подібні розпорядження до єпархіального духовенства в жовтні та листопаді 1922 р. [43]. Звичайно, що і без таких розпоряджень священики складали пожертвування на Духовний семінар, проте спершу вони мали спорадичний характер, а заклик єпископа лише стимулював їхню активність [44]. Зрештою, самі богослови з 1921 р. було зобов’язані повідомляти про суму, яку можуть “платити на своє удержанє в семинари будьто грішми, будьто натураліями” [45]. Вже в січні 1923 р., коли катастрофічна інфляція марки польської досягла апогею [46: 109–110], владика, щоб “не допустити до цілковитого замкненя семинара”, мусив ввести податок “будьто в натурі, будьто в грошах” у визначених розмірах для окремих категорій духовенства (парохи – 20.000 марок польських (далі – мп.), завідателі та експозити – 10.000 мп., катехити – на 1% більше від попереднього) та парохій (парохії чисельністю до 1.000 вірних – по 5.000 мп., понад 1.000 вірних – по 10.000 мп.), а також зобов’язав повернути заборгованість з попереднього податку на семінар. Тим часом він мусив навіть попередити: “Удержанє семинара вже тепер єсть в так критичнім положеню, що в лютім буду мусів увільнити питомців з семинара кромі 4-го року, а покличу їх тоді, коли призбираються достаточні фонди” [47].
Врегулювавши матеріальне забезпечення семінарії, владика звернув увагу на підбір відповідних кадрів, які повинні були сприяти впровадженню “духовної реформи”. Ректором семінарії з 1915 р. був крилошанин і директор Єпархіального Апостольства Молитви о.М.Вальницький [48], а після його смерті (8 квітня 1923 р.) – тогочасний віце-ректор о. д-р А.Бойчук (імовірно, з 23 квітня 1923 р., а за іншими даними – з 15 червня 1923 р. [49: 74, 93]). Характерною рисою її професорсько-викладацького складу була абсолютна перевага докторів богослов’я (у 1921 р. – із 9 – 6 або 67%; 1923 р. – із 9 –5 або 56%). Серед них були відомі на той час активні діячі – крилошани і совітники Єпископської Консисторії о. М.Вальницький та о. д-р Ф.Щепкович, совітники Консисторії оо. д-ри Я.Медвецький і В.Бабин, колишній голова департаменту віросповідань в уряді ЗУНР о. д-р І.Лятишевський та ін. [50: 373–374; 51: 140]. З метою підвищення науково-кваліфікаційного рівня професорсько-викладацького складу в листопаді 1920 р. було оголошено конкурс на посаду постійного (“сталого”) професора пастирського богослов’я в богословськім ліцеї ім. св. Іоанна Золотоустого при духовній семінарії, яку зайняв 30 грудня того ж року о. д-р А.Бойчук [52]; тим часом оголошений в листопаді 1923 р. конкурс на посаду постійного професора морального богослов’я так і не увінчався успіхом, і цей предмет на посаді заступника професора викладав о. С.Лукач, який не мав ступеня доктора [53]. Внаслідок цього у 1925 р. із 10 викладачів Духовної семінарії (в т.ч. ліцею, що був у його структурі) були 6 докторами (ректор А.Бойчук, професори В.Баран, І.Лятишевський, Я.Медвецький, М.Чарнецький, Ф.Щепкович), а 4 – без наукового ступеня (професори – віце-ректор І.Слезюк, префект В.Коновалець, заступники професорів – духівник семінарії С.Лукач та Д.Стек) [54: 279].
Крім того, для забезпечення однотипності та стабільності навчально-виховного процесу на установчому з’їзді 29 вересня 1922 р. Українського Богословського Наукового Товариства у Львові було розроблено спільні для всіх греко-католицьких духовних семінарій програми підготовки богословів – “кандидатів стану духовного”, схвалені Митрополичим та Єпископськими Ординаріатами. Зважаючи на потребу “поглублення богословського образування, що ствержує право канонічне”, з’їзд богословів постановив звернутися до Єпископських Ординаріатів про необхідність продовження богословської освіти із 4-х до 5-и років вже з 1922/1923 навчального року. Водночас схвалено рішення про необхідність викладання догматики і моральної латинською мовою, а всіх інших – українською із використанням латинської термінології [55: 91–93; 56]. Однак якщо через матеріальні труднощі єпископ Г.Хомишин не зміг погодитись на продовження терміну підготовки богословів (у 1925 р. в Станіславівській Духовній семінарії так і залишилося 4 курси богословів [57]), то, очевидно, “мовні нововведення” були проведені без заперечень.
Таким чином, проведені зміни в роботі Духовної семінарії повинні були посприяти підвищенню професійного і морального рівня підготовки нового покоління духовенства та сформувати новий ідеал священика – “воїна Христового”, цілком відданого душпастирській та суспільній праці для своїх вірних. Це мав бути абсолютно новий тип священика, який “відчував свою солідарність з народом” і був “свідомий своєї українськості, готовий до пожертви навіть своїм життям для української церкви та унії” [58: 70–71].
Власне, дотримуючись думки про необхідність формування такого ідеалу нового типу духовенства, єпископ Г.Хомишин вирішив поєднати у навчально-виховному процесі принципи відданості Апостольському Престолові та єднання з Католицькою Церквою з патріотичним прагненням служіння рідному народові. З цієї причини владика, зокрема, погодився прийняти на навчання в Духовній семінарії колишніх воїнів УГА, котрим загрожував набір на військову службу до польського війська. Лише в грудні 1920 р. Міністерство військових справ видало розпорядження про звільнення від військової служби “всіх питомців католицких семинарій… без огляду чи вони суть покликані до війска, чи самі вступили добровільно” [59]. Так, протягом 1919 – 1925 рр. в Станиславівській духовній семінарії навчалися декілька колишніх воїнів УГА, зокрема оо. М.Бундза, А.Мельник, Терешкун, Д.Федасюк [60: 18, 229–235; 61; 62: 279–281]. Це, з одного боку, дозволило згаданим богословам уникнути серйозної психологічної травми, пов’язаної із набором до ще недавно ворожої, а тепер – окупаційної, польської армії [63: 73, 221], а з іншого – забезпечувало збереження національних традицій у навчально-виховному процесі.
Однак основна увага була зосереджена на вихованні вірних ідеї єдності Католицької Церкви священиків, готових до душпастирської та суспільної праці серед народу. З цією метою єпископ Г.Хомишин вже у вересні 1920 р. зважився на практичне впровадження целібату у своїй єпархії шляхом прийняття до Станиславівської духовної семінарії тільки тих кандидатів, які зобов’язуються висвячуватися в безженному стані (целебсами) [64: 140; 65: 1], тим більше, що таке рішення було задеклароване на кількох спільних конференціях галицького єпископату протягом 1918 – 1920 рр. [66: 50, 52, 62; 67: 290].
В сучасній історіографії утвердилася думка, що целібатна реформа одразу викликала опір духовенства та світської інтелігенції; при цьому прихильниками целібату були переважно священики Станиславівської та Перемишльської єпархій, а противниками – Львівської архиєпархії [68: 437–438; 69: 8; 70: 318–319; 71: 59–60]. Однак слід зауважити, що впровадження целібату відбувалося поетапно і на перших порах не викликало серйозного опору ні серед самих студентів-богословів Станиславівської духовної семінарії, ні загалу духовенства, зокрема у Львівській архиєпархії. Тим більше, що відомі рішення єпископату на спільних конференціях ще не були “дефінітивним (тут: обов’язковим, безумовним і всезагальним. – авт.) впровадженням безженства українського клиру” [72]. Так, наприклад, ні на загальних зборах Товариства св. Ап. Павла 29 березня 1921 р., ні на нараді духовенства Львівської архиєпархії 17 травня того ж року за участю представників 43-х деканатів питання про целібат не порушувалося взагалі [73: 123–126; 74: 4; 75: 3]. Тому, на нашу думку, можна припустити, що спершу ініціаторами антицелібатних виступів стали представники світської інтелігенції, головним чином члени УСДП та УРП – партій, давно відомих активною антиклерикальною пропагандою. Характерно, що одна з перших критичних статей проти целібату з’явилася саме в часописі УСДП “Вперед!” [76: 3], тоді як в газеті “Діло” протягом 1921 – 1922 рр. якихось серйозних публікацій не було [77: 5]. У відповідь на цю статтю віце-ректор Станиславівської духовної семінарії А.Бойчук опублікував спростування й закликав до відкритості в дискусії [78]. Сам ініціатор целібатної реформи єпископ Г.Хомишин пізніше наголошував: “у нас цілком вивернений порядок, який заносить на анархію в Церкві, бо світські люди, які мають підчинятися Церкві, присвоюють собі право якихсь зверхників чи контрольорів над Епископами”, тоді як греко-католицький часопис “Нива” і Товариство св. Ап. Павла виступають лише “моторами і інструкторами сеї злощасної роботи…” [79: 5]. Такої ж думки дотримувався і прихильник целібатної реформи о. д-р І.Лятишевський, який писав, що “проти безженства клиру виступає хіба лише часть нашої світської інтеліґенції і жонатий клир і то лише зі зглядів приватної натури… Лише від тої ґрупи української суспільности, а не в імени цілого українського народу можуть йти протести…” [80: 1].
