Олег Баган: Закони євразійської геополітики (заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972 р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.

Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.

Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96), якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.

З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).

Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".

Олесь Доній: Смерть шістдесятництва

Жаль. Завжди жаль прощатися з міфами. Нинішні події часто порівнюють зі студентським голодуванням 1990 року. Але тоді, крім молодого, певною мірою трохи навіть божевільного запалу, був старий, розбитий паралічем Олесь Гончар, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток. Обтяжений минулою колаборацією з режимом, він за сам цей вчинок має більше право залишатися в українській історії світлою плямою, ніж за свій розрекламований, але занудний "Собор".

Злам тисячоліть зруйнував міф про шістдесятництво. Це був міф про інтелектуалів, що не бояться засвідчити свою власну позицію. Їх не було багато. Їхньою зброєю була не агресія, а талант. А на вістрі їхньої зброї було Слово. І все, що їм потрібно було робити, - це лише те єдине, що вони вміли, - НЕ МОВЧАТИ.

І ось, коли суспільство як ніколи потребує голосу моральних авторитетів, - усі раптом оніміли.

Це не щодо моральності чинних політиків і владоможців... Не йдеться і про керівників націонал-демократичних партій. Хто знає, з чим пов'язана двоїста позиція Костенка, Стецько, Удовенка, Пинзеника?... Хоча, безперечно, трохи прикро. Де-факто функцію політичної опозиції замість них на себе перебрала журналістика (покоління тридцятилітніх), хоча це й аномально для нормального суспільства. Але ж, окрім політиків, у суспільстві ще мають бути ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ. Політик за своєю суттю хоче завжди подобатися. Тому він не може дозволити собі відриватися від загалу більше, ніж на півкроку вперед. А громадський діяч повинен випереджати суспільство хоч на два кроки, хоч на десять. Громадський діяч може дозволити собі піти проти більшості і бути закиданим камінням цією неосвіченою більшістю.

І ось сьогодні, на жаль, вмирають старі авторитети.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...