«Україна, – полюбляє приказувати один мій приятель, – це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода». Схоже, подібні настрої опановують нині навіть найзавзятіших прихильників України в европейських столицях – мірою того, як п’ятдесятимільйонна країна дедалі виразніше дрейфує у бік авторитарних евразійських режимів під дедалі бадьоріші декларації свого керівництва про «европейський вибір» та «евроантлантичну інтеґрацію». Цей настрій на Заході називають «Ukraine fatigue», що делікатно перекладається як «утома від України», а менш делікатно – як «знудженість» чи, навіть, «роздратування».
Fatigue – це, власне, те, що почуває кожен, проморочившись певен час із безручковою валізою чи, скажімо, зігравши кілька партій у преферанс із професійним шулером, котрий просто не уявляє собі, що можна грати інакше, і котрого хоч скільки разів виганяй із-за столу, він знову й знову проситиметься назад, нарікаючи на брак досвіду, незнання правил та підступи оббріхувачів із числа так званої «опозиції». Почуття втоми, знуджености та роздратування напрочуд влучно відбилося у знаменитій пораді Хав’єра Солани українським керівникам навчитися грати за правилами, а не гратися з правилами. У перекладі з дипломатичної мови на повсякденну це означає приблизно таке: ми тут в Европі, можливо, й лохи, але не аж такою мірою, аби зовсім не бачити й не розуміти, що ви там під своїм українським столом виробляєте. «Питання про перспективи членства України в Европейському Союзі поки що не стоїть», – підсумували слідом за Соланою його европейські колеґи. Було б, зрештою, дивно, якби це питання раптом постало відносно країни, котра впевнено з року в рік віддаляється від копенгаґенських критеріїв (зокрема щодо демократії, свободи слова, прав людини) замість до них наближатися.
В цьому контексті книжка під назвою «Европейська інтеґрація України», підготована київським Центром миру, конверсії та зовнішньої політики за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду ім. Стефана Баторія, може видатися чимось із жанру наукової (або й не зовсім наукової) фантастики. Проте вона має ще й зовсім не утопійний підзаголовок: «...в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства». Іншими словами – йдеться про певний проєкт, котрий хоч і виглядає з певних причин утопійним, проте за деяких обставин може виявитися цілком здійсненним. Власне, про ці причини й обставини йдеться у книжці, побудованій як своєрідна анкета з десяти запитань, адресованих тридцятьом «найвпливовішим, найактивнішим, найуспішнішим», як стверджують упорядники, «українським політикам, бізнесменам, науковцям, громадським діячам, інтелектуалам».
Зрозуміло, що всі ці критерії («впливовости», «активности», «успішности») є досить умовні, а сам добір кандидатур (особливо коли йдеться про «бізнесменів», «громадських діячів» та «інтелектуалів») має вельми суб’єктивний характер. Перед нами зовсім не репрезентативна вибірка, покликана представити – з максимальною об’єктивністю – співвідношення настроїв у суспільстві чи, принаймні, у певному професійному/елітному середовищі. За жанром це радше різновид експертного опитування, що дає матеріял не так для соціологічного, як для політико-антропологічного аналізу.
Найперше впадає в очі подиву гідна одностайність представників найрізноманітніших українських середовищ щодо самої доцільности европейської інтеґрації для України. Навіть провідник традиційно антизахідної Компартії України Петро Симоненко погоджується з «европейським вибором» як із «устремлінням українського народу досягнути життєвих стандартів передових країн ЕС» [24] і зазначає при тому – цілком слушно, – що все це «стане можливим лише у випадку демократичних перетворень у нашій країні» [75]. Інший, здавалося б, переконаний «антизахідник» Андрій Деркач – керівник одіозного парламентського об’єднання «В Европу разом з Росією», випускник Академії КўБ в Москві (1992), промотор московського православ’я й російського бізнесу, «олігархічний», як кажуть, власник газети «Киевский телеграф» і багато чого іншого – стверджує не більше, не менше:
Для України як европейської держави найбільше значення має саме европейська інтеґрація. Европейський Союз є ефективним інструментом континентальної координації, і участь України в усіх його інститутах відповідає її національним інтересам. Саме це і є справжній европейський вибір України, без незмістовних декларацій та політичної демагогії. [14]
Для читача, не надто обізнаного в українському політикумі й не надто уважливого до дискурсивних нюансів, рецензована книжка може видатися таким собі опитуванням однодумців чи, принаймні, людей близьких у деяких підставових зовнішньо- та внутрішньополітичних поглядах. Практично всі учасники опитування погоджуються, що «европейський вибір» – «це, передусім, орієнтація України на громадсько-політичні та соціяльно-економічні цінності европейської спільноти» [Раїса Богатирьова, 12]; це потреба «змінити саму сутність стосунків між державою і особистістю, коли не лише в Конституції, а й в повсякденному житті особистість стане для влади найвищою цінністю» [Степан Гавриш, 14]; «це вибір стратегічної мети, моделі побудови суспільства і держави, напрямок руху до цивілізованого, соціяльного і морального співтовариства вільних громадян» [Леонід Кравчук, 17]; «це зміни за европейським зразком у самій Україні» [Елла Лібанова, 19]; це шлях «до цивілізованого демократичного суспільства» [Володимир Пєхота, 22]; це «пріоритет Закону», «демократія, рівність можливостей, свобода слова» та інші характеристики, наближення до яких «має стати індикатором серйозности намірів України наповнити рельним змістом свій "Европейський вибір"» [Іван Курас, 18].
Тут зумисне взято цитати з висловлювань представників лише провладного табору. Їх у книжці – приблизно третина, така само, до речі, як і «опозиціонерів» (Олександр Мороз, Володимир Стретович, Борис Тарасюк, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко). Ще третина припадає на поміркованих фахівців та незалежних інтелектуалів, котрі, вочевидь, завдяки своїй незалежності й інтелектуальності тяжіють до демократичної опозиції (Тарас Возняк, Володимир Євтух, Юлія Мостова, Костянтин Ситник, Лариса Скорик, Наталя Яковенко та інші). Зайве, мабуть, пояснювати, що всі вони сповідують «европейські» переконання принаймні не меншою мірою, ніж представники влади.
За такого консенсусу важко однак зрозуміти, чому Україна рухається зовсім не до Европи, чому в її економіці та політиці переважають кримінально-олігархічні методи, чому з року в рік невблаганно погіршується становище зі свободою слова й правами людини, чому президентські й парламентські вибори стають дедалі бруднішими, а публічна брехня керівних осіб – дедалі безсоромнішою, чому замість обіцяної правової держави на наших очах формується авторитарний монстр, заснований на тотальній корупції та шантажі, і чому на догоду жменьці осіб, наляканих можливістю втратити владу, найбрутальнішим чином ґвалтовано конституцію, здоровий глузд і найпідставовіші державні інституції, включно з парламентом та Конституційним судом.
Даремно шукати відповіді на всі ці запитання у провладних політиків, представлених у цій книжці. У принципі, вони готові визнати, що Україна істотно відстає від країн ЕС не лише за якістю життя, а й «за рівнем демократії» [Богатирьова, 35], що їй ще далеко до «евростандартів» [Деркач, 179]; що «реформи, які відбуваються в Україні, не мають достатньо чіткого стратегічного і політико-відповідального забезпечення» [Гавриш, 37]; що «бізнес в Україні потерпає від елементів позаекономічного впливу» і що «европейці бояться йти на український ринок через політичну нестабільність, недосконалість законодавства, корупцію» [Курас, 154]. Усе це, однак, недалеко відступає від традиційної для (пост)комуністичних еліт парадигми «окремих недоліків» і «тимчасових труднощів» – тоді як загальний напрямок руху, характер суспільних змін, суть збудованого режиму і притаманних йому методів урядування, на жаль, ніхто навіть не обговорює. Схоже, провладні політики, подібно до Леоніда Кравчука, переконані, що «Україна за роки незалежности досягла позитивних змін» – досить, мовляв, порівняти, «що було десять років тому» [41], хоча якраз десять років тому не набули ще поширення сьогоднішні розбійні напади на опозиційних політиків та журналістів і навіть на машини з опозиційною пресою, та й на цензуру в мас-медіях у першій половині 90-х років ніхто особливо не нарікав, не кажучи вже про сьогоднішнє використання податкових органів для боротьби з опозицією та тероризування суспільства, чи відновлення в повному обсязі колишньої партійно-номенклатурної вертикалі влади – у вигляді теперішніх районних та обласних державних адміністрацій, підпорядкованих уже не ЦК КПУ, а Адміністрації Президента, втім – на основі тієї самої номенклатурної лояльности й «телефонного права».
Ніхто із провладних політиків, зрозуміло, не ставить питання про власну відповідальність за створення, зміцнення чи, принаймні, підтримування цієї монструозної системи, яка не має нічого спільного з начебто сповідуваними ними европейськими цінностями, зате має глибинну генетичну спорідненість із подібними «потьомкінськими демократіями» у Середній Азії, Азербайджані, Росії та Білорусі. В Україні, вважають вони, всього-на-всього «затягнулися перехідні процеси: реальні зміни в економічному, політичному, суспільному житті відбуваються значно важче, ніж це уявлялося відразу після здобуття незалежности» [Курас, 41]. Чому ті «зміни» відбуваються «значно важче» (і чи взагалі «відбуваються»? і чи взагалі «зміни»?) – провладні політики не відповідають і, схоже, навіть не намагаються чесно над цим замислитися. З окремих реплік, розсипаних у згаданій книжці, можна вловити певні їхні претензії до европейців, котрі застосовують до України «подвійні стандарти» і водночас «не завжди розуміють українську специфіку» [Курас, 42]; до «заїжджих реформаторів» із МВФ, котрі «підганяли» реформи в Україні під «стратегічні інтереси Заходу»; до незалежних ЗМІ та «просунутої» інтеліґенції, котрі, виявляється, «співали осанну» провідникам згаданих сумнівних реформ [Пєхота, 47]; до опозиції, звісно, котра займається «безплідним критиканством» [Деркач, 179]; а також – до всього населення, котре химерно в собі поєднує «азійську, навіть точніше – візантійську ментальність», «пасивність», і водночас – «мітинґовість»: «Полюбляє наш народ ходити на мітинґи, але при цьому нічого робити не хоче» [Лібанова, 42].
Власне, претензії до «народу» висловлює й опозиція, але задля об’єктивности треба визнати, що її інформаційні та інші ресурси є надто обмежені, аби ефективно впливати на згадану «візантійську ментальність» чи бодай сяк-так використовувати на власну користь начебто притаманну українському населенню «мітинґовість». У контексті обговорюваної тут евроінтеґраційної проблематики це означає, що «населення України переважно не уявляє собі, що необхідно зробити і що може дати нам ЕС», а тому потрібно «докорінно змінювати інформаційну політику», що можливо «лише за умови перевороту в головах власників ЗМІ, які усвідомлять необхідність переходу на европейські стандарти» [Мостова, 21, 44–45]. У ширшому ж котексті практичного здійснення олігархічної влади в Україні «візантійська ментальність» населення (на відміну від згаданої всує «мітинґовости») аж ніяк не є перешкодою для квазидемократичної інституціялізації цієї влади та її квазиевропейської леґітимізації; навпаки, вона є важливою рисою «гомо совєтікуса» – головної електоральної бази посткомуністичного режиму.
Елла Лібанова має рацію, коли каже, що непросто змінити «психологію людей, які звикли до рабства, до патріярхально-патерналістських відносин у суспільстві» [19]. Роберт Патнем написав на цю тему прекрасну книжку «Становлення демократії» (Robert Putnam, «Making Democracy Work»), яка вийшла по-українськи ще 2001 року, проте, схоже, залишилася поза увагою всіх тридцяти залучених до опитування українських експертів і політиків. На прикладі історичного розвитку «двох Італій», північної та південної, Патнем переконливо показує, як відмінні політичні традиції – демократично-республіканська в одному випадку й авторитарно-автократична в другому – на довгі століття зумовили (і зумовлюють досі) істотні відмінності між Північчю та Півднем, їхньою здатністю до самоорганізації та самоврядування, солідарної взаємодії, розбудови мережі горизонтальних «громадянських» зв’язків – на противагу вертикальним, патерналістсько-клієнталістським.
Елла Лібанова розповідає курйозну історію про те, як українські соціологи, задавши селянам запитання: «Хто визначає ситуацію в селі?» – отримали майже одностайну відповідь: «Голова сільради». На наступне запитання: «А хто повинен визначати ситуацію в селі?» ті самі селяни тим самим соціологам знов відповіли: «Голова сільради».
З цього сумного курйозу Елла Лібанова робить цілком слушний висновок про живучість рабської психології, про те, що «в будь-якій країні Евросоюзу така ситуація абсолютно неможлива», і про те, що в такому стані і вигляді «Україну ніхто в Европі й не очікує» [19]. Наступний висновок чи, принаймні, питання, яке мало б у цьому контексті постати і якого доктор економічних наук, науковий консультант президента України, професор Лібанова впритул не бачить, – це питання про відповідальність владних еліт, зокрема й президента за збереження, ба плекання саме такої, рабської, психології у населення, систематичне й цілеспрямоване винищування протягом майже десяти років зародків громадянського суспільства в Україні.
Професор Лібанова не може не розуміти, що патріярхально-патерналістські відносини у сьогоднішній Україні – це похідне не лише від православної та комуністичної «візантійщини», а й продукт «візантійщини» посткомуністичної, з неповторною автентичністю зафіксованої на Мельниченкових плівках і оприявненої в десятках жестів «совкової» влади – від фарсового «референдуму за народною ініціятивою» 2000 року до не менш фарсового «всенародного обговорення» конституційних змін; від цензорських «темників», що розсилаються до мас-медій із президентської адміністрації, до антиющенківського шабашу, що його зорганізували в Донецьку ті ж таки «темникотворці»; від систематичного ґвалтування парламенту до остаточного розтління Конституційного суду заради можливости третього президентського терміну для Леоніда Кучми.
І справа тут не в одному селі й навіть не в усіх селах, що вважають свого «прідсідатєля» царем і богом; а в тому, що вся сьогоднішня влада в Україні тримається саме на такій рабській психології і всіма можливими засобами цю психологію у своїх підданих підтримує. Тож коли соціологи задають двом тисячам респондентів по всій Україні запитання «Хто, згідно з Конституцією, є джерелом влади в Україні?», вони отримують не менш сумні, ніж від затурканих селян, відповіді: «Президент України» – 31,2%, «Не знаю/важко відповісти» – 28,8%, «Народ України» – 17,7%, «Верховна Рада» – 15,1%, «Конституційний/Верховний суд» – 4,4%, «Кабінет міністрів» – 2,8% (див. «Дзеркало тижня», 8.03.03). Ці відповіді, слід підкреслити, відбивають не лише правову неграмотність і забитість населення, успадковану від совєтських часів, а й цілком реальний, особистий досвід спілкування з рідною «демократичною» державою, набутий уже в постсовєтське десятиліття. На запитання «Кому реально належить влада в Україні?» ті самі респонденти відповідають: «Президентові України» – 53,3%, «Не знаю/важко відповісти» – 27,8%, «Верховній Раді» – 25,1%, «Кабінету міністрів» – 11,4%, «Конституційному/Верховному суду» – 5,8%, «Народові України» – 3,5% (sic).
Те, що в обох випадках на першому місці опиняється президент України, говорить багато про що; як і те, що другу за величиною групу респондентів складають люди, які не визначилися з відповіддю. (Втім, у багатьох інших опитуваннях ця група є навіть не другою, а першою.) Та найпромовистішим у всій цій історії є посереднє чи, навіть, останнє місце, яке відводять у відповідних опитуваннях респонденти «народові України», себто самим собі. Це, можна сказати, і є головний підсумок олігархічного державо-націєтворення в Україні, а заразом і її дотеперішньої «европейської інтеґрації».
Для опозиційних політиків, як і для незалежних експертів, ця «інтеґрація», а точніше, евроінтеґраційна риторика посткомуністичних еліт є безумовною фальшивкою, продиктованою певними кон’юнктурними потребами, а не щирим прагненням і готовістю виконувати всі евроінтеґраційні вимоги:
Влада, що декларує рух України до Европи, найменшою мірою усвідомлює поставлену мету. Це не більш аніж риторика, оскільки на певному етапі (наприкінці 90-х та на початку 2000-х років) українська влада навчилася формулювати те, що від неї хочуть почути, і досить тривалий час вводила в оману своїх візаві по переговорах з Західного світу саме тим, що формулювала правильно, але не наповнювала діями свої формулювання, що з такою легкістю видавала на переговорах. В Україні існує величезний розрив між деклараціями влади та її намірами. <...> Президент Кучма від самого початку усвідомлював, що не балансування, а почергове загравання то з Росією, то із Заходом здатне забезпечити йому можливість, незалежно від обох сторін, здійснювати керівництво на власній території такими методами, які він вважав за необхідні, а також обстоювати ті пріоритети, які він визначив особисто для себе. <...> За нинішньої влади не відбудеться справжнього усвідомлення необхідности просування України до ЕС. Україні необхідна як мінімум зміна влади, як максимум – зміна політичної системи, яка призведе до того, що біля керма держави будуть люди, здатні виокремлювати національні інтереси і ставити їх вище за особисті [Юлія Мостова, 20, 139].
