Навіщо він узагалі пішов на ту москву? Та й ще через Білорусь! Вистачило йому взяти південніше і захопити Україну, вийти до Чорного моря і Криму. Думаєте, сильно би опирались українці Наполеонові? Ні, пішов палити москву. Навіщо? Що це принесло, крім краху? Дерев’яні сараї попалив. І додав імперії wiatru w żagle.
Всі прогресивні ідеї Наполеона потьмяніли після цього. Пішло російське гівно по європейських трубах. Так із культурної колонії Франції росія перетворилася на жандарма Європи – і ноги на стіл. Слиш, мамзєль, по-биріку нам бріошей організуй. І водкі, водкі! Ну, бо вєдь нєдаром москва, спальонная пожаром, французу отдана. Нєдаром, авжеж. Тільки сьогодні українці бородинський хліб перейменували у фінський, бо нарешті почали поважати тих, хто дав росії тягла.
Юзеф Лободовський лаконічно описав росіян словами свого героя як «людей, нездатних на повагу до краси цього світу – їм тільки чвари і кривава колотнеча в головах». Антитезою європейської ідеї свободи була порожня оболонка з пикою вічного хама всередині, якого згодом намагалися одягнути в шати високодуховности російська література та релігійна філософія. А етика росіян з їхньою естетикою вкладається в образ вкраденої пральної машинки «Indesit». Насправді це не побутова техніка, а даний нам у відчуттях образ вічного повернення і насильства заради насильства. Крадена пралька божевільно й абсурдно крутиться без проточної води і завжди залишає засрані лахи засраними. От і вся їхня естетика з етикою: порубати на дрова вишневий сад і поставити там дерев’яний нужник або православну церкву з «луковками», позбавлену художнього смаку.
Таке враження, що наслідки Наполеонової поразки відчуваються й досі. Вся сьогоднішня русофілія старих європейців – а особливо і зокрема французів – має коріння в цій поразці. Раздаюцца тари-бари, к нам прієхалі ґусари. А всього лише варто було відвоювати в пушкіністів (хоч пушкіну тоді лише тринадцятий минало) Річ Посполиту до самого Чорного моря і відновити польську корону, додавши до неї українців. Ще «дріжджі» були відповідні. Маґдебурзьке право, феодальна демократія, козацькі вольності – все було ще дуже недавнім, практично старосвітським. Навіть у раннього Гоголя воно ще було цілком собі свіжим, хоч уже й мітологізованим і романтизованим до чортиків, бо епоха тоді була така.
Якби Наполеон пішов в Україну, ми би запустили процеси націєтворення набагато швидше, а так збирали ціле ХІХ століття фольклор і оплакували Козаччину. Єдине, що по-справжньому виправдовує наше існування у ХІХ столітті – це геній Шевченка. І «Весна Народів» нас не зачепила (крім підавстрійських галичан), і потрапили ми в м’ясорубку русифікації та імперської реакції, і втратили на всіх можливих російських фронтах силу-силенну молодих і здорових чоловіків (єрмоловщина, скобєлєвщина, які, до речі, процвітають і сьогодні – баби-єщьо-нарожают придумали давно і це не маршал жуков), і вбивалися на панщині, а потім на цукроварнях і рученьки терпнуть, злипаються віченьки…
Микола Джеря, Чіпка Варениченко, герої Тесленка і Васильченка – «пропаща сила» з вусами «плач України», яку постійно мучать і визискують, могла породити лише народництво, а підчепити – лише соціял-демократію, що виявилися безсилими перед експансією російського імпершовінізму під прапором «світової революції» і, відповідно, перед пасіонарно-радикальною формою соціял-демократії ж у вигляді російського більшовизму.
І прийшли ми до своїх Перших Визвольних змагань з тифозного бараку імперії розгубленими, апатичними і дезорієнтованими, щоби знову в нього зайти. Але вже набагато дорожче.
А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий