Історософія є однією з тих сфер людської думки, де особливо гостро постає давнє питання про співвідношення віри та розуму. Чи починається пізнання з довіри до певних засадничих істин, чи, навпаки, лише розум має право визначати, у що варто вірити? Це питання пронизує всю історію європейської філософії, але особливо виразно воно постало в інтелектуальному протистоянні між Ансельмом Кентерберійським і Петром Абеляром.
Ансельм сформулював знамениту тезу: «Вірую, щоб розуміти» (Credo ut intelligam). Для нього віра не була протилежністю розуму. Вона була його передумовою. Людина не починає мислення з порожнечі; вона вже належить до певної духовної традиції, вже довіряє певним істинам і лише потім намагається осягнути їхній зміст. Віра відкриває шлях до розуміння.
Абеляр наголошував на іншому аспекті: «Розумію, щоб вірити» (Intelligo ut credam). Він не заперечував віру, але вимагав, щоб вона пройшла через випробування мисленням. Розум повинен ставити питання, виявляти суперечності, шукати пояснення. Справжня віра не боїться критики, а навпаки, зміцнюється через неї.
На перший погляд може здатися, що ці дві позиції взаємно виключають одна одну. Насправді ж вони утворюють напружену єдність, без якої неможливе жодне велике осмислення історії. Саме тому історіософію можна розглядати як своєрідний простір зустрічі Ансельма та Абеляра.
Кожна історіософська концепція починається з певного акту довіри. Історіософ вірить, що історія має сенс. Він переконаний, що за хаосом подій приховується певний порядок. Він виходить із припущення, що людські долі, долі народів і цивілізацій утворюють не випадкове нагромадження фактів, а змістовний процес. Це переконання неможливо повністю довести за допомогою історичних джерел, оскільки будь-який доказ уже передбачає віру в те, що історія піддається осмисленню. У цьому сенсі кожен історіософ є учнем Ансельма. Він вірує, щоб розуміти.
Але на цьому історіософія не закінчується. Вона не може обмежитися самою лише вірою в сенс історії. Вона повинна пояснити, чому цей сенс існує, як він проявляється і які факти його підтверджують. Саме тут починається робота розуму. Історіософ аналізує документи, порівнює культури, шукає закономірності, будує теоретичні моделі. Він вступає в дискусії з іншими мислителями і захищає свої висновки аргументами. У цьому сенсі він стає учнем Абеляра. Він прагне зрозуміти, щоб вірити.
Тому справжня історіософія не є ні чистою вірою, ні чистим раціоналізмом. Вона постійно рухається між двома полюсами. Без ансельмівського елемента вона втратила б свій предмет, адже сама ідея сенсу історії є певною мірою актом довіри. Без абелярового елемента вона перетворилася б на догму, яка не потребує аргументів і не допускає заперечень.
Саме тут стає помітною різниця між історіософією та міфотворчістю. Міф також починається з віри, але зазвичай не прагне вийти за її межі. Він приймає свої вихідні положення як остаточні. Обраність народу, героїчна велич предків або особлива місія спільноти не потребують доведення, бо становлять сам фундамент міфологічної картини світу. Історіософія ж навіть тоді, коли говорить про місію народів чи призначення цивілізацій, прагне раціонально обґрунтувати свої твердження. Вона допускає можливість критики та альтернативних інтерпретацій.
Можна сказати, що міф залишається переважно на боці Ансельма, тоді як історіософія намагається поєднати Ансельма з Абеляром. Вона визнає необхідність вихідної віри, але відмовляється робити її недоторканною. Вона приймає існування засадничих інтуїцій, але вимагає, щоб вони були відкритими для обговорення і перевірки.
Тому історіософія є не просто пошуком сенсу історії. Вона є безперервним діалогом між довірою та сумнівом, між переконанням і критикою, між Ансельмом і Абеляром. У цьому діалозі народжуються найамбітніші спроби зрозуміти людське минуле. І поки цей діалог триває, історіософія залишається живою формою мислення, а не перетворюється на міф, який вимагає лише віри і вже не потребує розуміння.


Комментариев нет:
Отправить комментарий