Р.Д.: Отче Святославе, Ви зростали в добрій християнській родині, Ваш батько тривалий час поєднував священиче служіння в підпільній УГКЦ та вчительську працю. Розкажіть, як саме приклад батька – о. Романа Андрія Кияка – вплинув на формування Вашої особистості та вибір священичого покликання.
С.К.: Дуже дякую за це запитання, бо воно повертає мене до спогадів з дитинства і молодості, до того часу, коли я мав нагоду дійсно пізнавати Бога глибоко і безпосередньо. Ця безпосередність якраз полягала в тому, що у нас кожний день розпочинався із Літургії в домашній капличці. Всі ми, молодші, – бо старші вже тоді були на університетських студіях, – починали день з Літургії. Мені, власне, найдовше випала честь користати з цієї Літургії в домашній каплиці. Зранку після молитви ми всі йшли до школи. Це була щоденна можливість приступання до Сповіді та Святого Причастя. Отже, ця іскра Божа вже в той час запала в мені, а в свій час, пізніше, після світських студій в університеті та праці в академічних наукових установах, вже визріло рішення, до якого я прийшов самостійно, до цього вибору ні батько, ні мама мене не спонукали, не стимулювали. Коли я повідав їм це рішення, то для них це було великою радістю, і всеціла підтримка цього рішення була з їхнього боку.
Р.Д.: У 1979 році Ви закінчили географічний факультет Чернівецького державного університету, потім – аспірантуру при Відділенні географії АН УРСР, захистили кандидатську дисертацію, отримали диплом кандидата географічних наук. Можна сказати, у Вас добре склалася кар’єра науковця в галузі географічних наук. Перепрошую за, можливо, не зовсім тактовне запитання. Що змусило Вас змінити коло наукових інтересів – від географії до теології, а потім – філософії? Як змогли використати попередній досвід науковця?
С.К.: Так, певна формальна зміна наукових інтересів наявна, але я вважаю, що за своїм змістом ця зміна є природною. Вона випливає із самого процесу становлення особистості, який був, як я вже згадував, мотивований духовно, стимульований, так би мовити, інспірований духовно. З огляду на це мої подальші студії з географії – це було не що інше, як своєрідний духовний вишкіл, оскільки вони теж мали духовне наповнення, бо дозволили пізнавати природу – творіння Боже. З цього приводу пригадую вислів Олександра Гумбольдта, видатного німецького ботаніка і географа, який сказав, що поверхове дослідження природи веде до вільнодумства, а глибоке дослідження природи веде до Бога. Дійсно, в цьому я переконався на власному досвіді. Таке пізнання природи мені як фізико-географу, ландшафтознавцю стало в пригоді не лише в університеті, а згодом і в Академії наук, де я пропрацював 12 років як старший науковий співробітник Інституту географії, в дослідженні природи, в картографуванні України, але й через пізнання природи я отримав підтвердження, усвідомлення величі Божої, гармонійної, досконалої присутності Творця в його творіннях. Це гармонійне поєднання науки і віри, мені допомогло в моєму рішенні, отримало вияв у моїх подальших працях як священика і науковця-теолога. Зокрема, в моїй першій книзі «Апологетика», яка вийшла друком 1997 року видав, я роблю наголос у передмові на важливості дослідження книги природи, яка послужила для мене таким своєрідним, природничим великим Євангелієм. Сьогодні у своїх філософських і теологічних дослідженнях, лекціях я і надалі активно і творчо використовую цей досвід, навчаю інших, допомагаю іншим пізнати Творця через його творіння. Я вдячний Богові за цю нагоду, за провидінне скерування на служіння Христовій Церкві.
Р.Д.: У 1994 р. Ви здобули науковий ступінь доктора філософії в Українському Вільному Університеті м. Мюнхен, а в 2001 р. – доктора теології в Університеті імені Франца-Леопольда м. Інсбрук. Як змінювалося коло Ваших наукових інтересів саме в цей період, тобто між 1994-2001 рр.?
С.К.: Тут радше слід вести мову не про зміну наукових інтересів, а про продовження моїх наукових студій. Свого часу, як майбутньому кандидатові географічних наук, мені довелося студіювати філософію, хай і в марксистському забарвленні, бо в той час іншої просто й не могло бути, але так чи інакше, в її рамках вивчалася європейська філософська класика, пізнавалася й українська філософія. І тут, вважаю, також Боже Провидіння, як і в дитинстві, так і в зрілому віці, спрямовувало мене через ті всі нагоди до пізнання філософії шляхом математичного «доведення від супротивного». Хай то була філософія безбожна, але й вона не змогла обійти численні аргументи щодо необхідності та доцільності пізнання Бога. Історично й генетично філософія і теологія – це дві споріднені дисципліни. Філософія завжди була близькою до теології, якщо, звичайно, не брати до уваги марксистську філософію, яка була ідеологічною наукою. Філософія завжди була пов’язана із теологією. Для прикладу візьмемо середньовічну схоластику, коли теологія дала поштовх розвитку філософії, а в пізніші епохи вже філософія стимулювала розвиток теології. Спорідненість філософії й теології є історично обумовленою і триваючою сьогодні.
