«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Іноді мені здається, що людина, яка переживає голод, у системі російських координат повинна опустися на достатній рівень приниження та конформізму, аби вижити й набути достатнього рівня гнучкости та підпорядкованости. Досягти рабської кондиції.
Голод змушує йти людину шляхом повного самозневаження, залишаючи їй лише одну функцію – поглинання всього, що можна проковтнути для підтримки організму. Описи голодного божевілля надволжан у Єйську і Ростові-на-Дону, прочитані/перекладені у третьому томі "Української трилогії" Юзефа Лободовського – одна з найстрашніших візій, з якими мені доводилося мати справу.
Так-от, росіяни теж переживали страшний голод. Голод, про який вони мали би теж волати на весь світ, за нашим прикладом. Але вони про нього не волають. Бо не мають ні бажання, ні потреби. І якщо запитати про оту сакраментальну відмінність росіян від українців, то вона в цьому російському самозневаженні, яке тоді, у ті роки, їм остаточно відібрало здатність до опору.
Нездатність вербалізувати завдану тобі травму, а – навпаки – всіялко її заперечувати, покірно приймаючи накинуту на твоїх предків личину зголоднілого раба в сьогоднішньому дні – це суть сьогоднішньої росії, її запрограмованости на самозневолення, на повну внутрішню згоду зі злом як єдиним способом життя, на цілковиту нездатність до перетворень усередині соціуму, на засвоєну безпорадність.
В росії соборність – наслідок війни всіх проти всіх, де кожен кожному вовк, де колективне чуття фантомної величі дає рабу, якому дозволили вбивати непокірних, ілюзію того, що він – пан. Соборність голодних вовків-канібалів. Вони не повернулися з пекла свого голоду, не визнали його злом. І ніколи з нього не вийдуть. А якщо й вийдуть, то вже тоді це буде зовсім інший народ. І ми цього точно з вами не застанемо.
Комментариев нет:
Отправить комментарий