«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Для початку — кілька слів пояснення щодо термінів. Прометеїзм як філософське поняття, що означало наслідування античного Прометея в його добровільній присвяті і стражданні заради добра людства, став визначальним для польського месіанізму в добу романтизму. У ХХ столітті діячі національного руху, зокрема Юзеф Пілсудський, сформовані під впливом польської романтичної поезії, перенесли це поняття на ґрунт політики. Вони вбачали роль відновленої Польщі у підтримці для національно-визвольних рухів поневолених народів Східної Європи.
Паростки цієї концепції стали проростати серед прихильників Пілсудського ще під час переговорів у Ризі 1921. Йшлося, з одного боку, про переформулювання федеративної концепції, явленої у союзі Пілсудського і Петлюри, після краху надій на незалежність України. З іншого боку, пілсудчикам, які, попри їхні заслуги у боротьбі за незалежність, опинилися в захисті, довелося змагатися за впливи на зовнішню і внутрішню політику з прихильниками націонал-демократії Романа Дмовського. Ендеки традиційно вважали німецьку політику головною загрозою для польської незалежності, а тому надавали у своїх концепціях велике значення добрим взаєминам з Росією і називали це реалістичною політикою (часом використовували німецький термін Реаль-політік). Федеративну чи прометейську візію своїх опонентів ендеки називали романтичною, позбавленою необхідного у політиці раціоналізму, а іноді прямо — невідповідальною та авантюрною.
Конфлікт суперників, який виявився вельми тривалим для польської політичної сцени (недаремно ж існує приповідка, що Польщею правлять дві труни — Пілсудського і Дмовського), мав свою логіку, характерну для будь якого ідеологічного протистояння. Одна, переможна, сторона приписувала іншій брак здорового глузду і нераціональні дії, натомість друга, слабша сторона, відповідала на ті докори арґументом державного інтересу. Однак була тут ще й третя, а навіть і четверта сторона — більшовицька Росія та Україна, а докладніше — дві України: незалежна, уособлювана Симоном Петлюрою, та підпорядкована більшовицькій Росії — УРСР.
Про потребу нової внутрішньої політики на східних землях Речі Посполитої писав на сторінках журналу пілсудчиків «Дрога» Тадеуш Голувко, водночас викриваючи фальш політики коренізації. Частина цього тексту, який з’явився ще у 3-4 номері за 1926 рік, отже ще до перевороту, це апологія київського походу 1920 року та союзу Пілсудський-Петлюра. Відома також паризька місія Голувка в переговорів між українським еміграційним та польським антибільшовицьким центрами та активізацію петлюрівської еміграції навесні 1926 року, а також на її зв’язки — особливо Чеботаріва — з УРСР, діяльність якого сильно занепокоїла українське ҐПУ. Саме тоді совєтські лідери дедалі частіше почали згадувати у своїх виступах уряд Петлюри. В очах совєтських представників Голувко був небезпечною фіґурою. Тож не дивно, що саме совєтським службам приписували зініціюванння атентату «прометеїста» Тадеуша Голувка бойовиками ОУН.
Можна говорити, що початок нової, «прометеївської» політики Польщі спричинив активізацію терористичної діяльності ОГПУ. Як тільки, через тиждень після перевороту Пілсудського, у Парижі почали ходити чутки про негайний виїзд Симона Петлюри до Варшави, тоді відбувся замах на Симона Петлюру. Також в цьому ж ряді стоять і вбивства отамана Володимира Оскілка, харизматичного лідера Української народної партії, та грузинського діяча Симона Мдивани.
Комментариев нет:
Отправить комментарий