Р.Д.: Отче Святославе, як розцінюєте спроби Міністерства освіти і науки та Вищої атестаційної комісії України включити теологію в систему науки, але в своєрідному підпорядкуванні філософії.
С.К.: Я би не брався коментувати це рішення. Але так склалося, що сьогодні гуманітарні науки поділені на свої напрями. За відповідними шифрами та за класифікатором спеціальностей філософія і теологія на сьогодні є в одній групі. Сьогодні теологія, як і релігієзнавство, належить до напряму «Філософські науки». В цьому є також своя логіка. А щодо акредитації, то сьогодні проблема в тому, що теологія, як і будь-яка інша наука, може бути напрямом, акредитованою спеціальністю лише при наявності відповідних фахівців, які здатні оцінити рівень даного наукового напряму чи рівень навчального закладу в цій галузі, а в нас немає поки-що таких визнаних фахівців. Держава, очевидно, мусить прийняти якесь рішення, щоби докторів теології чи теологічних наук офіційно визнати. На сьогодні в нас у державі немає теологів, визнаних державою, – отже, хто може визнати теологічну науку як таку без докторів теологічних наук, без фахівців з теології. Тому цей початковий етап, можливо, є природнім, можливо, логічним є в рамках філософських наук розглядати теологію. Але держава йде еволюційним, природнім шляхом, бо є різні теології, в Україні є різні напрями і школи – католицька, православна, протестантські, отже, є різні підходи. Як експеримент Міністерством освіти і науки визначено декілька вищих навчальних закладів, які є відповідальними за апробацію теології, її розвиток. В нашій Українській Греко-Католицькій Церкві – це Український католицький університет у Львові, також є православна семінарія Київського патріархату й інші заклади, які визнані базовими закладами для формування та апробації цієї програми. Отож, в майбутньому, думаю, буде знайдено цей здоровий компроміс, і ця проблема буде розв’язана. Тим більше, що поступ останніх років на користь теології є досить значний, тому не сумніваюся, що спільними зусиллями буде зроблено відповідне рішення.
Р.Д.: В період легалізації та відновлення організаційної структури УГКЦ в Україні Ви були активним учасником відновлення організаційної структури Івано-Франківської єпархії. Спершу Ви були студентом підпільної, а потім відновленої Івано-Франківської духовної семінарії, згодом виконували обов’язки вченого секретаря Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту, куратора та духовного наставника академічних груп студентів-богословів, викладача інституту. Чи можете порівняти отих дві системи богословської освіти – часів підпілля та легального існування початку 1990-х років?
С.К.: Так, звичайно, можна і навіть треба порівнювати для того, щоб молодше покоління, нинішні студенти семінарії бачили інший погляд, могли свої власні студії з теології порівняти з тим недавнім минулим, знайти якісь можливі позитиви, підкоректувати свої студії. А великим позитивом студій у підпільній семінарії, – це я і з особистого досвіду знаю, і роблю такий висновок з досвіду численних студентів, яких я навчав, а це були студенти, що навчались спершу в підпільній семінарії, а потім, на початку 1990-х років продовжували навчання в нашій відновленій семінарії, – для всіх них була така надзвичайно корисна та хороша риса, як жага до освіти, до знань, вкрай необхідних для голошення слова Божого серед віруючих, серед тих людей, які виросли, сформувалися в радянському атеїстичному вакуумі й дуже потребували цього Божого слова. В цьому сенсі якраз семінаристи початку 90-х років і початку ХХІ-го століття дещо відрізняються, бо, по-перше, ті люди, які вийшли з підпілля, були в більшості одруженими, зі своїми родинами, зі світською освітою. Більше того, семінаристи початку 90-х років були, – якщо провести своєрідну паралель зі Сковородою, – такими мандруючими філософами по місту Івано-Франківську, які шукали за допомогою ректорату приміщень для занять, але поміж цими мандрівками вони мали час і на книжку до семінарських занять, і на реколекції – духовний вишкіл. До речі, десь до 1994 року був період, коли в семінарії навчалося близько 1 тисячі семінаристів, більшість були, звичайно, на заочній формі навчання, що становили дві третіх. Це були і випускники духовних семінарій Російської Православної Церкви, і студенти підпільних семінарій нашої Церкви. Велику частку складали люди вже поважного віку, які вже мали світську вищу освіту та відповідну спеціальність. Тому ці студії були більше духовні, формаційно-доповнюючі, і з ними було приємно працювати як із зрілими особами, і більшість з них стали священиками, які відіграють важливі ролі і в нашій єпархії, і в семінарії, реалізують свої знання, набуті в часі своїх семінарійних студій. Тоді Церква вперше здобула також досвід поєднання світської та духовної освіти, коли кандидати зі світською вищою освітою – технічною, гуманітарною, медичною тощо, прийшли також отримати богословську освіту, щоб стати душпастирями. Позитивна різниця сьогоднішнього часу є та, що богословська освіта вже є більш структурована, концептуально укладена, узгоджена з нормами Апостольської Столиці, є програмне забезпечення, підручники, навчальна і наукова база сьогодні незрівнянно вищою, ніж тоді. Але ось те людське наповнення мало свою позитивну роль, і тут, очевидно, також є Провидіння Боже, що надихнуло, покликало скількох кандидатів до священства, щоби в цей період виходу із вакууму комуністичного безвірства наповнити душі словом Божим, подати людям слово Божої правди і надії на початку 90-х років.
