Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972 р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.
Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.
Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96), якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.
З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).
Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".
Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.
Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96), якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.
З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).
Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".