Володимир Єшкілєв: Поховати імперію (повна версія)

Частина І.

Поряд із нами вмирає імперія. Не найбільша, не найстаріша й не найцікавіша в історії людства. Але справжня. Усі ми, хочемо того чи ні, залежимо від процесу її вмирання. І не лише тому, що наша країна колись була її частиною. І незалежно від тієї війни, яку імперія веде проти нас.

Повільний та багатоетапний занепад гігантського суспільного організму створює химерне “поле цікавості”, простір складних рефлексій, ностальгійних привидів та “фантомних болів”. З певного погляду вмирання імперії не менш захоплююче, ніж її становлення.

І, зрозуміло, головні питання тут – як і коли вона помре та чого нам вартуватиме її смерть?

Для того, щоби на них відповісти, треба зрозуміти сутність імперського буття. Стандартні описи імперій як агресивних державних утворень, що живляться коштом загарбаних територій, не виходять за межі шкільної схематики. Не менш поверховими здаються модерні історіософські концепти, які так чи інакше відштовхуються від архаїчних (переважно псевдохристиянських) моделей імперії: 1) як універсального способу протистояння хаосові,  2) як захисника універсальних кодів культури й цивілізації, 3) як історичної регулятивної необхідності (зокрема, у працях росіян В. Цімбурського, В. Кантора, К. Піґрова).

Безперечно, феномен імперії належить до суспільних “проєктів утримання”, призначених для стабілізації (стандартизації) темпоральних  розбіжностей на певному просторі. Тобто для встановлення на контрольованій території єдиного відчуття часу. Уже найдавніші “аграрні” імперії змушували різні племена та етноси, незалежно від їхнього суверенного “часу перебування в історії”, підкорятися імперському часовому циклу.

Так, єгипетські фараони встановили імперський часовий цикл, що був пов’язаний зі щорічними розливами Нілу, і все життя їхньої імперії, попри її кліматичну, етнічну, релігійну та станову строкатість, підкорялося вимогам цього циклу. Зокрема – вимогам підтримання в належному стані іригаційних споруд та визнання богом монарха, персона якого мислилася як вольовий та сакральний центр обслуговування системи, що забезпечувала Єгипет водою, тобто життям.

На перший погляд темпоральна сутність діючого “аватару” сусідньої імперії (який для зручності можна означити як “проєкт Примакова-Путіна”, або ППП) має мало спільного з імперським часовим циклом держави фараонів. Але ППП насправді також намагається керувати часом на контрольованій території. Тут уже йдеться не про аграрні цикли, а про побудову такої собі “капсули часу”, про консервацію застійної радянської хронорефлексії.

Сенс цієї консервації закорінений у міфологію, яку сповідує верхівка ППП. Вона свято переконана, що в найближчі роки впаде світова гегемонія США й що Москві після того пощастить домовитися з більш могутньою імперією, Китаєм Сі Цзіньпіна, щодо розподілу глобального владного поля у кращих традиціях доби Модерну. Ми не будемо детально зупинятися на деконструкції цього міфу (закоріненого у світогляд радянських і пострадянських спецслужб та пов’язаного з ними наукового середовища). Вона, ця деконструкція, вартує окремого есе.

Імперія як “проєкт утримання” просторово сформована периметром. Це твердження парадоксальне лише на перший погляд. Насправді воно очевидне, адже контрольований простір з окремим імперським часом та окремою послідовністю причинно-наслідкових зв’язків (зі своїм “імперським порядком”) потребує міцної огорожі. Не дарма найграндіозніші споруди древніх імперій – це насправді не піраміди і храми, а мури: Велика китайська стіна, тисячокілометровий лімес Римської держави, Вавилонські мури, оборонні системи Амбера, Атлантична лінія Третього рейху, Берлінська стіна країн соцтабору тощо.

