Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.
Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.
Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?
Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.