Р.Д.: У 1990 році була відновлена духовна семінарія, а в 1991 році – на її базі створено теологічно-катехитичний духовний інститут. В чому полягала принципова відмінність між цими двома закладами – семінарією та інститутом?
С.К.: Івано-Франківська духовна семінарія взірця 1990 року, основна ідея якої полягала у відродженні традиції Станиславівської духовної семінарії, що була насильно ліквідована в 1946 році. Ця ідею виношували й реалізували наші владики – тодішній владика-ординарій блаженної пам’яті Преосвященний Софрон Дмитерко, владика-помічник Преосвященний Іриней Білик – перший ректор Івано-Франківської духовної семінарії, а також блаженної пам’яті отець-мітрат канцлер Андрій-Роман Кияк, мій батько, який був одним із промоторів відновлення семінарії. Власне, за дорученням єпископів він виконував місію координатора й організатора відновлення семінарії, – це був і пошук викладацьких кадрів, й оренда приміщень. Отож, місія отця-канцлера полягала у проведенні організаційної роботи, наведенні зв’язків із новою українською владою для набуття можливостей для організації викладання та взагалі діяльності семінарії. Тодішня семінарія – це був, до певної міри, подвиг, краще сказати, пожертва людей для відновлення Божої справи, до якої долучалися всі викладачі і вчителі, і з досвідом вузівської роботи, і кандидати наук, і доктори наук – дещо пізніше, і вчителі середніх шкіл. Це був дуже важливий початок, який отець Андрій Кияк координував.
У 1991 році постає духовний катехитичний інститут. Цілком природно семінарія переростає в духовний інститут, семінарія не зникає, але, можна сказати, це була свого роду структурна реорганізація, яка полягала в тому, що появилася нова форма теологічних студій не лише для юнаків, тобто священичого спрямування, але й для дівчат. Тобто відновився той довоєнний досвід, коли в Станіславові існувала дівоча гімназія під опікою сестер Василіянок. Виникла нагальна потреба не лише в священичому служінні, але й в апостольській, катехитичній праці з молоддю, на парафіях, в школах, бо вже тоді з ініціативи нашої єпархії, Преосвященних владик, за активної праці отця-канцлера Андрія-Романа Кияка, майже 30-літнього досвіду його педагогічної діяльності та співпраці з педагогами області та міста Івано-Франківська, вже з 1992 року в усіх школах міста була започаткована активна катехизація, уроки слова Божого, катехизму, християнської етики, молитви, духовні вечори, – і для всіх цих заходів потрібні були кадри. Потрібні були фахівці, і постало питання відкриття нового факультету. Тоді на базі семінарії постає богословський факультет, а паралельно відкривається катехитично-педагогічний факультет, де в перших роках сестри-монахині склали його первинне ядро, а пізніше долучалися світські особи, серед яких були й старші, поважні жінки, які реалізовували своє покликання, ставали вчителями, і сьогодні викладають в школі християнську етику. Отже, це було дуже слушно, бо пізніше ідею катехитично-педагогічного факультету вже в рамках теологічної академії було розвинуто й удосконалено щодо катехитичного служіння не лише дівчат, але й хлопців, бо ж не всі мали покликання до священства, тому могли реалізовувати себе як катехити-вчителі.
