Андрій Поцелуйко: Не в мурах сила: чому запорожці не будували фортець

Серед поширених критичних зауваг до історії Запорізької Січі — одне особливо вперте: чому, мовляв, козаки не збудували могутніх фортець, мурованих міст, як це робили європейці? Чому їхні укріплення були дерев’яні, тимчасові, а сама Січ — більше табір, ніж замок? І якщо вони були настільки сильними воїнами, то чому при загрозі — не стояли до останнього, як це робили лицарі Європи в кам’яних бастіонах?

А відповідь проста й глибока: вони жили в зовсім іншій цивілізаційній парадигмі.

Запорізька Січ — це не просто військове утворення чи прикордонна фортеця. Це символ вольниці, свободи, братерства — світогляд, який глибоко відрізнявся від європейського. Там, де в Європі цінували стіни й мури, козаки цінували простір і рух. Там, де Європа будувала замки для оборони, запорожці будували свою незалежність, і вона не мала координат на карті — лише в душі.

Їх сила була не в камені, а в мобільності, не в ієрархії — а в горизонтальному братстві, не в кріпосній стіні — а у внутрішній свободі.

Запорожці не випадково зневажали розкіш і твердині. Вони — пізній вияв стародавнього індоєвропейського архетипу, що формувався в степах тисячі років тому. Арійські племена, праслов’яни, германці, кельти — усі вони мали спільні риси: матеріальна скромність, дружинна демократія, войовничість без централізації, мобільність як спосіб виживання.

І коли загроза ставала надто великою — ці народи не гинули в оточенні мурів. Вони пересувалися, залишаючи ворожим імперіям голу землю. Так і запорожці: коли Катерина ІІ ліквідувала Січ у 1775 році, вони не кинулися в безглузду оборону. Вони зібралися, перетнули Дунай — і заснували нову Січ у Туреччині. Інші пішли на Кубань. Воля не померла — вона просто змінила берег.

У цьому й парадокс: найсильніше — не те, що стоїть, а те, що рухається. Запорозька стратегія — це не стратегія утримання стіни, а стратегія збереження себе. Їхня Січ могла бути знищена фізично, але вона завжди відроджувалася там, де залишався козацький дух. Це стратегія виживання не структури, а культури. Це — жива, органічна форма спротиву, яка не дає ворогу цілі для остаточного удару.

Ідея «захищатися муром» — це стратегія того, хто боїться. Козацька логіка інша: не дати себе загнати в клітку, навіть із каменю. Справжня фортеця — це громада, побратимство, здатність діяти разом. Це — радикально інший тип цивілізації, інший тип свободи.

Козаки трималися не мурами, а свободою.

Цей індоєвропейський код не зник. У ХХІ столітті він знову проявився: на Майдані, в добровольчих батальйонах, у волонтерському русі. Українці не завжди будують системи — але блискавично самоорганізовуються в критичні моменти. Не завжди мають «фортецю», але мають гнучку, стійку мережу. Це — спадок індоєвропейського степу, не імперії.

Запорожці не були «відсталими» через те, що не будували кам’яних фортець. Вони були іншими — спадкоємцями глибокої індоєвропейської традиції, яка ставила волю вище за структуру, життя — вище за форму, дух — вище за камінь.

І коли черговий ворог прийде по українську волю, мури впадуть першими. А воля — знову вийде з тіні.