На перший погляд, вони надзвичайно схожі. І міф, і історософія можуть говорити про долю народу, про його покликання, про особливу роль в історії. Вони часто користуються спільними символами, звертаються до тих самих подій і навіть можуть доходити однакових висновків.
Проте їхня справжня відмінність лежить не в тому, про що вони говорять, а в тому, як вони надають сенс історичному досвіду.
Міф є поетикою сенсу.
Як і поезія, він не доводить, а показує. Він не вибудовує ланцюг аргументів, а створює образ, у якому людина раптом упізнає щось важливе для себе. Сила міфу полягає не в доказовості, а в здатності поєднувати розрізнені події в цілісну символічну картину. Він перетворює історію на оповідь, де кожна подія отримує своє місце, кожне випробування — свій смисл, а кожна жертва — своє виправдання.
Поезія не переконує нас так, як переконує логічний доказ. Вона створює переживання. Так само діє й міф. Він апелює не стільки до розуму, скільки до уяви. Його істина полягає в силі образу. Саме тому міф здатний об'єднувати спільноти набагато ефективніше, ніж найдосконаліші теорії. Люди можуть сперечатися про аргументи, але вони часто живуть усередині спільних символів.
Історософія є філософією сенсу.
Вона також прагне знайти значення історичних подій, але робить це іншим шляхом. Якщо міф творить образ, то історософія ставить питання про його підстави. Якщо міф пропонує бачення, то історософія прагне його осмислити. Вона не відмовляється від великих узагальнень і не боїться говорити про долю цивілізацій чи народів, але вимагає, щоб ці твердження були обґрунтовані.
Тому історософія завжди залишається діалогом. Вона існує лише там, де можливе заперечення. Історософ може стверджувати, що певний народ виконує особливу роль в історії, але він мусить пояснити, чому так вважає. Він повинен звертатися до фактів, закономірностей, інтерпретацій, порівнянь. Його висновки можуть бути хибними, однак вони повинні бути відкритими для критики.
У цьому сенсі історософія належить до тієї самої духовної традиції, що й філософія загалом. Вона не просто шукає сенс — вона шукає підстави для сенсу. Її цікавить не лише те, що означає історія, а й те, чому ми маємо право надавати їй саме такого значення.
Саме тут проходить головна межа між міфом та історософією. Вона не збігається з межею між фантазією та реальністю, між правдою та вигадкою або між традицією та наукою. Ця межа проходить між образом і аргументом.
Міф прагне утвердити сенс. Історософія прагне його обґрунтувати.
Міф пропонує символічний горизонт, усередині якого людина вже знає, як тлумачити світ. Історософія ж робить сам цей горизонт предметом роздуму. Міф запрошує до співпереживання. Історософія — до дискусії. Міф створює смисловий простір, історософія досліджує його структуру.
Тому було б помилкою розглядати міф як просто недосконалу історософію або історософію як раціоналізований міф. Вони виконують різні культурні функції. Міф надає історичному досвіду емоційну й символічну форму. Історософія намагається зрозуміти, наскільки ця форма є виправданою. Один говорить мовою образів, інша — мовою понять. Один народжується з творчої уяви, інша — з критичної рефлексії.
Саме тому міф можна назвати поетикою сенсу, а історософію — філософією сенсу. Вони відповідають на одну й ту саму людську потребу — потребу бачити у подіях більше, ніж просту послідовність фактів. Але відповідають по-різному. Міф наділяє історію значенням через символ. Історософія намагається зрозуміти це значення через думку. Між ними немає абсолютної прірви, проте між ними завжди зберігається напруга — напруга між уявою та рефлексією, між натхненням та критикою, між поетикою сенсу та філософією сенсу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий