 |
| Крайній праворуч (з літерою "К") - Дмитро Куцела |
До такого постшістдесятницького феному минулого століття належать – майже синхронно – виникнення та блискуча діяльність двох модерних музичних груп – вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) – українського «Смерічка» на Буковині (Чернівці, 1966 р.) та молдавського «Норок» («Щастя») (Кишинів, 1967 р.).
Учасником останнього як інструменталіст та ритм-гітарист був уродженець прикарпатського села Боднарів, що на Калущині, – Дмитро Куцела (1934-2010), професійний музикант високого рівня.
Саме тоді в епіцентрі впливу новітніх музичних тенденцій опинився юнак Дмитро Куцела, вже професійний музикант. Судилося йому бути на одній хвилі сприйняття з небагатьма іншими нових правил життя культури і, зокрема, музичної. Виростання до нетипового мелосу було і закономірним, і особливим, аж ніби містичним із огляду на його віхи життя.
Народився Дмитро Михайлович Куцела за місяць до нового – 1935 року – 30 листопада 1934 року в селі Боднарів Станіславівського повіту (тепер – Калуського району) в селянській родині, яка понад усе цінувала свою хліборобську честь, християнські, вітцівські традиції та працелюбство.
Батьки Дмитра свідомі свого селянського статусу – міцних господарів – та глибоко шануючи книжку, запросили бути їхньому синові хрещеним батьком Михайла Дяченка, двадцятичотирирічного поета, на той час директора боднарівської молочарні, молодшого брата інженера-лісівника Миколи Дяченка, керівника Станіславівської філії «Львівського господаря», випускника Подєбрадської сільськогосподарської академії (під Прагою). Михайло погодився хлопчика «тримати до хресту».
Треба вірити, як казали обізнані, що якимось дивним чином від одного таланту – українського поета Михайла Дяченка («Марка Боєслава») засвітився інший. У похресника – в музиці. Проте, ніякої містики тут немає: спільними від народження для обидвох митців був рідний закуток села Боднарова, що іменувався Долішній Кінець, з його неповторними краєвидами, зеленими лугами різнотрав’я, скелясте побережжя «Стінка» з її буковим та ялиновим лісом, а край «Стінки», у її підніжжі, некваплива голуба течія річки Лукви, що повагом спішить до Дністра віддати йому перед Галичем свої води.
Пишне привітне довкілля, заворожуючи, вабило, бентежило душу хлопчика й разом владно спонувало, кликало до якоїсь дії. Спалах Божої іскри обдарування резонував в унісон із почуваннями малого Дмитрика, викликуючи у його єстві віддалені згуки музики. Як згадують односельці, він, ще зовсім малий, прожогом біг на берег Лукви, в лози, вишукуючи там відповідний «матеріал» для виготовлення власноруч – з вербової чи бузинової гілок – сопілки, на якій він «музикував» до самобуття лиш йому відомі нехитрі мелодії. Пізніше, уже школяриком, відтворював на саморобній сопілці народні пісні, почуті на сільському весіллі чи на різних празниках, уподобані танцювальні мотиви.
На імпровізованих «концертах», а вони відбувалися мало не щодень на вигоні-пасовищі, слухачів не бракувало. Пастушки, ровесники, старші і молодші хлопчики, всідалися на траві у велике коло, а посередині вмощувався Дмитрусь – відразу озивалась в його руках на різні лади сопілка. Всі зосереджено вслухались у сопілчану мову: то безоглядно веселу, то ніжно-тужливу, що брала за серце.
Після успішного закінчення Боднарівської семирічки повоєнної напівголодної пори про середню школу годі було думати Дмитрові. Йшлося про здобуття ним професії в якомусь технікумі чи училищі. Сушити голову над вибором не довелося: присуд родини, школи, односельців, «спеців» гурту весільних музик був одностайним – має вивчитися на музиканта.
У найближчому до свого села райцентрі Калуші Дмитро і родичі точно знали, що там взагалі немає такого закладу, де б могли гідно навчити музичної справи. Не існувало і в тодішньому Станіславові сподіваного музучилища. Хтось із боднарівських учителів підказав: у Коломиї готують вчителів-музикантів початкових класів. Коломия – то було вже таки дуже далеко, але на те не було ради. Мусіли везти хлопця до Коломиї.
Вступні випробування Дмитро витримав з честю і зарахували його, як тоді казали, студентом педучилища. Великою втіхою родині стала новина і полегкість для сім’ї – син отримуватиме стипендію. Сутужність із житлом мала б розв’язатися наступного року – обіцяли приїжджим гуртожиток, безоплатний. Майбутнє заповідалося несогіршим.