Так само наймасштабнішою та найкоштовнішою спорудою СРСР була не Красноярська гідроелектростанція, а безперервна прикордонна смуга завдовжки 12 тисяч кілометрів, доповнена глибокою порубіжною зоною, заставами, пошуковими групами та системами стеження. Ця споруда мала свою окрему міфологію, у якій Карацупа та його пес були лише вершиною піраміди героїчного епосу. Сюди ж варто додати велетенські радари систем повітряної оборони, супутники раннього попередження та флоти, що охороняли морські й океанські акваторії. Плюс ще й легендарні “глушилки”, які не давали перетнути кордон “ворожим голосам”.

Саме міцний периметр (непохитна оборона), а не владний центр, є першим “несучим”, змістоутворюючим, сигнатурним елементом простору, впорядкованого імперським чином. Владний центр займає друге місце. Коли нині українська делегація на Мінських переговорах ставить питання про повернення контролю над окупованою частиною державного кордону з Росією, для кремлівського вуха це звучить як посягання ледь не на найсвятіше з переліку мегасимволів “глубинного государства” ППП.

Розширення кордонів також входить до цього переліку. Як відомо, придуманий Михалковим-старшим архетипний радянський персонаж Дядя Стьопа йшов на війну з прикордонним стовпом:

Я возьму сегодня в бой
Пограничный столб с собой,
И он в землю будет врыт,
Где мне родина велит.

За своєю будовою імперський владний центр утримує периметр.

Тут доречно згадати “плеромічну теорію” імперської влади – доволі древню концепцію, основану на езотеричному понятті Плероми (від грец. πλήρωμα – наповнення, повнота). Ми згадуємо про неї тому, що в імперському “просторі консервації”, що його намагається створити ППП, важливе місце займає архаїчне розуміння імперії як “утримувача від середовища”, тобто як системності, яка протистоїть майбутньому приходу Антихриста.

Плеромічна концепція влади спирається на вчення гностиків, зокрема – на учнів ранньохристиянського гностика Валентина (ІІ ст.), який вважав Плерому вмістилищем божественних еонів, морем передвічного світла. Плеромічна влада передбачає наявність абсолютного центру волі, що отримує легітимність безпосередньо промислом Божим, тобто через присутність Бога впродовж історичних подій. Ще раніше, у Єгипетській і Халдейській державах через обожнювання монарха містична символіка творіння органічно переходить в символіку державну, імперську.

У такий спосіб імперію починають мислити як соціально-просторове відображення повноти космічного творіння, Царства Божого. Звідси й квазіправославна – дуже популярна в тих колах Московського патріархату, до яких знаючі люди відносять митрополита Тихона Шевкунова, духовника Путіна – ідеологія імперської експансії як творчої експансії законодавчого простору божественної влади (передвічного світла) у варварський (національний, етнічний) всесвіт, який за замовчуванням ототожнюється з первісним Хаосом (первісною зніяковілою безблагодатною темрявою).

Плеромічний тип впорядкованості, серед іншого, вимагає повноти (модальної “надлишковості”) як іманентної умови впорядкування. Імперському концептові повноти влади відповідає графічний знак плероми – точки, вписаної в коло (центру, вписаного в периметр). Візантійська політична плеромічність опиралася на статус імператора як спадкового домінуса, автократора (самодержця), батька народу та Божого помазаника, який мав владу як у світському, так і в церковному форматі (імператори, серед іншого, головували на Вселенських соборах).

Чинність монаршої плеромічності принципово перебувала поза критичним дискурсом (не потребувала відчуженої легітимізації), якщо не було сумнівів у кровній належності царя до династії “природних царів” (візантійська концепція “багрянородності”) і якщо не було іншої людини з претензією на органічніше втілення безсмертної Плероми через її смертне єство.

Частина 2.

Імперії живуть довго. Історик Лев Гумільов (1912-1992), який намагався створити універсальну схему зародження, розвитку і згасання “титульного” імперського етносу, вважав, що історичний шлях “державного життя” такий етнос проходить приблизно за 12 століть. Зовнішні катастрофічні події (кліматичні, геологічні, військово-політичні) можуть прискорити занепад народу, що здобувся на побудову імперії, але ніяка сила не здатна відвернути неминучого краху його споруди.