Р.Д.: Свого часу, в 1992-1996 роках Ви були проректором із заочного навчання, згодом – віце-ректором з навчання, також вченим секретарем, тобто одним з активних учасників становлення Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту. В чому полягали Ваші обов’язки? Якими нормативними документами, крім Статуту ІФТКДІ в редакції 1991 року Ви керувалися у своїй співпраці з іншими посадовими особами інституту?
С.К.: Так, від 1992 року, з часу мого священства, навіть іще трохи до священичих свячень 6 серпня, я вже виконував обов’язки вченого секретаря інституту. Маючи за плечима досвід вченого секретаря одного із відділів Інституту географії Академії наук України, я запропонував свої послуги, які були радо прийняті, і я працював як вчений секретар теологічно-катехитичного інституту. Пізніше, враховуючи великий науково-педагогічний досвід, мені було доручено ще одну ділянку – проректора із заочної форми навчання, тобто ту ділянку, яку первинно очолював блаженної пам’яті отець-канцлер Андрій-Роман Кияк, котрий продовжував викладати в інституті як професор нашої семінарії, але організаційні заходи було доручено вже мені. До цих організаційних обов’язків входила координація зв’язків, організація навчального процесу в семінарії, яка не мала свого власного приміщення, тому існувала спершу в кількох кімнатах, а потім, власне, завдячуємо тодішній міській владі, першому мерові Івано-Франківська Ярославу Тайліху, який радо виділив для семінарії будинок на вулиці Сірика, сьогодні – це художня школа. Це було маленьке приміщення, де розмістили ректорат, бібліотеку, декілька робочих кабінетів і чотири аудиторії, а також маленький гуртожиток для семінаристів, які доїжджали з дальших околиць Галичини. Там, в будинку на вулиці Сірика розташувався ректорат, де відбувалося планування навчального процесу, основна організаційна робота. Інших власних приміщень на той час не було, тому необхідно було організувати не тільки навчальний процес, але й підготовку навчальних планів, залучення кадрів для викладання. У підвалах цього приміщення була друкарня, де здійснювалося видання підручників та посібників, які були конче потрібні на той час, – і цей процес був добре організований. А юридичною, законодавчою, нормативною базою для організації цього процесу, звичайно, були декрети владики про призначення на посади, оскільки на той час духовна семінарія, як, зрештою, і зараз теологічна академія, – це навчальний заклад єпархіального підпорядкування, отже, канонічне та партикулярне право було визначальним в цьому процесі. Але водночас дуже важливим, як і в цілій Католицькій Церкві, був принцип колегіальності, колективного планування і прийняття рішень в Церкві, так цей принцип був абсолютно збережений і в нашій духовній семінарії, і в теологічно-катехитичному духовному інституті, тобто щомісяця відбувалися спершу педагогічні ради, а пізніше, коли було сформовано контингент викладачів, серед яких були вже кандидати і доктори наук, – Вчені Ради інституту. Саме на цих нарадах відбувалося колегіальне обговорення та прийняття рішень, які затверджувалися владикою і проголошувалися декретом єпарха Софрона Дмитерка чи владики-ректора Іринея Білика.
Р.Д.: Чиєму авторству належать перші навчальні плани в ІФТКДІ на початку 1990-х років? Який перелік дисциплін передбачався цими навчальними планами? Очевидно, менше уваги звертали на загальноосвітні, гуманітарні дисципліни, а основний акцент ставили на спеціальні, богословські дисципліни, які мали сформувати майбутнього священика. Яке було співвідношення цих дисциплін в навчальному плані?