Очевидно, представники одруженого духовенства приєдналися до дискусії дещо пізніше, лише в 1922 р., імовірно, висловлюючи свою реакцію на “угодовськї” ініціативи єпископа Г.Хомишина у березні 1921 р. Так, у 1922 р. Товариство св. Ап. Павла надіслало до Апостольської Столиці Меморіал за підписом 900 священиків з проханням скасувати розпорядження єпископа Г.Хомишина про впровадження обов’язкового целібату [81: 437–438], а в 1923 р. така скарга на Станиславівського єпископа до Апостольського Престолу повторилася знову [82: 1–7]. Відповідь на закиди противників целібату вже в березні 1922 р. дав професор Станиславівської духовної семінарії о. д-р І.Лятишевський у великій статті. На його думку, єдиним закидом на адресу Станиславівського єпископа може бути тільки те, що “замісць почати в р. 1920/1921 – як було постановлено, – від кандидатів першого року, він розтягнув сю постанову відразу і на питомців вищих років, які передше до цего підготовані і мале було їх число” [83: 1].
Зважаючи на те, що целібатна реформа проводилася поетапно і з 1923 р., очевидно, набрала обов’язкового характеру, у 1923/24 навчальному році із 43 богословів І-го курсу на наступний перейшли тільки 15, тобто майже третина, а в 1924/25 р. – із 35 вже 18, тобто більше половини студентів. Такий відбір, на думку єпископа Г.Хомишина, свідчив, що “стан безженний, се найлучший пробний камінь покликання до стану священичого”, без якого “много булоби інтрузів без покликання” [84: 7]. Завдяки жорсткій позиції Станиславівського єпископа частка священиків-целебсів лише за 1925-1927 рр. зросла від 61 до 108, тобто на 47 осіб, або 77% абсолютного приросту [85: 291; 86: 162]. Очевидно, целібатна реформа знайшла певне розуміння серед частини греко-католицького духовенства, яке надалі сприяло зростанню чисельності священиків-целебсів.
Таким чином, Станиславівська духовна семінарія після Першої світової війни відіграла важливу роль у вихованні нового покоління греко-католицького духовенства, яке проявило свою свідому національну позицію вже в період національно-державного будівництва 1918-1919 рр. Вважаючи “духовну реформу” одним із найважливіших засобів національного відродження в умовах польської окупації Галичини, єпископ Г.Хомишин вирішив акцентувати на вихованні відданих ідеї єдності Католицької Церкви священиків, а тому зважився на впровадження целібату. З цією метою було проведено відповідний підбір професорсько-викладацького складу, оновлено навчальні програми, вжито заходів для матеріального забезпечення духовної семінарії. Водночас введення целібату спричинило певну реакцію з боку частини українських політиків і навіть одруженого духовенства, що згодом активізувала обрядову дискусію. Варто підкреслити, що впровадження целібату відбувалося поетапно і на перших порах не викликало серйозного опору ні серед самих студентів-богословів Станіславівської духовної семінарії, ні загалу духовенства; звідси випливає припущення, що спершу ініціаторами антицелібатних виступів стали представники світської інтелігенції, головним чином члени УСДП та УРП – партій, давно відомих активною антиклерикальною пропагандою, і лише згодом до них приєдналися представники одруженого духовенства.
Перспективою дослідження даної проблеми може бути пошуки та залучення додаткових джерел для підтвердження чи спростування висунутої автором тези, а також подальше вивчення впливу целібатної реформи на формування нового типу греко-католицького духовенства в Станіславівській єпархії, відданого як Католицькій Церкві, так й ідеї служіння українському народові.
Список використаних джерел і літератури
1. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 164 с.
2. Мудрий С., владика д-р. Нарис історії Церкви в Україні. – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1999. – 528 с.
3. Перевезій В. Греко-католицька церква в умовах українсько-польської конфронтації 20-30-х рр. ХХ ст. – К., 1998. – 46 с.
4. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. – 2001. – №2–3. – С.32–48.
5. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1917. – Ч.1. – С.2.
6. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1918. – Ч.І-ІІІ. – С.3–4; Ч.VI–VII. – С.49; Ч.VIII–IX. – С.74.
7. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1918. – Ч.І–ІІІ. – С.24; Ч.VI–VII. – С.49; Ч.VIII–IX. – С.74.
8. Кравчук А. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937). – Львів: Свічадо, 1997. – 108 с.
9. Західно-Українська народна республіка 1918-1923. Документи і матеріали. Том 1. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 584 с.
10. Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. Річник XXX. – Станіславів, 1925. – XXXII+325 с.
11. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1918. – Ч.ХІ–ХІІ. – С.103–104.
12. Григорий, Епископ. Відозва в справі отворення духовного семинара в Станиславові. 21 січня 1918 р. – 8 с.
13. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Редактор-упорядник Б.Кравців. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – XV+959 с.
14. Городенщина: Історично-мемуарний збірник / Зредагував М.Г. Марунчак. – Нью-Йорк – Торонто – Вінніпег, 1978. – 871 с.
15. Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1968. – 820 с.
16. Кривава книга / Упорядник, автор передмови Я.Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 274 с.
17. о. Лебедович І. Полеві духовники Української Галицької Армії: У 45-річчя участи у Визвольних змаганнях (Матеріали до історії). – Віннпег, 1963. – 328 с.
18. Альманах Станиславівської Землі… – XV+959 с.
19. о. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. – Львів: Місіонар, 1997. – 416 с.
20. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії УГКЦ станом на 10 листопада 1995 р. Б. – Івано-Франківськ, 1995. – С.99–156.
21. Марчук В. Вказ. праця. – 164 с.
22. Мудрий С. Вказ. праця. – 528 с.
23. Перевезій В. Вказ. праця. – 46 с.
24. Гайковський М. Вказ. праця. – С.32–48.
25. Делятинський Р.І. Становище та діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. VII. – Івано-Франківськ, 2003. – С.69–76.
26. Кривава книга… – 274 с.
27. о. д-р Хома І. Українське Посольство при Апостольському Престолі 1919-1921 // Богословія. – 1981. – Т.1. – С.49.
28. Нива. – 1921. – Ч.5. – С.163.
29. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.I–III. – С.5.
30. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
31. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.I–III. – С.1.
32. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1919 – Ч.IV–X. – С.29-30; 1920. – Ч.I–III. – С.5.
33. Державний архів Івано-Франківської області. – Ф.504, оп.1, спр.773, арк.1–11.
34. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
35. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.I–III. – С.5; 1922. – Ч.IV–IX. – С.35–36.
36. Український вістник. – 1921. – 26 марта. – Ч.50. – С.2.
37. Львівско-архіепархіяльні відомости. – 1921. – Ч.2. – 20 цьвітня. – С.1-6.
38. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1921. – Ч.IV–VI. – С.19; Ч.VII–IX. – С.41.
39. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.I–III. – С.5; 1922. – Ч.IV–IX. – С.36.
40. Кравчук А. Вказ. праця. – 108 с.
41. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.X–XII. – С.49.
42. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1921. – Ч.IV–VI. – С.25; Ч.VII–IX. – С.42; 1922. – Ч.I–III. – С.3–4.
43. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1922. – Ч.X–XII. – С.53.
44. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1919. – Ч.IV–X. – С.40–41; Ч.X–XII. – С.57; 1920. – Ч.I–III. – С.13; Ч.IV–VI. – С.27–28; Ч.VII–IX. – С.42; 1921. – Ч.X–XII. – С.57–60; 1922. – Ч.I–III. – С.20–31 і т.д.
45. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1921. – Ч.VII–IX. – С.41.
46. Дорофєєва Н.В., Комаринська З.М. З історії грошей України. – Львів: Львівський банківський ін-т НБУ, 2000. – С.109–110.
47. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1923. – Ч.I–III. – С.1–2.
48. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1923. – Ч.IV–VI. – С.22.
49. Альманах Станиславівської Землі… – XV+959 с.
50. Всячина: З Духовного Семинара в Станиславові // Нива. – 1921. – Ч.12. – С.373–374.
51. о. І.Л. З історії Духовної Семінарії в Станіславові // Альманах українських богословів. – Жовква, 1923. – С.139–140.
52. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1920. – Ч.X–XII. – С.59; 1921. – Ч.I–III. – С.12.
53. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1923. – Ч.VII–XII. – С.28.
54. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
55. Богословія. – 1923. – Кн.1. – С.91-93.
56. Нива. – 1923. – Ч.10. – С.371-372.
57. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
58. Andrew Sorokowski. Z dzejow przemian mentalnosci grecko-katolickiego duchowienstwa parafialnego w Galicji 1900-1939 // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materialy. – S.70-71.
59. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1921. – Ч.I–III. – С.11.
60. о. Лебедович І. Вказ. праця. – 328 с.
61. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1923. – Ч.VII–XII. – С.31.
62. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
63. о. Лебедович І. Вказ. праця. – 328 с.
64. о. І.Л. З історії Духовної Семінарії в Станіславові… – С.139-140.
65. о. Др. Лятишевський. Целібат // Український голос. – Перемишль, 1922. – 26 марта. – Ч.13. – С.1.
66. Кравчук А. Вказ. праця. – 108 с.
67. Чорновол І. Митрополит Андрей Шептицький у спогадах Олександра Барвінського (До 100-річчя інтронізації митрополита Андрея Шептицького) // Київська Церква. – 2001. – №2–3. – С.287–293.
68. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. / Редкол.: А.Колодний та ін. – К., 1996-2002. – Т.4. Католицизм / За ред. П.Яроцького. – К.: Світ знань, 2001. – 598 c.
69. Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини в 20-х рр. ХХ ст. – К.: Стилос, 1998. – 56 c.
70. Єгрешій О. Взаємовідносини митрополита Андрея Шептицького і єпископа Григорія Хомишина // Галичина. – 2001. – №5–6. – С.315–320.
71. Москалюк М. Проблема целібату в християнсько-суспільному житті Галичини 20-30-х років ХХ ст. // Галичина. – Івано-Франківськ, 1997. – Ч.1. – С.58–62.
72. о. Др. Лятишевський. Целібат… – С.1.
73. Загальні Збори Тов. св. Ап. Павла // Нива. – 1921. – Ч.4. – С.123-126.
74. З українських товариств: Учасник зборів. Загальні Збори Товариства ім. Ап. Павла // Український вістник. – 1921. – 10 квітня. – Ч.61. – С.4.
75. Важні наради священства львівської Архідієцезії // Український вістник. – 1921. – 29 мая. – Ч.101. – С.3.
76. Зза куліс духовного Семинара в Станиславові // Вперед. – 1920. – Ч.289. – С.3.
77. Новинки: Проти целібату // Діло. – 1922. – 15 вересня. – Ч.13. – С.5.
78. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1921. – Ч.I–III. – С.6–7.
79. Григорий, епископ. До Всечесного Духовеньства Станиславівскої Епархії. – Станиславів: Накладом Еп. Орд., 1925. – 9 с.
80. о. Др. Лятишевський. Целібат… – С.1.
81. Історія релігії в Україні… – Т.4. Католицизм… – К., 2001. – 598 c.
82. Центральний державний історичний архів у м. Львові. – Ф.129, оп.2, спр.1370, арк.1–7.
83. о. Др. Лятишевський. Целібат… – С.1.
84. Григорий, епископ. До Всечесного… – Станиславів, 1925. – 9 c.
85. Шематизм… на рік Божий 1925. – XXXII+325 с.
86. Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1927. Річник XXXI. – Станиславів, 1927. – С.162.

Ruslan Delyatynsky
The Stanislaviv Spirit Seminary in 1918-1925: the stages of the post-war renewal and its role in the formation of a new type clergy.
In the article the author studies the renewal process in the Stanislaviv Spirit Seminary in the post-war period from 1918 to 1925. he also analyses the faculty of the educational establishment, the faculty’s and students’ participation in the national liberation movement in 1918-1919. The author focuses on the views of the church bishops on the major priorities of training of the future generation of the Greek-Catholic clergy, offers his viewpoint on the reasons of celibacy introduction in the Stanislaviv Spirit Seminary in 1920-1921 and attempts to trace back the origin of anti-celibacy protests.
Дані про автора
Делятинський Руслан Іванович – закінчив у 2000 р. історичний факультет Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника із дипломом магістра історії; з 1 вересня 2005 р. – старший лаборант кафедри міжнародної економіки і маркетингу, викладач кафедри загальноекономічних і гуманітарних дисциплін Івано-Франківського інституту менеджменту ТДЕУ. Працює над кандидатською дисертацією “Станіславська греко-католицька єпархія (1885 – 1946 рр.)”.

Основні положення статті обговрено:

Конференція, присвячена 100-літньому ювілею заснування Івано-Франківської (Станиславівської) духовної семінарії (Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2007 року).

Стаття попередньо опублікована:

1. Делятинський Р. Станиславівська духовна семінарія у 1918-1925 рр. Станиславівська духовна семінарія у 1918 – 1925 роках: етапи повоєнного відновлення та її роль у формуванні духовенства нового типу // Нарис історії Івано-Франківської (Станіславівської) Духовної Семінарії імені Святого Священномученика Йосафата / Підготував до друку о. д-р О.Каськів. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Духовна Семінарія імені Святого Священномученика Йосафата, 2007. – С.55-76.