Поиск по сайту / Site search

30.04.2004

Андрій Портнов: Пошуки Центральної Европи в собі й назовні

 Кількість і якість українських просторікувань про европейський вибір не могли не здискредитувати теми. Европейська проблематика в наукових і вуличних розмовах перетворилася на набір цитат і категорій. Одна з найцікавіших серед них – категорія «Центральна Европа», себто, за влучним висловом Карела Косика, «місце, де сперечаються, що значить бути европейцем».

Поділяй і пануй

Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.

 Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.

 Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.

 Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».


Конструювання Центральної Европи

«Центральна Европа» – одна з найяскравіших інтелектуальних метафор й один із найуспішніших політичних проєктів XX століття. Ще 1842 року Фридрих Ліст писав про «середньоевропейську економічну спільноту», а в часі Першої світової війни видрукувана загрозливою ґотикою «Mitteleuropa» Фридриха Наумана висловила ідею німецької гегемонії над військово-економічним колосом, що мав об’єднати европейські країни від Сербії та Греції до Данії та Бельгії і від Німеччини й Швейцарії до Словаччини й Моравії. І хоча вже 1917 року німецький географ Ганслік стверджував, що «такої природної та культурної реалії, як Центральна Европа, не існує», дискурсивний тріюмф і, водночас, нове народження цей концепт здобув у 1970–80-х роках, насамперед в есеїстиці чеського письменника Мілана Кундери.

 Есей Кундери «Трагедія Центральної Европи», що його 1984 року надрукували «New-York Times» й впливові німецькі, французькі та британські видання, твердив, що Центральна Европа (себто, Польща, Угорщина і Чехословаччина) становить осердя европейської культури, а Захід зрадив його 1945 року в Ялті, віддавши на поталу чужому совєтсько-російському комунізмові. Кундера відкидав окреслення «зовнішньої імперії» СРСР як «Східна Европа» (синонім недо-Европи), натомість, категорія «Центральна Европа» ставала синонімом «західноевропейськости», щоправда, тимчасово поневоленої Сходом. Ідеї цього есею підхопили інші інтелектуали, а головне, що вони, за влучним спостереженням Алєксєя Міллєра, впали на сприятливий ґрунт у часі занепаду західних комуністичних партій, совєтського вторгнення до Афганістану й постання польської «Солідарности».

 Публіцистичні тези Кундери спиралися на спробу історичного доведення можливости й доцільности виокремлення реґіону під назвою Центральна Европа. Ще 1950 року польський еміґраційний історик Оскар Галецький намагався обґрунтувати історичну специфіку розвитку «Східно-Центральної Европи». Наприкінці 1970-х років в угорському самвидаві з’явилася праця медієвіста Єно Сюча «Три Европи», котрий, як і Галецький, ужив компромісного терміна «Східно-Центральна Европа». На думку Сюча, цей реґіон історично щосили прагнув долучитися до західних структур, але висока чисельність шляхти й слабкий розвиток міст визначили його відставання. Важливішим був інший висновок автора, в якому він застосовує стратегію відмежування, наголошуючи, що контрактні форми власности й залежности, порівняно ранній розвиток феодалізму і вільних міст, істотне значення католицької (а в Трансильванії – протестантської) церков «засадничо відокремлюють» реґіон від «питомо східноевропейської структури».

 Саме стратегія виключення, іншування заслуговує на особливу увагу. Виступаючи за відвоювання Европи, «ре-европеїзацію» терену (вислів уже згадуваного Шопфліна), концепція Центральної Европи, за висновком Клаудіо Маґриса, була «метафорою протесту проти совєтського панування над Східною Европою». А роль абсолютного Іншого ця концепція, звісно, відводила Росії (і то в усіх її історичних проявах, не лише в совєтському).