С.К.: Так, запитання абсолютно слушне, бо в той час, без сумніву, пріоритети були однозначно за теологічними дисциплінами. Щодо самої програми, знову ж таки, через брак програми-взірця, велику допомогу в її формуванні надав досвід випускників Львівської богословської академії – це згаданого вже мого батька, отця-мітрата канцлера Андрія-Романа Кияка, отця-мітрата Мирона Підлисецького, отця Миколи Стягара, – на жаль, всі вони вже нині покійні, відійшли до вічності по нагороду Божу. Але в той час, у 1990-х роках саме вони організовували навчальний процес. Також ряд священиків, які мали досвід та пройшли вишкіл і навчальну формацію в православних семінаріях, – це нині покійний отець Нестор Рашкевич, отець Орест Остапович, інші отці, яких, враховуючи їхній досвід, залучали до праці в інституті. Але в основі програмного забезпечення лежала класична програма студій, яка у довоєнний час була і в Станиславівській духовній семінарії, і в Львівській богословській академії, – програма, яка збереглася, і в цьому був великий дар Божого Провидіння. Збереглися також основні підручники, ще довоєнні видання, завдяки стараннями наших отців. Наприклад, наша домашня бібліотека в батька, – правда, вона тільки називалася домашньою, а насправді конспіративно зберігалася в доброго десятка людей на горищах, в різних місцях, ще з радянських часів, а на початку 90-х років була передана в бібліотеку семінарії, склала її, так би мовити, «золотий фонд». Також до формування бібліотеки інституту долучилися владика Іриней Білик, Отці Ваиліяни, які своїми стараннями доправили літературу із Ватикану, з василіянських бібліотек, з бібліотеки Колегії святого Йосафата в Римі. Ці видання, зокрема, за стараннями тодішнього ректора Колегії св. Йосафата отця-доктора Софрона Мудрого, ЧСВВ, поступили до бібліотеки і до сьогодні є дуже корисними і вживаними. Отже, йшло формування насамперед богословської складової програми. Водночас мали своє місце в системі пріоритетів і світські дисципліни, оскільки семінарія не мала на меті позбавити себе того загальноосвітнього підґрунтя, загальнолюдських цінностей в освіті, а тому світські предмети, зокрема, українська та іноземні мови, історія України та інші гуманітарні предмети, були присутні в програмі. Зокрема, іноземні мови – німецька, англійська, латинська, грецька, – викладалися досить ґрунтовно, на високому рівні викладачами з «класичною» філологічною освітою. Серед них варто згадати отця-мітрата професора Івана Козовика, довголітнього викладача грецької та латинської мов, яким присвятив кандидатську дисертацію та ряд підручників. Також отець Микола Корда викладав грецьку мову. Це були люди з класичною довоєнною освітою, відповідно мали чим поділитись, тому ревно працювали та навчали. Також був цілий ряд світських викладачів, які викладали світські дисципліни, зокрема, українську мову (М.Буряний), літературу (В.Полєк), історичні та музичні предмети. Завдяки їхній спільній праці, їхньому вишколу сформувалося, виросло нове покоління викладачів, які вже сьогодні викладають всі ці предмети, але вони є, власне, учнями того першого покоління викладачів семінарії та духовного інституту, яких варто згадати добрим словом і про яких ми пам’ятаємо.
Р.Д.: У період Вашого віце-ректорства мали змогу працювати з двома ректорами – Владикою Іринеєм Біликом та Владикою Софроном Мудрим, кожен з яких багато зробив для становлення вищого богословського навчального закладу УГКЦ в Івано-Франківську. Чи можете порівняти їхні стилі керівництва? Як формувались їхні, так би мовити, «команди однодумців»?
С.К.: Дуже цікаве і слушне запитання, і мені приємно на нього відповісти, тому що обидва ректори – це мої вчителі, у кожного я багато навчився. Справді, кожний з них мав, відповідно до свого статусу ректора, свій стиль керівництва, організації, власний досвід.
Наприклад, владика Іриней Білик мав великий досвід як підпільної богословської освіти і підпільного служіння, так і світської освіти й академічної науки, і цей досвід, – тут також є очевидним Провидіння Господнє, – він використав для того, щоби передати його студентам, які вже не були в підпіллі, але ще не були духовно згуртованими в одній семінарії, мусили жити окремо на квартирах. І той духовний досвід підпільного вишколу-освіти та формаціії дуже вдало й ефективно передавав студентам. Наприклад, тоді масово студенти-заочники приїздили на сесії, які тривали впродовж місяця, відповідно перебували на квартирах, а семінаристи, які навчалися стаціонарно, через відсутність гуртожитку, семінарії, також мусили жити на квартирах. Владика Іриней призначив кураторів для кожної з груп студентів, а також особисто, разом з кураторами, у визначені дні відвідував студентів вдома, на їхніх квартирах, мав з ними бесііди, проводив регулярно реколекції, принаймні щомісяця, іноді частіше. Світський досвід владики також прислужився до організації семінарії, зокрема, щодо господарських питань.
