На перший погляд може здатися, що філологія та музикологія не цілком відповідають позитивістському ідеалу науки. Адже їхнім предметом є не тільки матеріальні об'єкти, які можна безпосередньо виміряти, а й тексти, символи, художні форми, культурні значення. Проте значна частина роботи філолога або музиколога цілком може бути описана як фактологічна діяльність. Дослідник насамперед має встановити, що саме ми маємо перед собою.
Для філолога таким фактом може бути конкретне слово в рукописі, його граматична форма, варіант тексту, особливість орфографії, послідовність фрагментів, відмінність між двома списками. Перед тим як інтерпретувати текст, необхідно встановити його матеріальну й текстологічну структуру. Філолог може сказати: у цьому рукописі на певному місці вжито саме таку форму слова; в іншому списку вона має інший вигляд; певний фрагмент відсутній або, навпаки, доданий. Це вже не припущення, а текстуально засвідчений факт.
Подібна ситуація існує й у музикології. Тут фактами можуть бути нота, інтервал, ладова структура, ритмічна формула, мелодичний зворот, кількість тактів, повторення певного мотиву, особливості нотації, варіанти мелодії в різних рукописах. Дослідник може встановити, що певний ірмос записаний у конкретній системі нотації, має певну мелодичну структуру і певну послідовність інтервалів. Усе це становить емпіричний, фактологічний рівень музикознавчого дослідження.
Особливо добре це видно на прикладі історичного дослідження музичних рукописів. Спочатку дослідник встановлює джерело, його датування, походження, склад, систему нотації, текст і музичний матеріал. Потім описує конкретні музичні явища: лад, інтервали, мелодичні формули, каденції, структурні повтори. Лише після цього виникає питання про те, що ці структури означають.
Саме тут проходить принципова межа між фактом та інтерпретацією.
Наприклад, твердження: «мелодія містить послідовність таких-то інтервалів» є фактологічним твердженням.
Натомість твердження: «ця висхідна мелодична структура символізує вогонь, а низхідна — воду або глибину» вже є інтерпретаційною гіпотезою. Вона може бути дуже змістовною, переконливою і методологічно обґрунтованою, але її статус відрізняється від статусу безпосередньо зафіксованого нотного факту.
Тому гуманітарне дослідження не обов'язково потрібно протиставляти фактології. Навпаки, його можна уявити як послідовність кількох рівнів:
факт → структура → інтерпретація → культурний смисл.
Факт відповідає на питання «що є?».
Структурний аналіз — «як це організовано?».
Інтерпретація — «що це може означати?».
А культурологічний або релігієзнавчий аналіз ставить ширше питання: «яке місце цей смисл займає у певній культурній системі?»
У цьому сенсі філологія та музикологія можуть поєднувати позитивістський і герменевтичний підходи.
Позитивістський компонент вимагає максимально точно встановити джерела та факти; герменевтичний дозволяє перейти від встановленого матеріалу до його осмислення. Один без другого має свої обмеження. Фактологія без інтерпретації ризикує перетворитися на простий каталог даних, тоді як інтерпретація без надійної фактологічної основи може перетворитися на довільне прочитання.
Тому для історика музики особливо важливо розрізняти: що джерело безпосередньо засвідчує, що дослідник реконструює на підставі сукупності фактів, а що він інтерпретує в межах певної теоретичної моделі.
Це має особливе значення для дослідження давньої церковної музики. Якщо дослідник встановлює систему нотації, інтервальну організацію, мелодичну формулу або структурну особливість ірмологіона, він працює на рівні джерелознавства та музичної фактології. Якщо ж він пов'язує певну музичну структуру з категоріями вогню, повітря, води, висоти, глибини, космічного порядку, він переходить до рівня інтерпретації.
Тут і виникає можливість застосування піфагорейсько-платонівської традиції як герменевтичної моделі. Музичний факт сам по собі не «доводить» певного символічного значення. Проте фактологічно встановлена музична структура може бути прочитана через певну історико-філософську систему символів, якщо дослідник демонструє відповідність між музичними явищами та тією культурною семантикою, в межах якої вони інтерпретуються.
Отже, сучасна гуманітарна наука не обов'язково повинна обирати між «фактами» та «смислами». Її сила якраз може полягати в їхньому послідовному поєднанні. Філологія встановлює текст, музикологія — музичну структуру, історія — культурний контекст, а герменевтика здійснює перехід від зафіксованого матеріалу до його значення.
У такій перспективі контівська схема набуває нового, вже не суто позитивістського сенсу. Її можна переосмислити не як просте витіснення теології та метафізики наукою, а як рух від безпосереднього світоглядного пояснення через теоретичне осмислення до методологічно контрольованого дослідження фактів — і далі, в гуманітарних науках, до аргументованої інтерпретації цих фактів.
Саме тому для музикології особливо продуктивною видається формула:
фактологічне встановлення → структурний аналіз → герменевтична інтерпретація → реконструкція культурного смислу.
У цьому випадку інтерпретація не протистоїть науковості. Навпаки, науковість інтерпретації визначається тим, наскільки прозоро вона спирається на встановлені факти, структури, джерела та історично релевантні поняттєві системи.
Комментариев нет:
Отправить комментарий