Адепти теорій етногенезу вважають, що історія імперії починається спалахом того, що вони називають “пасіонарністю”. Кожне плем’я, кожна народність постійно народжує пасіонаріїв – людей із високою мотивацією, здатних на жертву в ім’я певного ідеалу. Таких людей у пересічній громаді зазвичай не більше 4-5%. Пасивна більшість, стурбована заробітками та продовженням роду, переважно розчиняє та “вгамовує” цю неспокійну меншість (яку Ніцше визначав як “людей довгої волі”). Пасіонарії опиняються в тюрмах, у вигнанні або ж у божевільнях.

Але час від часу відбувається щось дивне й наукою не розтлумачене. Народжується покоління, у якому людей довгої волі вже до 15%. Цього достатньо, щоби прибічники рутини не могли стримати тих, хто готовий ціною власного життя штурмувати небо. Пасіонарії об’єднуються, у їхньому середовищі з’являється лідер. Починається експансія. Саме так і зароджуються імперії.

Пасіонарний спалах зазвичай триває не довше кількох десятиліть. Завойовницькі війни та внутрішні конфлікти знекровлюють “героїчне” покоління. У наступних генераціях відсоток людей довгої волі поступово зменшується. Люди рутини (обивателі, люди короткої волі) знову здобувають більшість. Але тепер уже в новому просторі – імперському.

Титульний етнос вступає в нову добу – в епоху інерційного розвитку, коли менш войовничі й більш “конструктивні” онуки, правнуки та праправнуки пасіонаріїв освоюють, облаштовують та стандартизують захоплені території. Виникає тотальність імперського часу, про яку йшла мова в першій частині. Період інерції – це період розквіту імперської цивілізації та імперської культури, яка формує свій Великий Стиль. За сприятливих обставин інерція може тривати століттями.

А відтак надходить поступовий та невблаганний занепад і титульного етносу, і самої цивілізаційної конструкції. Починається довге вмирання імперії.

Потужна імперська бюрократія шукає нових смислів, щоб утримати владу. Вона повністю або частково відрікається від одномірного націоналізму “стомленого” титульного етносу й береться насаджувати космополітичну, синдикалістську або солідаристську системність. Вона, під тиском обставин, відмовляється від прямого контролю над колоніями, перетворюючи їх на “дружні території”, сировинні придатки та ринки збуту продукції імперських мегаполісів. Вона виробляє ідеології й доктрини, що виправдовують “реформовану” імперську тотальність (теорії суперетносів, казки про “єдину колиску”, “спадок великої Перемоги”, “арійську прабатьківщину”, “класову солідарність”; маячню про “соборність”, “континентальність” або “віковічну” релігійну спорідненість тощо).

Імперія й далі деградує. Спостерігаючи за її агонією, бюрократія починає процес “капіталізації влади”. Чиновницькі клани розкрадають імперський спадок, консолідують велетенські багатства. З’являється “перехідний олігархат” – гібридні фінансові структури, які перетворюють нащадків імперських адміністраторів у імперських капіталістів.

Але й це не зупиняє вмирання імперії. Політична турбулентність крок за кроком “розмиває” бюрократичну надбудову. Штучно вирощені олігархи за межами вузьких “зон державної опіки” виявляються безпорадними й неконкурентними.

Тут і виникають “реставратори”, які паразитують на ностальгії жителів колишньої імперії за “порядком і величчю”, за культурним Великим Стилем. “Реставраторів” під час перших кроків зазвичай супроводжує успіх. Вони на недовгий час відновлюють подобу (виробляють симулякр) імперського часу. Але реставровані імперії нетривкі та карикатурні. Без самобутнього смислового ядра вони обернені на минуле, живуть зовнішніми ритуалами та відтворенням мертвих сенсів. Чим довше триває гра в реставрацію, тим катастрофічніші її наслідки.

На довгому шляху занепаду імперія може пройти через дві або і три реставрації, кожна з яких буде закінчуватися скороченням територій, здичавінням населення та спалахами національної й релігійної ворожнечі.

З кожним реставраційним “циклом” імперський центр усе більше замикатиметься на свої вузькі смисли, а окраїни все відвертіше підпадатимуть під владу “хазяїв периметру”, які зберігатимуть лише номінальну відданість центру. Зростання непорозуміння між центром та периметром – ознака наближення кризи ще одного “реставраційного проєкту”.

Імперська бюрократія починає поступово розпадатися на “бюрократію центру”, для якої найпринциповішим стає збереження податкової системи і відкатів із периферії, та “бюрократію периметру”, що живе з контрабандних потоків, зміцнює симбіоз із місцевими “князьками” та лише імітує підпорядкованість центру. У певний момент у центрі починається боротьба вже не так за владні, як за символічні позиції, пов’язані з привидами й тінями колишньої величі. Хазяї периметра припиняють імітувати підпорядкованість та оголошують центр мертвим.

Якщо спроєктувати описаний вище шаблон вмирання імперії на сучасне протистояння України з євразійською імперією, то можемо констатувати, що путінська федерація є вже другою (після сталінської) реставрацією.

Стрижнем первісної імперії була синкретична традиція влади, що єднала під шапкою Мономаха варязький Клан і половецький Степ.

Стрижнем бюрократичної імперії Сталіна стала синдикалістська партійність (специфічна “форма імперського служіння”). Сталінська реставрація ціною колосальних жертв трансформувала традиційну станово-мілітаристську російську бюрократію в орденсько-мілітаристську бюрократію СРСР, надавши кар’єрні ліфти мільйонам управлінців із дикої периферії без етнічних та родових обмежень. Це була чиновницька революція, найрадикальніша навіть не з часів Петра І, а від доби опричнини Івана Грозного. Революція, яка влила море свіжої крові в тотально вражену корупційним сифілісом чиновницьку систему, що втратила адекватність ще в середині ХІХ ст. Євразійське імперство отримало новий імпульс, якого, при всіх втратах, стало лишень на половину століття.

А потім розпад “імперського тіла” продовжився.

Путінська імперська реставрація виглядає поверховою. Вона жодним чином не трансформувала бюрократію, що й далі залишається орденсько-мілітаристською. Різниця лише в тому, що структурну позицію “ордену” замість більшовицької секти КПРС тепер займають спецслужби. Це логічне завершення тих процесів протистояння партійного й карального управлінських апаратів, які почалися ще за часів Лаврентія Берії. Не буде перебільшенням твердження, що Путін є прямим політичним спадкоємцем Берії та Абакумова, а його ситуативна чекістська імперія – “системним спадкоємцем” не так СРСР, як “держави в державі” МДБ 40-50-х років.

Саме в цьому факті криється специфічність теперішньої імперської експансії. І в Молдові, і в Грузії, і в Україні “реставраційний проєкт” Путіна “відкушує” лише шматки пострадянських держав, інфікуючи самі держави вже згаданим корупційним сифілісом. Чекістська імперія не має наріжних смислів, які можна було б запропонувати хазяям периметру у вигляді перспективного концепту. Її фетиш – не імперська соборність, а імперський контроль. А для контролю, тим більше в наш час, не потрібно формально адмініструвати простір. Достатньо мати два важелі впливу: корупційну схему для національної еліти та сепаратистський анклав, контрольований “орденом”.

Тому Україні навряд чи загрожує повне територіальне поглинання імперією. Але ми можемо опинитися на контрольованій імперській периферії без жодних перспектив на майбутнє аж до того дня, коли наступна криза системності накриє вмираюче чудовисько. І ризик реалізації цього сценарію зростає з кожним днем.

Закінчення.

Відомо, що за довгі століття свого життя імперії обростають різноманітними “надлишковими об’єктами”. Підкреслений символізм цих мегаоб’єктів зримо домінує над прагматизмом обивателів та домашніми міфами провінціалів. Імперія навіть на присмерковому відрізку свого існування може дозволити собі те, на що ніколи не погодяться держави з республіканським режимом, де уряди звітують про витрати перед парламентом та платниками податків.

Єгипетські піраміди і столичні споруди Третього рейху, Велика китайська стіна і терми Давнього Риму, вавилонський храм Мардука і комплекс площі Тяньаньмень, Тадж-Махал і Свята Софія, Колізей та сталінські “висотки”. До цього переліку можна віднести не лише архітектурні споруди. Дредноути адмірала Фішера, гармата “Колосаль”, супертанк “Маус”, радянська космічна ракета Н-1, дирижабль “Гінденбург”, Цар-пушка, літак “Максим Горький”, рухома вежа Поліоркета та багато іншого залишилися в історії як ті символічні мегаоб’єкти, за допомогою яких імперії фронтально демонстрували безмежність волі імперського центру, невичерпність ресурсів та неозорість імперської Плероми.

З раціональної погляду усі мегаоб’єкти або балансували на межі функціонального безглуздя, або ж були реально безглуздими та непридатними для прямого використання. Флот дредноутів, що “з’їв” чверть військового бюджету Великобританії, виявився неефективним за доби підводних човнів, вагу супертанка “Маус” не витримували мости, жодна з чотирьох запущених гігантських ракет Н-1 не досягла орбіти, “Гінденбург” вибухнув, “Максим Горький” зазнав катастрофи, Велика китайська стіна не зупинила ані гунів, ані тюрків, а з Цар-пушки ніколи не стріляли.

Але, що там не кажи, мегаоб’єкти вражали.

Дредноути однією своєю присутністю, без жодного пострілу, ставили крапку у військових кампаніях Британії і на понад пів століття відтермінували занепад найпросторішої в історії людства імперії. Отримані з американського шпигунського супутника фотографії Н-1 так стурбували сенаторів із комітету з питань озброєнь, що вони дали зелене світло тій грандіозній програмі стратегічних озброєнь, котра врешті-решт забезпечила США перевагу, а згодом – і перемогу у “холодній війні”. Ну а опис вежі Поліоркета наснажував фантазію військових інженерів Європи цілих 1500 років, аж до винайдення гармат.

Усі імперії намагалися шокувати й залякати своїх підданих та ворогів. І через цей страх не лише позбавити їх волі до спротиву, але й закріпити ним, наче бетонним руслом, особливу течію імперського часу, нерозривно пов’язану з ритуалами та циклами імперського господарства, імперських міфів та імперської політики.

Джордж Лукас втілив цю тему у “Зоряних війнах”, створивши образ “Зірки Смерті” та сюжетно прирівнявши загибель цього фантастичного мегаоб’єкту до зупинки імперського часу (фанати його саги пам’ятають, що дата “битви при Явині”, де зазнала катастрофи Death Star, стала точкою відліку доби Нової Республіки, хоча імперія Палпатіна продовжила жити).

Я детально зупинився на феномені мегаоб’єктів, позаяк він є одним з доступних ключів для розуміння такого складного імперського явища, як Великий стиль (ВС). Імперський культурний простір фабрикує ВС для тієї ж мети, для якої імперські архітектори будують “висотки” і рейхсканцелярії, а імперські інженери проєктують супертанки і суперракети.

Великий стиль також є засобом цементування імперського часу.

Розглянемо у цій “інструментальній” парадигмі той варіант Великого стилю, що його виробило радянське мистецтво (совковий ВС). Він і досі є предметом непозбувної бентеги та ностальгії десятків мільйонів людей на пострадянському просторі.

Совковий ВС, на щастя, вже втратив свій креативний (відповідно й продуктивний) стрижень. Він вже не здатний, навіть в межах агресивного путінського реставраційного проєкту, формувати (відтворювати у промисловому масштабі) той тип носія “масових” культурних шаблонів Модерну, що його називають “гомо совєтікусом” чи просто совком.

Проте совковий ВС усе ще має значний потенціал “культурної консервації”. Він досі здатний завдавати травм культурному простору України, породжувати стильових покручів та створювати фейкові мистецькі орієнтири.

У чому його сила?

По-перше, у тому, що совковий ВС зрозумілий. Та його зрозумілість базується не на художній ясності форм і змісту. В його основі лежить мобілізуюча фронтальність театральної вистави. “У зрілому тоталітарному стилі панує театральність”, – писав у книзі “Архітектура Сталіна. Психологія і стиль” історик Дмитро Хмельницький. Фронтальність радянського мистецтва – це фронтальність хорового виконання. Це людська маса, яка стоїть на сцені напроти людської маси у партері. Маса глядачів у партері дивиться на сцену й бачить там своє віддзеркалення, лише краще одягнене й радісно співаюче (танцююче). Індивідуальність відсутня, відповідно немає й заздрості натовпу до персони.

По-друге, совковий ВС нормативний та універсальний. Достатньо було засвоїти кілька простих норм і правил “зчитування” тих послань, які містило радянське мистецтво, як між автором твору та його глядачем (читачем, слухачем) виникала ілюзія повного смислового злиття. Все, що не потрапляло під норми і правила “зчитування”, оголошувалося, як свого часу зазначив мистецтвознавець І. Голомшток, “ворожим класу, народу, людству, художньому прогресу”. Тобто нормативність совкового ВС категорично від’ємна – все, що не лягає у рамки норми, є породженням абсолютного зла (фашизму, імперіалізму), воно отруйне, бридке, вороже, шкодить здоров’ю і дітям, розбещує та бруднить, відволікає від фундаментальних справ і цінностей. І з цим треба боротися. Ось тут і виникає потреба у суперзброї (мегаоб’єкті) та мрія про монументальну споруду (символ перемоги).

Тим, хто ще у дитинстві піддався ілюзії смислового злиття, хто сприйняв норми і коди совкового ВС, зрозумілим є лише радянське мистецтво. Ця людина любить Ісаєва-Штірліца, бо він протистоїть фашистам, але не може любити героїв Пруста, бо вони політично нікому не протистоять, а ще не працюють на заводі, не вирощують хліб й не аплодують начальнику на зборах колективу. У радянському мистецтві естетика завжди підпорядкована етиці, й там, де герой твору вирішує естетичне або містичне завдання, совок завжди шукає етичне (політичне) протистояння. 

Якщо він не бачить ворога (фашиста, буржуя, шпигуна, бандита, хулігана), він втрачає смислове злиття з твором. Він перестає розуміти послання автора, твір починає його дратувати. Тобто цієї миті совок випадає з імперського міфологічного часу. Опиняється не у вічній битві з фашизмом, де за його спиною присутня “наша армія” і суперзброя (мегаоб’єкт) й де трударі завжди перемагають нероб (несвідомих агентів фашизму), а у складному багатополярному світі, де не треба робити клятий вибір між СМЕРШем і Гестапо, де естетичне проживання рівноцінне етичному й де пряма причетність до виробничих процесів не є ознакою прогресивності та правильності. У совка немає кодів від цієї системи культурних домовленостей.

Належність культурного мислення совків до імперського часу унеможливлює їхнє порозуміння з тими, хто живе в одній хронорефлексії, в одній системі домовленостей з вільним світом епохи Гіпермодерну. Совки й далі будуть захоплюватися мегаоб’єктами та аплодувати хоровим колективам. Звідси ще один висновок: носіїв шаблонного мислення, котрі кодовані Великим стилем, апріорі неможливо адаптувати до мислення у сучасній світоглядно-культурній парадигмі. Їх треба перекодовувати на рівні зміни маркерів світовідчуття, тобто повертати за умовну “шкільну парту”, що неможливо у соціальному форматі. А це вже тягне за собою низку інших висновків, зробити які я залишаю читачам.