Однак ідилія почала похмурніти: родина довідалася, що Дмитрові призначили вчитися по класу домбри. Засмутилися: про музінструмент із якоюсь такою дивною назвою нічогісінько не знали. Побоювались за те, чи зуміє новоспечений студент здолати цю дивовижу? Були при вступі переконані, що юнак вчитиметься обов’язково на доброго скрипаля або кларнетиста, а на прикрий вже випадок – цимбаліста. Не дуже перечили б аби засвоїв премудрості гри на баяні чи акордеоні, інструментах, які привезли до села боднарівські фронтовики. На цих «гармоніях» вони так гарно і голосно грали недільної днини десь під хатою у своєму дворі, що геть далеко було чути мало не на всі кутки села, збуджуючи передвечорову тишу.
Зачепена гостро амбітність родичів – бачити сина не скрипалем, а домбристом – якось своєрідно – опосередковано передалась і Дмитрові. Маючи за приклад несамовито падких до селянської праці батьків, і сам таким був, допомагаючи їм по господарству, круто заповзявся до навчання, поставивши собі за мету опанувати, крім домбри – модного на той час інструменту, – «поза планом» ще й інші музичні спеціалізації. Усвідомлював: для цього треба пекельної праці та уміння переборювати всякі перепони й невдачі. Протягом навчання від свого «Кредо» не відступився. «Компенсація» не забарилася. Дмитро-випускник став не тільки відмінним домбристом, але й з власної ініціативи зумів підкорити вершинну гру на фортепіано, скрипці і – останнє захоплення в училищі – гітарі, яка згодом стала неждано-негадано першою і єдиною «пасією» його творчого життя.
Після закінчення навчання Дмитро був призваний до армії. Солдатом він служив у Білорусії – в Березі-Картузькій (1955-1958 рр.). Тут зустрів і свою долю: познайомився із дочкою військовослужбовця Марією, з якою згодом й одружився. Демобілізувавшись, вже з дружиною і маленьким сином Олександром, повернувся додому. Власне, відразу поїхав до Коломиї, де працював деякий час вчителем музики.
Батько дружини як кадровий військовик вчергово переведений служити в інше місце – цього разу до Молдавії. Трохи тут обвикнув, сяк-так облаштувавшись, покликав сім’ю доньки до себе у Кишинів. І на початку 1960 року Дмитро Михайлович переїжджає до молдавської столиці. Відтоді розпочинається незбагненно стрімко ввись спіраль його життєвого творчого шляху: пошуків себе у мистецтві музики, злету у професії, відчутний пресинг з боку влади відомому артистові «Норока» та несподівано болісні удари судьби-долі.
Після тихої милої Коломиї чужомовний для Дмитра Михайловича Кишинів видався надто метушливим гучним, надміру динамічним, із своєрідним побутом, що будили водночас його цікавість і мимовільний спротив. Імпонувало ж вирування музичної стихії. Виразний культурний профіль столиці додав відваги думати про працю музиканта в шанованому меломанами, загалом людьми, колективі, позбутися надокучливих сумнівів, двоїстості.
Остання, слава Богу, тривала недовго – треба було дбати про сім’ю, виконавську майстерність. Звиклий до системності, порядку у всьому, Дмитро Михайлович з перших місяців столичного перебування педантично музикував, не маючи під рукою ніяких інструментів, окрім сучасної гітари, вкладаючи душу у мелодії щоденної кількагодинної гри на цьому демократичному інструменті, не зважаючи на втому, на далеко не гармонійну атмосферу за місцем його праці, на матеріальні негаразди.
Подивовано зауважив немалу кількість молдавських ВІА попри те, що одні моментально утворювалися, інші – так само швидко безслідно щезали. Стабільно популярних ансамблів високого професійного кшталту – одиниці, – переважно столичної «прописки», тішились прихильністю, теплою симпатією молоді. На хвилі творчого піднесення, трохи «розкручені», ВІА до своїх мелодій намагалися вкраплювати бітлівські нотки., внести певні нюанси «модного» звучання, словом, наблизитися до європейського нового стилю музики, яку адекватно, з підвищеною експресією, розкутою енергією сприймало молоде покоління. До такого музичного новаційного гурту належав «Норок» («Щастя»). Пізніше став молдавською культовою групою з власним оригінальним музичним почерком та з яким мали за честь «знатися» європейські імпресаріо. «Норок» народжувався важко, із вимушеним домінуванням замутненої карми соціалістичного ригоризму. З’явився на світ у середині 60-х років минулого століття у молдавській філармонії. А далі – неймовірні, штучно створені бар’єри інтригуючих миттєвостей існування ансамблю та тісно пов’язані з ним миттєвості життя його артиста, ритм-гітариста Дмитра Михайловича Куцели.
Авторство ідеї створення ансамблю належала молодому композитору Міхаю Долгану. Передісторія гурту така: восени 1964 року молодіжний ансамбль кишиневської філармонії, з акордеоністом Міхаєм Долганом, здійснював концертні тури по Росії – переважно у провінції. Концерт у Пензі був «фартовим» для Міхая. Під враженням від виступу запальних молдаван пензенське міське та філармонійне начальство запропонувало Долгану на дуже вигідних умовах тут організувати й керувати молодіжним ансамблем. Відразу він не погодився, взявши на роздуми майже річну паузу. Пензенці квапили і вже у вересні 1965 року М. Долган лаштується в дорогу до Пензи. Довідавшсь про намір Міхая полишити рідну сторону і роботу, директор кишинівської філармонії Олександр Федіко алярмово створює можливості та дає гарантії для організації джазового гурту нового типу із призначенням Міхая Долгана його лідером. «Хрещеним» батьком ансамблю був теж О. Федіко, іменувавши його «Норок» («Щастя»).
Не довго те «щастя» трималося гурту: у 1966 році після прослуховування Рада з питань мистецтв республіки заборонила виступи, та й саме існування ансамблю опинилося під загрозою. «Музикознавець» з Ради якійсь Прянішніков вкрай різко, з істеричним криком, виступив проти затвердження концертної програми, «аргументуючи», що музика групи «прозахідної» орієнтації та спрямована на «сексуальну» пропаганду. Кумедний закид ретрограда – це блюзнірство щодо щемливих «Артист співає», «Про що плачуть гітари». Зрештою, вся програма сконцентрована на світлих настроях, зові до катарсису.
Такого присуду молдавська столиця не зрозуміла. Не чекаючи бурхливішої громадської реакції молодих шанувальників на фактичне удушення джаз-ансамблю, кишинівські ідеологічні бонзи переглядають свій убивчий вердикт і дозволяють ансамблеві відновити програму. Уже після другого прослуховання «Норок» був «легалізований» з притулком у кишинівській філармонії. У березні 1967 року в державній філармонії столиці Молдавії відбувся дебютний концерт «Норока». Емоції зашкалювали однаково і у публіки залу, і у артистів сцени.
Склад «Нороку» – вокалістів, музикантів – «цементувався» з обдарованих особистостей, але не був непорушний. Незмінним його художнім керівником на всіх етапах існування залишався Міхай Долган, аранжувальник, композитор. Логіка непостійності учасників пояснюється критерієм професіоналізму, високою планкою вимог до морально-етичних якостей, шаленим темпом праці, самовідданістю професії і групі, забезпечуючи «Нороку» лідерські позиції тогочасної естради. Тому не всі могли витримати нелегкої ноші авангардності.
Концептуально замислювався «Норок» як вияв нових музичних тенденцій у молодіжному світі, взоруючись на ансамбль «ліверпульської четвірки», але із своїми національними рисами, закоріненими в молдавське підгрунтя. Підтвердженням цьому є слова М. Долгана у його книзі «Таємниця мого життя» (молдавською мовою): «Я прагнув створити молдавський «Бітлз»…».
Для перспективного повноцінного буття гурту рекрутувалися сюди кращі із кращих музикантів. Під щасливу пору найвищого розвою ансамблю Дмитра Куцелу в 1969 році зараховують до складу «Нороку» ритм-гітаристом. Відтоді, 35-літній гітарист-віртуоз, усвідомлюючи свою причетність до репутаційного надбання країни, в якій замешкав, аури престижності «Норока», на яку конче зважають свої і чужі та яку так самовіддано разом з колегами-музикантами підтримує. Прагне досконалості у виступах на сцені, неухильно сповідує кодекс честі. Пріоритетні ці моральні та професійні фактори й привели його до уславленого колективу, з яким йому судилося зазнати висоти творчого злету, гучного успіху й не менш голосного розгрому.
Фірма «Мелодія» 1969 року (вже за безпосередньої участі Дмитра Куцели) випускає міньйон ансамблю «Норок» із піснями «Про що плачуть гітари», «Дор-доруле», «Артист співає», «Діти сонця». Через рік – 1970 року (на запрошення чехословацького оргкомітету) «Норок» бере участь у міжнародному фестивалі «Братиславська ліра». Попри значну кількість європейських титулованих ансамблів та гостру жорстку конкурентну змагальність, «Норок» виборов престижний «Приз глядацьких симпатій» за пісню «Навіщо», виконану у музичному супроводі такого пронизливо душевного рівня та тональності, що гості фестивалю ще декілька днів потому намагалися відтворити для себе її мелодію. Братиславські виступи й нагороди закріпили впевненість у собі джаз-групи і також вона отримала тут же запрошення на гастролі у кілька європейських країн і несподіваний далекий вояж із концертами до Південної Америки.
