Руслан Делятинський: Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст.

Собор Святого Воскресіння Христвого в Івано-Франківську (давньому Станиславові)

Національне відродження українського народу багато в чому залежало від Греко-Католицької Церкви, становище якої протягом ХІХ ст. змінювалося. Давши поштовх до розвитку національного руху (греко-католицьке духовенство було ініціатором і організатором багатьох просвітніх і господарських товариств у 1880-90-х роках), Греко-Католицька Церква опинилась на його узбіччі, що обумовлювалося політизацією національного руху й переобранням на себе світською інтелігенцією ролі провідника народу. Отже, дослідження історії УГКЦ у ХІХ ст. становить значний науковий інтерес.
Зокрема, не розробленою є проблема історії окремих єпархій Греко-Католицької Церкви, що робить їх дослідження перспективним і актуальним з огляду на можливсті вирішення питання про роль окремих єпископів в історії УГКЦ, визначення місця і ролі кожної окремої єпархії в її структурі і т.п. З огляду на це спробуємо коротко висвітлити проблему історії Станіславівської єпархії в структурі УГКЦ вкінці ХІХ ст.
Досліджуючи дану проблему, поставимо собі за мету висвітлити процес створення Станиславівської єпархії в 1790-1885 рр. і діяльність першого Станиславівського єпископа Ю. Пелеша в контексті визначення ролі Церкви в національному житті українського народу в Галичині наприкінці ХІХ ст.

Заснування Станиславівської єпархії має свою довгу передісторію, яка була більш тривалою, ніж власне її історія від заснування до її ліквідації на неканонічному Львівському соборі (1885-1946 рр.). Вперше питання про створення Станиславівської єпархії було порушено в 1790 році, коли Галицькі єпископи П. Білянський і М. Рилло подали прохання до цісаря Леопольда ІІІ щодо утворення у Львові Галицької Митрополії. Вони просили при цьому утворити третє єпископство [11, с.3], однак безуспішно. З цього моменту можна було б розпочати передісторію Станіславівської єпархії, та слід мати на увазі, що протягом 1790-1848 рр. поряшувалось питання тільки про третє єпархію в Галичині (без точної назви). Вдруге це питання було порушено за митрополита А. Ангеловича, котрий намагався заснувати нову єпархію із центром у Городенці або Снятині. З цією метою він надіслав петицію до цісаря Франца 24 грудня 1806 року, яка, однак, залишилась без відповіді [14, с. 117; 11, с.3].
Нарешті, Папа Пій VII у своїй буллі про відновлення Галицької митрополії в 1807 році визначив у її складі три церковні області: Львівську митрополичу архієпархію, Перемишльську та Холмську єпархії [9, с.230]. Після цього питання про створення третьої єпархії вже не порушувалося, адже третьою єпархією була Холмська, хоча А. Ангелович просив утворити єпархію для Буковини й південно-східної Галичини. У 1830 році Холмську єпархію було відлучено від Галицької митрополії та підпорядковано безпосередньо Апостольському Престолові. Тоді в Галицькій церковній провінції залишилося лише дві єпархії, які охоплювали всю Галичину й Буковину.
Аж у 1842 році виплило на поверхню питання про створення хоча б ще однієї єпархії в Західній Україні, але тепер ініціатива виходила ззовні – від префекта Ватиканської бібліотеки Августина Тайнера, стурбованого становищем українців греко-католиків [14, с.117].
Таким чином, перші три фрагументарні спроби порушити питання про створення третьої єпархії в Галицькій церковній провінції зазнали краху, оскільки ніколи не розглядалися як окремі питання, хоча передумови для їх позитивного вирішення вже визрівали. Так безуспішно завершився перший етап передісторії Станиславівської єпархії.
З початком «весни народів» в Австро-Угорській імперії активізується греко-катоицьке духовенство Галичини, яке взяло на себе роль «національного політичного проводу». В цей же час виникла у Львові Головна Руська Рада, яка 14 вересня 1849 р. на своєму 101-му засіданні прийняла постанову про створення в Станіславові третьої єпархії. В цій справі було надіслано делегацію до австрійського цісаря в складі о. М. Куземського й проф. Є. Прокопчиця. Однак і вона закінчилась безуспішно [7, с.123; 11, с.13; 14, с.119]. Проте вже із цього моменту можна розпочинати передісторію власне Станиславівської єпархії, тобто її другий етап, оскільки тепер вперше було заявлено про осідок майбутньої єпархії в Станіславові (і ніде інде).
Нарешті, 18 березня 1850 р. Галицький митрополит М. Левицький і Перемишльський єпископ Г. Яхимович надіслали до цісаря петицію у справі нової греко-католицької дієцезії для південно-східної Галичини й Буковини, в якій висувалося ряд аргументів на користь позитивного вирішення цієї справи.
Цісарським декретом від 28 травня 1850 р. дозволено заснувати Станіславівську єпархію з відповідним фондом [7, с.126; 10, с.507]. Уже 22 вересня 1850 р. австрійське міністерство віросповідань та освіти повідомило, що Апостольська Столиця погоджується на заснування Станіславівської єпархії [7, с.126]. Львівська митрполича консисторія навіть провела в тому ж 1850 році поділ Львівської архиєпархії. Папа Пій ІХ наказав розпочати канонічний процес у цій справі за окремим запитальником Консисторіальної Конгрегації, а митрополит М. Левицький надіслав необхідну документацію до Риму 18 липня 1851 р. [9, с.232]. Відповідних заходів вживав і австрійський уряд, про що свідчать численні державні документи за 1849-1883 рр. [1, с.1-64; 2, с.1-32; 3, с.1-129]. Так, уже в грудні 1850 р. Президія Намісництва видала розпорядження про організацію Станіславівської єпархії, згідно з яким було складено детальні «індивідуальні графіки» 20 деканатів новостворюваної єпархії. Однак далі справа була зупинена через ряд об’єктивних і суб’єктивнних причин.
У статуті Галицького сейму від 26 лютого 1861 р. зазначалося, що майбутній Станіславівський єпископ матиме постійне місце та вірильний голос у сеймі на основі свого достоїнства, а до його іменування це місце тимчасово займав Львівський єпископ-помічник [7, с.126-127].
У 1872 р. на адресу Міністерства віросповідань і освіти була направлена інтерпеляція депутатів Крайового Сейму з вимогою розподілу Львівської архиєпархії на Львівську і Станіславівську єпархії [4, с.1-114]. У відповідь на цю інтерпеляцію міністр заявив, що ця спроба відкладається не невизначений термін [7, с.127].
Під час засідання бюджетної комісії 20 березня 1879 р., на якому обговорювалося питання про відновлення Краківського єпископства, виступив також посол д-р Юзичинський, котрий заявив, що греко-католицьке єпископство в Станіславові повинно бути створено. Тоді міністр віросповідань і освіти зазначив: «не слід забувати, що Галицький Релігійний Фонд виник майже виключно з фондів римо-католицького обряду» [7, с.128]. Така заява міністра свідчила про небажання певни політичних кіл успішно завершити справу створення греко-католицької єпархії в Станіславові.
Зарадити цій справі намагався посол о. Алексій Заклинський, який 5 травня 1879 р. виступив у австрійському парламенті, порушивши питання про створення Станіславівського єпископства. Він аргументовано довів, що Галицький Релігійний Фонд «складається також із фондів руськго обряду», а тому «у нас є таке ж право до Релігійного Фонду, як і вримо-католицького кліру» [7, с.133-134]. Однак справа далі не просунулася.
