«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Нам, вочевидь, не судилося стати великим і потужним памперсом поміж Росією і НАТО. Єдине, що тішить: нікому іншому теж не судилося (тут ми складаємо класичну дулю, заплющуємо очі і робимо відчайдушний оберт на 360 градусів).
Світло Сходу і Закон Заходу знову розділили та відмірили.
Справа Рібентропа-Молотова вкотре виявляється живішою за живе колискою політичних дежавю.
А нам лишається, либонь, час від часу пірнати в історичну напруженість минулих століть і згадувати милі збоченства, з яких виникають ілюзії.
Деякі історики вважають, що центральноєвропейська ідея вперше фіксується у листах Ізабели Пармської (у 1760-1763 рр. дружини цісаря Йосифа Другого, ерцґерцогині Австрійської та імператриці Священої Римської імперії) до її братової Марії Кристини. Граскі у дослідженні «Die Persoenlichkeit der Infantin Isabella von Parma» (1959) наполягав, що стосунки між принцесами були більш ніж дружніми (також фатальними для невдахи-імператора), але ми не насмілимося турбувати короновані тіні Гофбургу й стверджувати, що саме лесбійські пристрасті прискорили пологи концепції Європейського Центру.
Проте, вірогідним є те, що саме під впливом молодої дружини Йосиф Другий почав першу в центральноєвропейській історії модернізацію суспільства, намагаючись перестрибнути через голови гордовитих сусідів й покінчити із віковим відставанням Центру від Заходу. Його реформи були сум’ятними і салонними. Його ім’я нагадувало про біблійних корів — сім тлустих й сім охлялих. Його брат (майбутній цісар Леопольд) називав його «марнославним мрійником». Злостячи гофмаршалів і сестер, первісток Марії Терезії збирав колекції ляльок і альковних гравюр у стилі Джуліо Романо, вів війни за вихід до теплих морів і забував розрахуватися у борделях («А від нашої Божени кайзер мчить як навіжений!» — співали у Празі). Він майже нічого не довів до логічного завершення, але славетним «Патентом власності» перепризначив кріпосних у підданство монархові. Його чиновники революційно грабували монастирі й отримали від істориків гонористу й двозначну назву «йозефіанців». Одного разу, у Моравії, він пройшов поле з плугом, і через століття бравий солдат Швейк вивчав його у школі як «доброго кайзера Йосифа Рільника».
Підданці відповідали на його реформи чорною зашкарублою невдячністю. Віднем розходилися антицісарські карикатури, Угорщина погрожувала повстанням, родичі вправлялися в інтригах на користь Бурбонів і Савойського Дому. Зненавиджений усією імперією, Йосиф помер від сухот 1790 року. Вже впала Бастилія і з «марсел’єзою» починалася Нова Доба, а європейський центр полегшено позіхнув й на півстоліття повернувся у звичну сплячку. Ми й досі запізнені на ці півстоліття…
З листа принцеси Пармської до ерцґерцогині Марії Кристини: «…Не варто відводити армію Лаудона від Травника… Люба моя Мімі, ти повинна якомога частіше нагадувати Імператорові, що майбутнє чекає його на півдні». Творці центральноєвропейської ідеї були свідомі щодо особливостей політичної географії: центр Європи й нині стиснуто до фатальної меридіанальности (не від «анус», але від «мерідіан» — зрештою, не впирається).
…Можливо, десь у майбутньому, політмістики знайдуть пояснення цьому дивному фактові: вертикалі центральноєвропейського життя — ялові. Усе, що будується в географічних горизонталях — зі сходу на захід й навпаки — є живим, регулярним й сповненим бадьорості. Прикладів безліч: Європейський Союз і переважаючи напрями вітру, автобани і назви фільмів, вектори міграцій і русла сировинних річок. А з успішних проектів типу «південь-північ» згадується хіба що шлях із варяґів у греки. Навіть велика рура «Одеса-Броди» безнадійно іржавіє в очікуванні нафти. Може в усьому винні кляті кочовики? І з ким будувати ті вертикалі? Адже румуни та білоруси вже твердо лежать в горизонтальній позиції.
Майбутнє, як бачиться, не стовбиче нам ані на романському півдні, ані на слов’янській півночі. Майбутнє тихенько і транзитно підкрадається зі сходу. Воно має жовтувату шкіру і примружені степові очі. Воно тверезе, згуртоване і працездатне. Колись був такий анекдот: «На німецько-китайському кордоні без інцидентів».
…Ще одна примарна вертикаль проведена через Галичину. Сіра стрічка кордону між західною та православною культурами на карті Семюела Гантінгтона, автора політбестселера «Зіткнення цивілізацій». Це також містичне: блукаючий та непевний кордон між східним хаосом і західним культурним зацепенінням. Може ця «вєтром колєблємая» лінія і є зрадливою Віссю Європи? Якщо ні, то що ж тоді інше може бути центром означеності, одним боком якої є вдягнена у готику і рококо Вічність, а другим — етикетка від пива «Баварія»? Перечепившись за Карпатські скелі, цей віртуальний редут все ще чекає західного вітру.
Чи дочекається?
До речі, цісар Йосиф Другий, передчуваючи свій кінець, написав собі епітафію (тоді було модним, згадаємо Сковороду): «Тут спочиває володар, наміри якого були найчистішими. Але йому не судилося дожити до тріумфу жодного з починань».
Комментариев нет:
Отправить комментарий