Тимчасом Дмитро Куцела разом із гуртом готується до поїздки в Україну, маючи мрію виступити на Івано-Франківській сцені, зустрітися з рідними й земляками. Тимпаче, що в репертуарі «Норока» був український мелос: понад десять народних пісень, «спрезентованих» ансамблю з легкої руки Дмитра. З дивовижним ентузіазмом, піднесеністю, рвійною енергетикою на концертах сприймають всюди українську пісню «На вулиці скрипка грає», із безкінечними її повторами «на біс». Пізньої весни 1970 року «Норок» вирушає у концертний тур Україною. Шлях стелився спочатку південно-західними теренами: Одеса – Вінниця –Чернівці – Хмельницький – Тернопіль. Перші концерти і перші сердечні, бурхливі захоплення української молоді програмою та бездоганним виконанням сучасної музики гуртом інструменталістів, своєрідною грою із якоюсь інтелігентною нотою, не розхристано по-простацьки та не плагіат іноземщини. «Правильна» українська влада на місцях сполошилася тріумфальними виступами ансамблю. Почалось щось незрозуміло провокативне: виділялись для концертів обмежені площею майданчики чи малі зали. Бажаючих потрапити на виступи молдавського гурту перевищувало в рази пропоновані можливості вільних місць. Безбілетні гарячі голови молодих меломанів, щоб послухати і подивитися «сусідський» ансамбль, вдаються до радикальних дій, що межували з хуліганством, самовільно розширюючи для себе додатковий простір. У Хмельницьку, наприклад, був запланований концерт у літньому театрі на 2 тисячі місць, обгороджений високим дерев’яним парканом. Як тільки почався концерт, «позаквиткова» публіка, десь до шести тисяч осіб, миттю «прорвала» огорожу і «щасливо» увірвалася на територію театру. Вина за бешкет не впала на чиновницькі голови, а чомусь поставили це на карб ансамблю.
Гастролі українськими містами принесли ще більшу популярність «Нороку» поза Молдавією, але й великі неприємності та клопоти. Восени, коли артисти лагодились до південноамериканського континенту зі своєю музикою знайомити тамтешню молодь, влада поцілила в саме серце «Норока». Молдавське міністерство культури забороняє діяльність ансамблю без права його учасникам працювати на батьківщині. Нищівний удар завдав нестерпного болю всім, але й згуртував митців. Дякуючи анонімним добродіям, майже всі учасники ансамблю переїжджають в Україну, зосередившись у Черкаській філармонії. Дмитро Куцела разом з колегами-музикантами тут працює більше року у гурті із зміненою назвою «Про що співають гітари» із незмінними віртуозністю виконання, духом і принципами «Норока».
Але не допомогло ансамблеві інше-нове «конспіративне» найменування. Розголос про велику популярність гурту докотився до Москви – і тодішній міністр культури СРСР К. Фурцева своїм наказом розганяє, уже вдруге, музично-вокальний колектив. Навесні 1973 року артисти печально прощаються з ансамблем і один з одним. Розбрелися хто куди, більшість вернулася до Молдавії.
Через рік, у травні 1974 року, влада Молдавії «люб’язно» дозволяє знову колишнім артистам створити нову формацію ансамблю з іншою назвою. Вимучені розгонами, митці йдуть на компроміс, організувавши невелику групу під назвою «Контемпоранул» («Сучасник») і виступали під цим брендом до середини 80-х років, але вже без Дмитра Куцели.
Важко переживши два розгроми «Норока», Дмитро Михайлович волів знайти «тихішу гавань». Такому артисту пропозицій не бракувало: подальша кар’єра склалася строкато – працював у кількох кишинівських оркестрах, але провідною зіркою у його долі-життєписі назавжди залишився «Норок».
«Норок» міг би стати справжнім культурним надбанням Молдови і поза нею, голосом покоління, випереджаючи свій час. Та, вийшовши за рамки канонів радянської естради, явно орієнтуючись на західну молодіжну музику та вокал, зазнав переслідувань, принижень. Окупаційна радянська влада не схвалювала новацій, бо «Норок» чинив у певних, локальних межах, духовний опір імперському тиску.
Помер Дмитро Михайлович Куцела 5 лютого 2010 року. Похований у рідному селі Боднарів. На його могилі дещо незвичний пам’ятик: на надгробку височіє у мармурі стилізована гітара, мовби із «живими» струнами, які у сонячну днину іскристо виблискують. На блиск із небесної просині злітає вітерець, легко торкається і ллється таємна ніжна мелодія, даруючи маестро вічну дивно-чарівну музику.
Комментариев нет:
Отправить комментарий