 Якщо виключення Росії було апріорне, то проблема, кого включати до реґіону, виявилася нелегкою. За головний критерій одразу прийняли приналежність до Заходу (зазвичай тотожну з незалежністю від Росії) в минулому, часто не беручи до уваги плинности цього, як і будь-якого іншого, географічно-геополітичного поняття. Сумнівів не викликали лише Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Саме ці країни були в центрі уваги синтетичної історії реґіону під промовистою назвою «Ціна свободи», що з’явилася одразу після падіння «залізної завіси» й розпаду СРСР. Автор – американський історик польського походження Пьотр Вандич, який уважає Центральною Европою обшар між Балтійським, Адріятичним, Егейським і Чорним морями, а підставою приналежности до нього певної країни – глибокі зв’язки з західною цивілізацією.

 А Педрик Кені в ориґінальному дослідженні «Карнавал революції» (2002) вважає Центральною Европою країни, об’єднані «спільним минулим у західних імперіях», стверджуючи, що поза цим тереном події 1989 року виглядали цілком по-іншому, спричинивши, замість Карнавалу, криваву розплату з режимом Чаушеску в Румунії та війну в Боснії й Хорватії. У книжці Кені поряд із Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною й НДР знайшлося місце для Словенії та України (а саме для Львова), але забракло для балтійських держав.

 Без перебільшення можна сказати, що тепер чи не найбільший вплив на визначення кордонів Европи має Европейський Союз, максимально увиразнюючи політичний складник ментальної картографії. Втім, роблячи крок убік від політики, варто зазначити, що в реґіоналістичних дослідженнях часто вбачають шлях до подолання обмеженостей національних наративів. Проте, як переконливо показав норвезький дослідник Айвер Нойман, реґіони уявляють і винаходять за тими самими механізмами, що й нації . Здаючи собі справу з ідеологічної зумовлености реґіональних поділів, таки не варто відкидати аналітичну вартість реґіональних історичних порівнянь. Одним із прикладів евристичної продуктивности такого підходу є дослідження Орестом Субтельним п’ятьох східноевропейських еліт: польської, угорської та лівонської шляхти, молдавського боярства й козацької старшини, та їхньої відповіді на наступ абсолютизму у XVIII cтолітті серією невдалих повстань (зокрема, повстанням Івана Мазепи) .

Польський виклик

Як афористично зауважив Тимоті ўартон Еш: «Скажи мені, якою є твоя Центральна Европа, і я скажу тобі, хто ти». Для західної інтелектуальної традиції Україна – це радше частина Росії, відсутня в синтезах европейської історії (єдиний дотепер виняток – «Европа» Нормана Дейвіса). Угорська чи румунська історіографії так само радше байдужі до України і не схильні розглядати її як складник спільного цивілізаційного простору. Інша ситуація склалася в польській традиції, в якій деякі концепції геоісторичного розвитку реґіону значну роль відводять Україні, включаючи її (принаймні, частково) до Центральної Европи.

 1994 року у «Варшавських українознавчих зошитах» визначний медієвіст, засновник Інституту Центрально-Східної Европи Єжи Клочовський писав про історичну традицію приналежности України до Европи від часу прийняття християнства, посилену пізнішим постанням «винятково щільного пасу» греко-католицьких парафій від Перемишля до Києва. Історик висував також питання на перспективу: якою мірою російська, а потім радянська Україна належали до Европи Східної чи просто російської?

 У тому самому виданні інший польський науковець, автор підручників з історії України Владислав Серчик запитував: чи можна говорити про центральноевропейську спільноту за ранньосередньовічних часів? На його думку, Україна, починаючи від Берестейської унії, «поступово пересувалася на Схід». Констатуючи, що Україна змінювала свою приналежність до культурного кола, Серчик цікавиться: «Чи виразне в минулому тяжіння України до заходу Европи спричинилося до тривалих цивілізаційних наслідків?» – і радить Україні обрати шлях европейської інтеґрації.

 Двотомова синтеза «Історія Центрально-Східної Европи» (2000), видана за редакції Єжи Клочовського Інститутом Центрально-Східної Европи, стосується теренів Польського королівства і Великого Князівства Литовського, а також історичних королівств Чехії та Угорщини.