З 1994 року інститут очолив майбутній владика, отець-доктор Софрон Мудрий, який зреалізував свій майже 40-літній досвід віце-ректора та ректора Папської Колегії святого Йосафата в Римі. Цей досвід він почав радикально втілювати в життя буквально з перших днів: ректор поставив за ціль набути всіма можливими засобами і коштами приміщення для семінарії. І для цього вже було зроблено дуже багато: і Преосвященні владики Софрон Дмитерко та Іриней Білик, і отець-канцлер Андрій-Роман Кияк, – провели вже на той час численні переговори. Ясна річ, первинною ідеєю було відновлення нашої семінарії, повернення приміщення нашої довоєнної семінарії по вулиці Шевченка, включно з давньою резиденцією. Для того владою було багато пообіцяно і дещо зроблено, але всім відомі історичні причини цьому процесу завадили. З інціативи тодішнього представника Президента в області Василя Павлика було навіть запропоновано нове приміщення по вулиці Лепкого, де сьогодні розташовується 6-е управління УМВС, управління по боротьбі з організованою злочинністю, – це все приміщення було колишнім приміщенням Івано-Франківського державного інстиуту нафти і газу за радянських часів. Але виявилося, що там була спеціальна лабораторія інституту нафти і газу, в якій працювали із ртуттю, тому там були потрібні великі додаткові кошти на відновлення цього приміщення, що було не під силу семінарії. Дальший пошук приміщень для семінарії тривав. І цей пошук увінчався успіхом завдяки тому, що були укази Президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми про повернення майна церковним інституціям, і в конексті їх виконання йшла робота щодо повернення приміщення на вулиці Шевченка. Там, власне, знаходився штаб Західного округу, пізніше – обласний військовий комісаріат, і тому стояла проблема, куди перенести військовий штаб, для якого також шукали відповідне приміщення. Тоді було досягнуто компромісу за безпосередньої участі голови обласної ради пана Степана Волковецького, – знайдено приміщення тодішнього сільськогосподарського технікуму, який займав частину приміщення нинішнього монастиря Сестер Василіянок, де зараз розміщена католицька школа, а тоді це була навчальна база технікуму та, частково, розміщена обласна бібліотека. Техінкум був переселений в приміщення по вулиці Юності, де і сьогодні діє. Відповідно тоді також звільнився для інституту їхній гуртожиток, побудований свого часу, у 1950-х роках, як будинок для партійної школи, – це також дуже символічно, адже будівля була віддана для служіння Богові.
Оскільки військове відомство тоді не мало великих коштів, а мова йшла про декілька десятків мільйонів гривень, щоби перевести кабелі та всі інші комунікації в те нове приміщення, а нам повернути цю історичну семінарію на вулиці Шевченка, то був знайдений компроміс: духовна семінарія перейшла на вулицю Василіянок, в те приміщення, в якому з 1994 року і до сьогодні працює та розвивається. А історичне приміщення поступово повертається, до слова сказати, ніяких секретних кабелів там не було і немає, – але це вже інша тема. Сьогодні це історичне приміщення повертається Католицькій школі святого Василія Великого.
Хотів би ще додати, що прихід отця-доктора Софрона Мудрого до нас стимулював розвиток семінарії в напрямку довершення її академічного та формаційного рівня, бо була поставлена ціль – здобуття приміщення, і вона була досягнута, тоді всі студенти з квартир по місту були зібрані в спільноту – в гуртожиток семінарії, де були також навчальні аудиторії, семіарійна каплиця й актовий зал. Тобто його концепція – довершити всі старання попередників, владик Софрона Дмитерка й Іринея Білика, інших отців щодо започаткування повноцінної духовної семінарії, – була реалізована. Власне, з того часу семінарія функціонує в абсолютно класичному, повноцінному режимі, що є дуже важливо, а головно, наповнення навчальне, освітнє, інтелктуальне та духовне було уможливлено якраз завдяки новим приміщенням.
Р.Д.: У 1994-1995 рр. було створено три факультети – філософський, богословський та катехитично-педагогічний. У Концепції богословської освіти УГКЦ говориться про необхідність підготовки церковних кадрів – священиків, катехитів, дяків-регентів. Чи було б доцільно закріпити за цими факультетами теологічної академії випуск окремих спеціальностей, наприклад, «Богослов’я», «Катехитика» та «Церковне регентство».
С.К.: Бачите, ваше запитання не є в моїй сьогоднішній компетенції, але я обізнаний в цих питаннях і можу відповісти. Теологічна академія сьогодні, як і в попередні десятиліття, рухається в тому напрямі, щоби максимально ефективно побудувати роботу Церкви, максимально зробити корисними своїх служителів, щоб вони могли бути корисними для наоду. До речі, дяківсько-регентський факультет був у нас, були його випускники, але, на превеликий жаль, не вдалося нам цю підготовку зробити систематичною. Тут є свої певні формальні моменти, і це питання, знову ж таки, треба до компетентних церковних чинників задавати. Але на той час так скалалося, що була інціатива Консисторії, зокрема, отця-канцлера Андрія-Романа Кияка, про те, щоби діючі дяки-регенти на парафіях мали відповідну освіту. У перші роки були позитивні відгуки на цю пропозицію, були сформовані групи, але поступово цей процес змалів і втратив свою активність, на що є свої причини. Катехитично-педагогічний факультет існує до сьогодні, але, знову ж таки, його спіткала приблизно така ж доля, як і дяківсько-регентського факультету. Сьогодні, на жаль, через брак визнання державою цих спеціальностей, про які Ви дуже слушно піднімаєте питання, перспектива працевлаштування викладачів катехизму через церковний характер їх освіти є незначною.