Нарешті, у 1885 року питання про створення Станіславівської єпархії було успішно завершене. Папа Лев ХІІІ 26 березня 1885 року видав буллу про створення Станіславівської єпархії. Він застеріг цісареві право номінації єпископа (першого і наступних) стосовно булли про Галицьку митрополію 1807 року. Рішенням від 12 лютого 1885 року цісар Франц Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській Консисторії від 27 березня 1885 року затвердив і преконізував Станіславівським єпископом архидиякона Львівської капітули о. мітрата д-ра Юліана Пелеша.
Таким чином, справу створення Станіславівської єпархії було завершено в 1885 році. Так закінчився період «передісторії», тобто організаційного оформлення єпархії, хоча всім чотирьом Станіславівським єпископам довелося ще багато попрацювати для налагодження церквоного життя.
Ю. Пелеш 10 січня 1886 року був урочисто інтронізований. Призначення єпископом Ю. Пелеша обумовлювалося багатьма факторами, зокрема бажанням Апостольської Столиці та Габсбургів мати в його особі «свою людину» [8, с.4-5], необхідністю зміцнення Греко-Католицької Церкви, особливо у прикордонній з православною Росією Галичині та в умовах складної суспільно-політичної ситуації тут, а також авторитетом особи о. д-ра Ю. Пелеша як «енергійного, доброго організатора і науковця» [11, с.332; 10, с.531]. Його призначення відповідало вимогам часу.
У нових умовах Греко-Католицька Церква та її духовенство повинні були стати активною силою, яка, вирішивши проблему самоідентифікації українського народу в Галичині, змушена була боротися за збереження за собою ролі центра й провідника національного руху. Нові суспільні умови висвітлювали всю складність завдань, що стояли перед першим Станіславівським єпископоом. Можна умовно виділити два напрями діяльності єпископа Ю. Пелеша: перший, спрямований на організаційне оформлення новоствореної Станіславівської єпархії; другий – на зміцнення позції Церкви в галицькому суспільстві.
Єпископу Ю. Пелешу довелося приділити значну увагу організації Станіславівської єпархії. Одним із перших кроків у становленні дієцезії було встановлення владних повноважень Станіславівського єпископа-ординарія та врегулювання кордонів цієї єпархії. На основі папаської булли від 26 березня 1885 р. та ціарських постанов від 29 січня 1884 р. і 26 груня 1885 р.було визначено кордони й територію Станіславівскої єпархії [6, 1887, 5]. Цю церковну область було виділено з великої Львівської митрополичої архиєпархії з тієї частини, яка охоплювала 20 деканатів у Станіславівському, чортківському, Коломийському і Буковинському округах [1, с.18-64].
Наступним кроком було створення єпископських капітули та консисторії, які владика старався забезпечити «правно і матеріально» [14, с.121]. Переважно єпархіальні органи формувалися, за деякими винятками, із місцевого духовенства. Для більш ефективного управління було створено два періодичні видання: «Вісник Станіславівської єпархії» та «Шематизм греко-католицького кліра Єпархії Станіславівської». Завершальним актом організаційного оформлення її став розподіл Вдовичо-сирітського фонду (ВСФ), який надавав матеріальну допомогу священичим вдовам і сиротам. Фактично поділ ВСФ означав, до певної міри, унезалежнення новоствореної єпархії. Тому на засіданні Львівської архиєпархіальної Комісії ідея поділу Фонду була сприйнята негативно й насторожено, і лише після «зрілішого розгляду» більшістю голосів вирішено піти назустріч бажанню деканатів Станіславівської єпархії [5, с.1886; ч.1, с.14; ч.3, с.56]. На ІІ Загальних зборах ВСФ було схвалено його статут, а на початку 1888 р. Комісія ВСФ змогла вперше здійсниФти виплату допомоги священичим вовам і сиротам за 1887 р. в розмірі 50 злр. [5, 1888, ч.11, с.13]. Важливе значення в церковному житті єпархії мало створення Товариства взаємної допомоги дяків, покровителем якого був сам єпископ Ю. Пелеш, а також реставрація катедрального храму. За період від червня 1886 р. до червня 1881 1р.було зібрано 6.184 злр. 91 кр. [5, 1891, ч.6, с.127-128], однак питання реставрації катедри не було вирішено остаточно.
