Антон Санченко: Чому Росія програє

Читаю книжку Сергія Громенка «Чому Україна виграє», видану видавництвом «Віват» цього року і думаю, що їй більше пасувала б ось така назва. Посудіть самі, ось назви її розділів:

1. Довга тінь минулого: від Русі до СРСР

2. Піррова перемога: російська окупація Криму

3. Від формальної незалежності до реальної суб'єктності: Україна в пошуках себе

4. Рашизм і путінізм: як Росія породила Путіна, а Путін звабив Росію

5. Зіткнення цивілізацій: російсько-українська війна та світ

6. Кінець історії: контури російської поразки та української перемоги

Як бачите, на три розділи про Росію припадає один розділ про Україну, і ще два – про їх зіткнення. З усіх же політиків у назви розділів потрапив тільки Путін. Справедливості ради, в назви глав потрапили також Лєнін, Бандера, Ющенко, Навальний, Сталін, Моргот, Саурон, Путін знову, Путін знову-2, Путін знову-3, Путін знову-4, Лєнін-2, Сурков. Бандера, Ющенко і Саурон у вражаючій меншості.

Так, чомусь фокус уваги автора більше зосереджений на Росії, що вона робить не так і чому приречена на програш, як Японія після Перл Харбора, ніж на тому, що спрацювало і дало можливість вистояти Україні в найчорніші дні 2022 року. З розділу про Україну ми можемо дізнатися лише про те, що в усіх можливих рейтингах щастя Україна посідає останні рядки, а шлях від незалежності до суб'єктності лежить через декомунізацію. І хоча в автора є навіть глава «Чому міжнародні правозахисники так нічого і не зрозуміли про Україну», припущення, що рейтинги теж щось не так зрозуміли про Україну, не спадає йому на думку.

Спробуйте, обрахуйте, скажімо, жителів Сміли, де перед війною всі сиділи на допомозі по безробіттю й пенсіях, бюджет міста сформувати було нікому, й кожен опалювальний сезон тепломережі верещали про космічні борги мешканців, а голова обласної адміністрації вольовим рішенням наказував увімкнути опалення, щоб місто не вимерзло, і борги переходили на наступний рік. І так десятиліттями. Коли ж зарубіжний роботодавець повірив статистиці доходів смільчан і побудував там цех якогось свого підприємства, він зіштовхнувся з тим, що «безробітні» українці нізащо не поспішають на його фабрику. 

Виявилося, що вся поголівно Сміла, отримує виплати по безробіттю… і їздить на заробітки в Польщу. І конкурувати йому треба не з українськими, а з польськими зарплатами. І це ще не прикордонне місто, без доходів від контрабанди. Як ви думаєте, що саме розказували весь цей час соціологам респонденти зі Сміли? Як щасливо жити на велфері?

Справді, я пам'ятаю ще інший рейтинг, ліньки його шукати щоб послатися, без опитувань, самі цифри – якісь глобальні соціологи рахували вартість «необхідного для щастя» на їхню думку для різних країн. Тобто оте банальне «Бум-бум, все в нас є» каховського гурту «Степ», виражене математично. Тобто, окрім базових потреб (смажений кабанчик, курка в майонезі), враховували також наявність і ціну «інфраструктури щастя» - скільки коштує квиток у кіно, чи в зоопарк, чи на американські гірки, вартість і швидкість інтернету, ціни на філіжанку кави, книжку, концерт «Братів Гадюкіних», качалку в Гідропарку тощо. Як не дивно, Україна завдяки своєму демпінгу, якості, швидкості й доступності всього необхідного, закономірно потрапила до топу країн. Не видавайте цей секрет укладачам рейтингів, щоб до нас не ломилися іммігранти, але свої мають знати.