 Особливої уваги варті спроби переоцінки в історіографіях реґіону Речі Посполитої, що є часткою спільного минулого Польщі, Литви, України та Білорусі. Символічно, що саме видані в рамках проєкту Інституту Центрально-Східної Европи історії країн реґіону пропонують нову оцінку цього минулого. Анджей Суліма Камінський виступає проти «історіографічного загарбництва» – ототожнення Речі Посполитої лише з Польщею. Наталя Яковенко пропонує новий погляд на природу Люблінської унії, деконструює міт польського феодального наступу на Україну, акцентує на проявах міжкультурних і міжконфесійних контактів. Генадзь Сагановіч твердить, що досвід Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої заслуговує особливої уваги сьогодні, коли країни реґіону покладають великі надії на громадянське суспільство, маючи в своїй історії багатий досвід демократичного ладу й глибокі традиції парламентаризму. Гадаю, має рацію український рецензент Сагановічевої синтези Володимир Маслійчук, пишучи, що білоруський історик бачить у минулому те, чого бракує в сьогоденні.
 Симптоматично, що історіографічна реабілітація Речі Посполитої відчутна й у західній історіографії. Зокрема, Тимоті Снайдер запропонував нову інтерпретацію розвитку модерних націй Польщі, Литви, України та Білорусі , недвозначно протиставляючи репресивно-ксенофобський потенціял модерних націоналізмів багатокультурній Речі Посполитій із її співіснуванням мов, літератур і конфесій. Концепцію Снайдера доречно розглядати в контексті властивого західній історіографії останніх років звернення погляду від нових національних держав на донаціональні структури й імперії. В українській і білоруській історіографії переоцінка ролі та впливу Речі Посполитої є не лише протиотрутою від народницьких і совєтських штампів, а й спробою зведення нової концепції національної ідентичности, відходу від козакоцентризму чи ототожнення з селянством.

 Сучасний польський дискурс містить цікавий відгомін «яґелонської» концепції, ідей «прометеїзму» (різновидом яких є теперішня роль Польщі як адвоката України в евроструктурах). Наголошення традицій Речі Посполитої, їхня ре-інтерпретація за нових умов є цікавим прикладом реґіонального примордіялізму. Водночас польська думка не може не реаґувати на геополітичні зміни, пов’язані з розширенням ЕС. Тож звичний для паризької «Культури» термін на позначення східних сусідів «УЛБ» (Україна, Литва, Білорусь) поступово, зі зміною кордонів Европи, перетворюється на «УМБ» (Україна, Молдова, Білорусь).

Російська відповідь

Росія не могла не відчути скерованість польської концепції Центрально-Східної Европи проти неї і, призвичаєна радше до безпосередньої розмови з Заходом (згадаймо листування Єкатєріни з Вольтером про долю Польщі – інтелектуальний провісник трьох поділів), до того, що російські Мистецтво і Література завжди відкупляли гріхи Політики, не могла не відповісти на центральноевропейський виклик. Особливе роздратування спричинив культурний бар’єр, що його встановив Мілан Кундера, відмовивши Росії права почуватися жертвою комунізму. Кундері опонував Владімір Максімов, згадавши білочехів, що не допомогли здолати більшовизм, за що постраждала їхня батьківщина після війни. Добірніші арґументи висунув Іосіф Бродський, стверджуючи, що комуністична політична система «тією самою мірою витвір західного раціоналізму, що й східного емоційного радикалізму», а східноевропейські інтелектуали стали жертвами «геополітичної істини, вигаданої на Заході, а саме концепції поділу Европи на Схід і Захід». Головною метою концепції «Центральної Европи» Бродський уважав прагнення стати частиною Заходу.