Отже, для організаційного оформення і становлення Станіславівської єпархії було проведено цілу низку заходів, а в їх реалізації єпископ Ю. Пелеш досягнув значних успіхів.
Організаційна розбудова єпархії повинна була створити міцні підвалини для розгортання Українською Греко-Католицькою Церквою активної діяльності з метою збереження за нею авторитету провідника національного рузу в галциькому суспільсттві. Своє розуміння ролі УГКЦ в суспільному житті Гаичини єпископ Ю. Пелеш уперше висловив у свожму виступі на зимовій сесії Галицького сейму 1885-1886 рр., у промові про уніатство [15, с.870-872]. У Галичині розгортаються суспільно-політичні й соціальні рухи, чутливі до радикальних ідей, що негативно впливало на авторитет Церкви в суспльстві. Тому в пастирському листі 1889 р. єпископ Ю. Пелег зазначає, що «і у нас є, на жаль, вже такі люди, котрі проти св. віри католицької і Папи Римського ворожоо виступають, і котрі б хотіли ірний народ від правдивої Церкви відірвати, і його або цілком невірним зробити, або о якої іншої ложної віри нахилити» [5, 1889, ч.7, с.118]. Єпископ Ю. Пелеш намагався запобігти негативному впливу радикального руху на авторитет Церкви. Особливу увагу він приділяв освітній сфері, де поступово Церква втрачала свої позиції через її секуляризацію. В лютому – березні 1890 року австрійський єпископат виступив у парламенті з ідеєю конфесійною католицької школи, головним аргументом на користь запровадження якої було твердження, що «ані безконфпесійна, ані міжконфесійна школи не відповідають засаді свободи релігійної, і свободи совісті», тому всякі спроби запроваддження світської школи єпископат розглядав як «партійну тиранію». Для популяризації ідеї в липні 1890 рокубуло видано спільний пастирський лист «Про конфесійну школу», над яким підписався і єпископ Ю. Пелеш.
Значну увагу приділяв Ординаріат розвитку церковно-релігійного життя в Станіславівській єпархії. З метою протиставлення різним суспільно-політичним рухам і впливу православ’я було створено комісію цензорів. Більш практичне значення мали канонічні візитації єпископа Ю. Пелеша, які перетворювалися в урочисті свята, що, на його думку, мало «причинитися до піднесення Слави Божої» і «релігійного духу серед вірних». Протягом 1887-1889 рр. єпископ відвідав усі парохії Заліщицького, Пістинського, Скальського, Станіславівського і Тисменицького деканатів, а також частину парохій Єзупільського та парохію Річка Косівського деканатів. Ці візитації насправді на деякий час активізували релігійне життя, однак розвиток суспільно-політичних процесів вимагав більш активних дій.
З цієї метою було скликано у Львові Галицький Провінційний Синод, ініціаторами якого були митрополит С. Сембратович та єпископ Ю. Пелеш [12, с.331; 13, с.289; 14, с.121]. 27 липня 1891 р. митрополит видав пастирський лист про скликання Синоду [9, с.246-247]. Однак перед скликанням Синоду трапиласяя одна несподівана подія: у серпні 1891 р. помер Перемишльський єпископ І. Ступницький. Саме тому до Перемишля перенесено єпископа Ю. Пелеша «приспішним темпом, щоби могти доповнити число учасників Львівського Синоду» [9, с.261].
Уже 8 вересня 1891 р. Станиславівська Єпископська Консисторія повідомила, що цісар 3 серпня іменував Перемишльського суфрагана Ю. Сас-Куїловського «греко-католицьким єпископом Станіславова» [5, 1891, ч.9, с.133], а 10 серпня львівська газета «Діло» надрукувала офіційне повідомлення про призначення о. Ю. Сас-Куїловського Станіславівським єпископом [14, с.121].
Отже, єпископ Ю. Пелеш брав чучасть у Синоді вже у ролі Перемишльського єпископа, а від Станиславівської єпархії – вже її другий єпископ Ю. Сас-Куїловський. Така «рокіровка» напередодні Синоду, пов’язана зі смертю єпископа-ординарія І. Ступницького, зовсім не враховувала потреби завершення розбудови Станіславівської єпархії та засвідчила, що ця єпархія розглядалася як «глухий закуток» у Галицькій церковній провінції (ця тенденція простежується й щодо двох наступних Станіславівських єпископів – Ю. Сас-Куїловського та А. Шептицького).
Отже, діяльність першого Станіславівського єпископа Ю. Пелеша була спрямована на організаційне оформлення та становлення єпархії, а також на зміцнення позицій УГКЦ у галицькому суспільстві та національному русі в Галичині.
1. ЦДІА України у м. Львів. – Ф.146, оп.4, спр.2334 (1850 р., м. Станіславів. Справа про організацію Станиславівського греко-католицького єпископства). – 64 арк.
2. ЦДІА України у м. Львів. – Ф.146, оп.4, спр.2335 (1850-1851 рр., м. Станіславів. Справа про діяльність Станиславівського греко-католицького єпископства). – 92 арк.
3. ЦДІА України у м. Львів. – Ф.146, оп.4, спр.2336 (1851-1883 рр., м. Станіславів. Справа про організацію Станиславівського греко-католицького єпископства). – 125 арк.
4. ЦДІА України у м. Львів. – Ф.146, оп.7, спр.3983 (1872 р. Про вимогу розподілу Львівського єпископства на Львівську і Станиславівську єпархії. З інтерпеляції депутатів Крайового Сейму). – 140 арк.
5. Вістник Станиславівскої Епархії. – Станиславів, 1886 – 1891.
6. Шематизмъ всего клира греко-католическои Епархіи Станиславôвскои на рôк Божій 1889. – Станиславів, 1887 – 1891.
7. Записки Алексія Заклинского, приходника Старихъ Богородчанъ: Изданіе редакціи „Черв. Руси”. – Львовъ: Изът ипографіи Ставропигійского Института, 1890. – 144 с.
8. Збор одпоручников всего руского клиру одбувшійся на днях 22 і 23 січня 1884 р. у Львові и єго результати! Освітлено руским попом. – Львів, 1884. – 18 с.
9. Великий А.Г. З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Т.VIII: ХІХ ст. – Рим, 1976. – 275 с.
10. Лужницький Г. о. д-р. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви. – 2-е вид., виправлене. – Львів: Свічадо, 2008. – 640 с.
11. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. – Львів: Місіонар, 1997. – 416с.
12. Мудрий С., владика д-р. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим – Львів: Вид-во ЧСВВ, 1995. – 404 с.
13. Назарко І.І., о. Київські і галицькі митрополити. – Торонто: Вид-во ОО. Василіян, 1962. – 271 с.
14. Федорів Ю., о. д-р. Історія церкви в Україні. – Торонто, 1967. – 362 с.
15. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії Української Греко-Католицької Церкви станом на 10 листопада 1995 року Божого / Надруковано за дорученням Ординарія Івано-Франківського Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ. Редагування І.Пелехатий. – Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківської греко-католицької єпархії, 1995. – С.99-156.
16. Хома І. о. Єпископ Юліан Пелеш і його “Історія Унії Руської церкви з Римом” (1878-1880) // Збірник на пошану Володимира Янева. – Мюнхен, 1983. – С.864-873.

 Статтю попередньо опубліковано:

Делятинський Р. Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст. // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття / Редакційна колегія: В.І.Кононенко (голова) та ін. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – с.136-142.