З початком широкомасштабної агресії Росії та великим потоком біженців до країн, які нам традиційно ставили за приклад, ми вже це помітили і без усіляких рейтингів. І навіть наша недореформована Супрун система охорони здоров'я в порівнянні з європейськими бюрократіями виявилась не такою вже й поганою. Зуби чомусь всі іммігранти повертаються робити до України. Щодо банкінгу і навіть Укрзалізниці – все таки пізнається в порівнянні з Дойчебанк і Дойчебан.

Вторгнення ж росіян, бурятів і тувинців на Київщину та Чернігівщину показала взагалі цивілізаційну прірву між українським та російським селом – я не буду про унітази, пралки й холодильники (хоча чому себе обмежувати?), або про асфальт і ліхтарі – те, чого росіяни не бачили навіть в своїх «європейських» селах ніколи. Я напишу про бурятський шок від планшетів, підключених до інтернету, в старої бабусі в сільській хаті – і їхнє визнання, що за свої 25 років він вперше бачить ноутбук. Якщо це була Київщина, додам ще геть незрозуміле анікі-воїну – там ще й інтернет роздають оптоволокном. Просто, щоб дітям було зручно спілкуватись з батьками. Це теж все відбулося якось повз статистику доходів жителів села. Вжух – і в кожній хаті є комп'ютер з інтернетом, чому парадоксально сприяв занепад пошти й сільського клубу.

Я назву десятки таких галузей, за якими в силу колишньої роботи спостерігав у розвитку десятиліття (ми робили комерційні сайти й досліджували для цього ринки): готелі, ресторани, мобільні оператори (в нас три національних оператори з повним покриттям, спитайте в росіян, чому «вау!»), електронний банкінг, рітейл (супермаркети), логістика (Нова пошта), пробачте – Укрзалізниця, в якої поїзди після артилерійського обстрілу запізнюються всього на 10 хвилин, рекламні агенції, виробники горілки, які перед війною окупували російський ринок (вдумайтесь, продати водку – в Росію), кінотеатри, церква, таксі, громадський транспорт, агросектор, приватні школи тощо тощо тощо. Там, де стосувалося не держави, а корпорацій і дрібних приватників – успіхи з 1991 року вражаючі. На наших автозаправках моряки 1980-х років могли б просити політичного притулку, не розібравшись. Дружини членів ЦК КПУ з персональними розподільниками ридма ридали б у звичайному супермаркеті Сільпо, не Ле-Сільпо навіть, не дай Боже. 

Боже, як шкода мені примітивістських вітальних фресок Поліни Райко на стінах її хати в Олешках, які постраждали від окупантів і біблійного потопу, але – вони, сподіваюся, збереглися на стінах «Сільпо» в Херсоні на площі Свободи, туди вода не дійшла. Скільки надміру любові до справи, якою займаєшся, потрібно, щоб розписати копіями фресок Райко цілий супермаркет. Скільки наполегливості й незважання на гроші – щоб унікальним зробити кожен супермаркет мережі замість дублювання безликих готових рішень. А здавалось би – просто рітейл. Інвестиції, закупки, дебет-кредит. Але це Україна. Тут супермаркет може бути, як музей, бо люди, в тому числі оті ненависні лівакам інвестори, просто люблять свою справу. 

І такі історії можна збирати чи не про кожен успішний український бізнес. Я зараз для заспокоєння нервів просто читаю новини агротрейдера «Нібулон» з Миколаєва. Новини здорової людини посеред армагедону. На мою скромну думку, саме це, а не хід декомунізації, зіграв головну роль в позитивному образі України для її мешканців. Ми побудували для себе зручну країну. Під себе.Тюнінговану. Те, що відрізняє нас від Мордору насправді. (Глава про орків і Мордор в автора є, щоб не сумнівалися).

24 лютого 2022 року виявилося, що нам є що захищати – дуже красиву, економну й зручну для життя країну, інтернет в якій не пропадає навіть під час бомбардувань, а чернігівські фермери можуть стрімити в реальному часі, як вони голіруч зупиняють російські танки на в'їзді до свого містечка. А мер Тростянця може керувати містом і після окупації  месенджером з підпілля.