У певному сенсі «евроінтеґраційні» зусилля української влади нагадують намагання Сталіна здобути для СССР додаткові місця в ООН за рахунок нібито «суверенних» радянських республік. Для імітації «суверенности» Українська Радянська Соціялістична Республіка отримала не лише своє власне «Міністерство закордонних справ», а й не менш «суверенне», незалежне начебто від Москви, «Міністерство оборони». Всі розуміли суть цього фарсу, і деякі найзапальніші голови, зокрема в українській діяспорі, домагалися навіть вигнання маріонеткової УРСР з ООН. 1991 року, однак, з’ясувалося, що саме членство «маріонеткової УРСР» в ООН істотно полегшує процес міжнародного визнання української незалежности і не лишає надій симпатикам СССР на його збереження. Навіть у найстрашнішому сні Сталін, певно, не уявляв остаточних наслідків свого хитрого, як йому здавалося, проєкту. Можна припустити, що й сьогоднішні українські керівники, декларуючи свої «евроінтеґраційні наміри», зовсім не прагнуть і не очікують, що Україна колись таки стане повноцінним членом европейської спільноти, тобто країною, де панує верховенство права, де адміністрація президента виконує роль звичайної канцелярії, де суди і мас-медії не залежать від виконавчої влади, де найвпливовіші бізнесмени (хоч би й друзі та родичі президента) мусять платити податки, і де писані закони не відрізняються від неписаних і застосовуються однаково до всіх. Але зроблені декларації все ж варто вітати – хоч би тому, що тепер завдяки їм з’являється леґітимна можливість домагатися виконання задекларованих зобов’язань і врешті колись-таки домогтися.
Можливо, це «колись» буде не таким уже й віддаленим, бо, як слушно зауважує Юлія Мостова, в Україні завершується процес дикого накопичення первинного капіталу, тепер навіть ті, хто займався рекетом, намагаються придбати обленерго, будувати готелі, відкривати ресторани, тому цим людям необхідні кваліфіковані менеджери, що працюють за европейськими стандартами, і починають думати про репутацію і про те, що українська система бізнесу мусить мати комунікативні механізми, які дозволяють їй увійти у нормальні економічні зв’язки з европейськими партнерами [139].
Окреслені зміни, безумовно, дають певну надію, як і те, що 17,7% опитаних громадян України все-таки переконані, що саме вони, «народ», є, тобто мають бути, конституційним джерелом влади в державі. Можливо, для кардинальних змін бракує зовсім мало. Скажімо – якогось символічного сиґналу від европейців, на зразок того, який вони подали сербам ще за часів Мілошевіча, сказавши, що бачать вільну демократичну Сербію членом европейської спільноти. Чи готова Европа подати подібний сиґнал українцям?
У кожнім разі, в Україні є досить впливові політичні, бізнесові й інтелектуальні сили, котрі розраховують саме на таку – насамперед моральну – підтримку. А поза тим, як каже у рецензованій книжці відомий український філософ Мирослав Попович, «нічого я не порадив би ЕС міняти в політиці щодо України. Вважаю, що всі претензії до нашого керівництва, які висувалися ЕС, мали підстави, і хотів би тільки, щоб критичні зауваження не перетворювалися на сатанинський образ "країни зла", який легко стає стандартом думання міщанства» [182]. Тобто, як пояснює інший учасник дискусії, «варто зняти упередження щодо країни в цілому, до її народу й посилити попереджувальні заходи щодо конкретних осіб та структур, які схильні до корумпованих дій» [Євтух, 179]. Метода не нова, але загалом ефективна: більше «батогів» для авторитарної держави, більше «пряників» для громадянського суспільства. Практично на всьому пострадянському просторі їхнє кільканадцятилітнє протистояння завершилося на користь (нео)авторитарних держав. Україна залишається чи не останньою пострадянською республікою – після країн Балтії та, можливо, Грузії, – де суспільство ще має шанс узяти авторитарну криптосовєтську державу під свій контроль і трансформувати її в ліберальну демократію. Чи вдасться?
КРИТИКА. 2004, № 4
Комментариев нет:
Отправить комментарий