Тому на сьогодні Церква діє дещо іншим, більш конструктивним, можна сказати компромісним шляхом, – іде на співпрацю з Івано-Франківським обласним інститутом післядипломної освіти, де відбувається перекваліфікація тих вчителів світських дисциплін, які хочуть здобути фах викладача християнської етики. Маючи педагогічну освіту, вони проходять курси і на катехитично-педагогічному факультеті, і в інституті післядипломної освіти, набувають нову кваліфікаціяю, яка дає їм право викладати в школі християнську етику. Це – один шлях.
А другий шлях, який вже упродовж кількох років діє, – це через співпрацю Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, зокрема, кафедри релігієзнавства і теології, яку я очолюю, та Івано-Франківської теологічної академії. На підставі угоди між цими закладами семінаристи, студенти академії 5-6 років навчання, випускники попередніх років, паралельно студіюючи за спеціальністю «Релігієзнавство», здобувають державний диплом релігієзнавця, викладача релігієзнавства і християнської етики. На сьогодні вже є цілий ряд викладачів, які закінчили і нашу духовну семінарію, і Прикарпатський національний університет. Ми є в пошуку також інших можливостей співпраці, які будуть реалізовані в недалекому майбутньому.
Р.Д.: У 2001 р. Ви були призначені деканом богословського факультету ІФТА, і Вам було доручено підготувати пропозиції по вдосконаленню навчального процесу. Які саме заходи були Вами розроблені, запропоновані та схвалені ректоратом і Вченою Радою ІФТА?
С.К.: Так, це був якраз період реорганізації духовного інституту в теологічну академію, що передбачало детальнішу структуризацію останньої. Тому було засновано факультети – теологічний, філософський та катехитично-педагогічний. Теологічний факультет мав честь очолювати я, філософський факультет – отець-професор Іван Козовик, катехитично-педагогічний – спершу сестри Василіянки, а згодом сестра Антонія Драй із Згромадження Сестер Мироносиць. Тоді було розпочато роботу по уніфікації навчальних планів, навчальних програм, відповідно до концепції католицької освіти, зокрема, концепції освіти Української Греко-Католицької Церкви. Це стало можливим завдяки тому, що ми вже стали повноцінним навчальним закладом, зі своїм кадровим забезпеченням викладачів, зі своїм навчальним приміщенням, з повноцінною формаційною підготовкою студентів в рамках семінарії. Тоді було розроблено та удосконалено сітку годин навчальної програми. Зокрема, мною було звернено увагу на підготовку навчальних планів, програм, розробку семінарів, щоби, власне, активізувати, самостійну роботу студентів, самостійний вишкіл, самовдосконалення, самоосвіту студентів. В цьому плані вдалося багато зробити стараннями всього нашого викладацького колективу, а також, безперечно, за участю нашої бібліотеки, яка від самих початків була серцевиною та мозком нашої семінарії, духовного інституту, а згодом теологічної академії. Всі ректори інституту, академії та семінарії дбали про наповнення бібліотеки, яка на сьогодні є надзвичайно потужною. Тому в теологічній академії було побудовано один із засадничих принципів удосконалення – це залучення до самостійної роботи студентів через користування фондами бібліотеки. Власне, тоді ми були започаткували процес планової підготовки дипломних та магістерських робіт. Також ця реорганізація відобразилася і в тому, що з 2003 року було відкрито Відділення аспірантури та докторантури, за взірцем західного світу, де є докторантура, присвоюються наукові ступені магістра та доктора наук. Розпочала роботу Вчена Рада, яку до сьогодні очолює ректор Преосвященний владика Софрон Мудрий, а я на початках був її вченим секретарем. Отже, тоді ми базували роботу на католицькому принципі колегіальності, який був започаткований ще в 1990-х роках за ректора владики Іринея Білика, функціонує досі та приносить добрі плоди.
Р.Д.: Отче Святославе, практично з 2000 року і по сьогоднішній день Ви є членом Вченої Ради Івано-Франківської теологічної академії. Скажіть, як, на Вашу думку, за це десятиліття змінився якісний склад Вченої Ради та професорсько-викладацького колективу теологічної академії?