Що ж робить автор? Він спускає собак на чотирьох нещасних українських лякачок-олігархів, які залишилися без своїх металургійних заводів, газет, пароходів і половини орних земель, і… радіє закону проти олігархів Зеленського і єдиному телемарафону, який на його думку наведе лад в ефірі. Дуже дивна емоція для історика, який мав би знати, що олігархічний Новгород і Галич – це краще деспотичної Москви, а деспотизм Путіна якраз і починався з руйнування свободи ТБ і розгону Гусинського та Абрамовича по крайніх точках Євразії – у Гібралтар та на Чукотку.

Тобто, я не встиг дочитати цю книжку до кінця, можливо в двох розділах, що залишились, українські перемоги пояснюють українськими чинниками, тож я дико вибачаюся. Деякі ідеї автора, вихованого в Криму, видаються мені влучними – про Крим, як кладовище імперій, починаючи з античного Боспорського царства, скіфів, готів, візантійців, італійців, турок, монголів, імперських росіян і совєтів, і тепер ось – путінської Росії. Вона, мовляв, як слон в Африці, прийшла помирати на спеціальне кладовище імперій в Севастополі.

Або – наведення ладу в сумбурі срачів з інтернету. Тезово, по-перше, по-друге, по-третє. Ні додати, ні відняти. Це може бути помічним в дискусіях навіть не з росіянами, а з тією нашою резидентною ватою, яка сидить по дачних товариствах Києва, принишкла, але ватності не втратила. Якщо в кого ще є на це сили. Скажімо, той ватник  - його стрий чи вуйна. В мене, чесно кажучи, натхнення й часу на це вже катма. Умєрла так умєрла. А особливо ж, як автору, шукати аргументи для суперечки з самим Путіним після його чергового історичного «відкриття» в щорічному посланні до федерального зібрання. Так, можливо це треба для контр-пропаганди – спростовувати навіть нісенітниці. Однак, тільки після широкомасштабного вторгнення в Путіна «концепція змінилася» вже принаймні тричі – нас вже і не було до вигадки Лєніна, і ми були молодшим братом, і знову «одним народом». Не наспростовуєшся.

Сама думка про те, що, щоб сформулювати наш історичний «символ віри», ми маємо спростовувати росіян(ина) видається мені хибною. Але для контр-пропаганди, можливо, й помічною, рекомендую тим, хто займається саме цим, а на постійній основі, чи факультативно среться в твіттері – діло третє. 

Автор в передмові кокетує, що не буде писати «гранд-наратив у 10 томах», бо такі книжки читають тільки дилетанти, а не професійні історики. Ну що ж, на правах аматора – щоб їх читали дилентанти, треба ще набити руку. Наприклад, як Норман Дейвіс, давати не тільки чисті концепції, а й трохи невідомого дилетантам фактажу (досі навіщось пам'ятаю з «Європи. Історії», що табуретку винайшли католицькі ченці). Автор наблизився до цього «інфотейнменту» в розділі про переможний похід полковника Болбочана на Крим, але сам же наступив на горло власній пісні. Мовляв, я написав про Болбочана цілу книжку, читайте її. Ну що ж, доведеться читати і про Болбочана.

Попри таку прискіпливу рецензію, книжка гарна і корисна. Просто я два тижні тому вивалився зі своєї фейсбучної бульбашки в реал і вимушений був дискутувати в отому садовому товаристві з радянським вертухаєм 1969 р.н., який в 1991 році голосував за незалежність, тільки щоб не сидіти в Томську, в якому він охороняв зеків на зоні, і бачив, як це робиться в Сибіру. А в усьому іншому довкілля для нього не змінилося – слухає Розенбаума, п'є бояришник, несе якусь пургу про Бандеру з російського Ютуба. Потрібно бути готовим і для таких дискусій, щоб не зразу переходити до мордобою. В Громенка ж дуже вдало є розділ і про «культ Бандери». З якого, насправді, ніхто не робить культу.