С.К.: Цей процес зміни кадрового забезпечення є природнім процесом. Вже вище я згадував, що цілий ряд викладачів-зачинателів нашої духовної семінарії та духовного інституту відійшли до вічності. Але вони вишколили нових викладачів. Власне, закордонні студії наших випускників дозволили набути вищу кваліфікацію в Папських університетахв Римі, зробити ліцензіати. Чимало наших випускників, зокрема 1991-1992 років випуску, зробили спершу ліцензіати, потім пішли на докторські студії до університетів Риму, Інсбрука, Відня та інших провідних центрів католицької освіти, вже повернулися додому, стали нашими викладачами. Сьогодні кадровий склад змінився в тому плані, що семінарія і теологічна академія набула своїх учнів, які закінчили нашу семінарію в середині 90-х – на поачатку ХХІ-го століття та продовжили студії в Європі, тобто можемо говорити вже про третє, а то навіть і четверте покоління викладачів, якщо брати точку відліку з 1990 року.
Р.Д.: Отче Святославе, варто уточнити, в яких галузях богословських наук спеціалізувалися представники професорсько-викладацького складу теологічної академії, і так, мабуть, краще побачимо зміни в якісному складі.
С.К.: Так, дякую за таке уточнення. Дійсно, цей процес реорганізації та кадрового забезпечення теологічної академії був координований і відбувався за сприяння Синодальної Комісії богословської освіти та виховання. Ця Комісія до сьогодні залишається єдиними координатором, який спрямовує на вищі богословські студії за кордон, тому відповідно цей процес відбувався планово, відповідно до певних спеціалізацій – історія Церкви, біблістика, літургіка, моральна теологія, фундаментальна теологія і так далі. Я, наприклад, також мав честь на факультеті католицької теології в університеті Інсбрука здобути докторат з фундаментальної теології. Багато наших випускників здобули наукові ступені з канонічного права, і в нас тепер є велика плеяда каноністів, що дало можливість відкрити в теологічній академії і кафедру канонічного права, і раду по захисту ліцензіатських та докторських дисертацій зі східного канонічного права. Такий фаховий зріст викладачів з гуманітарних та історичних дисцплін забезпечив також відкриття спеціальності «Історія Церкви та філософсько-богословської думки в Україні» у Відділі аспірантури теологічої академії.
Р.Д.: На сьогодні Ви є завідувачем кафедри релігієзнавства і теології на філософському факультеті Прикарпатського національного універистету імені В.Стефаника. Відомо, що Ваша кафедра є однією з небагатьох в Україні, що здійснює науково-дослідну роботу в галузі богословських наук. Як співпрацюєте з Івано-Франківською теологічною академією, зокрема, в сфері богословської науково-дослідної роботи?
С.К.: Ця співпраця за останні роки, справді, активізувалася і має чітке скерування, з одного боку, в царині наукової роботи, а з іншого – у сфері набуття студентами духовної семінарії-академії світської освіти в університеті.
Вже у 2000 році була інціатива попереднього ректора Прикарпатського національного університету академіка, професора Кононенка Віталія Івановича про узгодження концепції спільного гуманітарного інституту, але в силу певних об’єктивних історичних обставин цю працю не вдалося розпочати. Згодом співпраця набула чіткіших обрисів, зокрема, була укладена перша угода між університетом та академією, яка функціонує й сьогодні. За її умовами понад сто студентів теологічної академії різних років випуску закінчили Прикарпатський університет або й зараз там студіюють на заочній формі навчання, здобувають світську освіту з релігієзнавства. Все це стосується освітньої співпраці. Користуючись нагодою, хочу звернутися до семінаристів різних років випуску, щоб скористалися з угоди між Прикарпатським університетом і теологічною академією, за якою можуть продовжити навчання за спеціальністю «Релігієзнавство» за половину вартості навчання, тим часом на інших спеціальностях повна оплата, а здобутий державний диплом дає право та можливість працювати в школах, викладати релігієзнавство та основи християнської етики.
Друга форма нашої співпраці – це наукова діяльність. Вона здійснюється, зокрема, через видання наукового вісника теологічної академії «Добрий Пастир», до якого долучаються також викладачі та науковці кафедри релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету. Але головним напрямом наукової співпраці, все ж таки, є наукові конференції. Вже починаючи від 2000 року, практично щороку відбуваються наукові конференції, організовані спільно університетом та академією. Так, з 2008 року діє базовий науковий проект «Україна і Ватикан», на основі якого відбулося вже п’ять конференцій, а зараз організовується шоста, – на яких піднімаються питання співпраці Церкви і держави, Ватикану й України у вирішенні актуальних релігійних, суспільних та духовних проблем. Активну участь в роботі цієї конференції беруть науковці Прикарпатського університету, Івано-Франківської теологічної академії та інших академічних установ і вищих навчальних закладів України.
Р.Д.: Отче Святославе, дякую за змістовне інтерв’ю.
С.К.: Дякую і Вам. Хай Бог благословить.
Комментариев нет:
Отправить комментарий