 Продовжив арґументацію Бродського історик Алєксєй Міллєр, автор однієї із вдумливих деконструкцій Центральної Европи як ідеологічного феномена . Міллєр кепкує з підходів, за якими східний кордон реґіону проходить кордоном даної країни зі східним сусідом, підкреслює, що тема Центральної Европи набула поширення завдяки Заходові, а есеям Кундери приписує «межову відвертість пропаґандистського висловлювання». Московський науковець критикує модель пів-комунікації (зверхньо-поблажливе ставлення до східних сусідів), віктимізацію східноевропейських країн коштом Росії й передусім концепцію Центральної Европи як «межової Европи», за якою починається варварство, що не піддається цивілізуванню.

 Спеціяльну увагу Міллєр приділяє польській історіографії, наголошуючи політичну зумовленість її концепції Центрально-Східної Европи, принципово заперечує плідність довільних цивілізаційних поділів Семюела Гантинґтона, відкидає пояснення більшої успішности країн «зовнішньої імперії» після 1989 року цивілізаційним вибором п’ятсотрічної давнини, невиразно пишучи, натомість, що цим країнам «більше пощастило».

 Тож на відміну від багатьох польських авторів, що перенаголошують традицію, у випадку статті російського автора бачимо надмірне її заперечення. А за вишуканістю арґументів й ерудицією в обох випадках неважко зауважити обриси давньої польсько-російської суперечки за впливи на Україну.

Українські голоси

Як відповідає на реґіональні виклики Україна? Офіційний Київ намагається зберігати вірність багатовекторності й риториці означень від заперечення («Україна – не Росія», «українці – не грузини»). Водночас, спроби увібгати Україну до Прокрустового ложа центральноевропейських схем виглядають не завжди переконливо. Комбінуючи історичну приналежність окремих територій сучасної України до різних культурно-політичних структур, можна отримати результат, потрібний певному авторові. Але спокуслива пропозиція поставити в центр історичної осі координат нинішню Україну (себто великою мірою збіг історичних обставин, що їх варто аналітично вивчати, а не постулювати як щось віковічно незмінне) може легко обернутися телеологізацією, на яку так щедрі наші підручники.

 Найґрунтовніший дотепер аналіз европейської теми в українському інтелектуальному дискурсі останнього десятиріччя запропонувала Оля Гнатюк у книжці «Прощання з імперією» . Розподіляючи український інтелектуальний простір на «нативістів» і «модернізаторів», дослідниця відзначає і критикує стратегію творення образу жертви, підкреслюючи, що ідеї «третього шляху», які зроджуються з тези «в Европі нас ніхто не чекає», насправді провадять до автаркії та замкнености на собі.

 Аналізуючи центральноевропейський дискурс, Оля Гнатюк звертає увагу на його привабливість для вписання національної тотожности до европейського контексту. Розглядаючи австро-угорський міт в есеях Юрія Андруховича, дослідниця підкреслює, що він зрозумілий для Европи й дає змогу унезалежнення від Росії, і водночас погоджується з Боґумілою Бердиховською, що тяжко не зауважити в ньому браку відкритости на присутність польської культури, – а тимчасом «серед країн Центральної та Західної Европи тільки в Польщі можливе мислення про Україну або українську частину Галичини як частину Центральної Европи». Часопис «Ї», зауважує дослідниця, порушивши питання центральноевропейськости України, обмежився австро-угорською темою, навіть не згадавши про іншу можливість «вписання Галичини [цікаво, чому лише Галичини? – А.П.] до контексту Центральної Европи»: про спадщину «багатонаціональної Речі Посполитої». А ще, вважає Оля Гнатюк, багато хто з учасників українських дискусій недостатньо розуміє, що «мовлення про европейську українську тотожність не мусить бути частиною дискурсу, який виключає інших (Росію, часом разом із Білоруссю)».

 Риси, зауважені авторкою «Прощання з імперією», властиві не лише Україні. У подібний спосіб поділ на «західників» і «автохтоністів» став традиційним у румунських інтелектуальних дискусіях. Автор тепер уже класичної праці «Історія та міт у румунській свідомості» Лучан Боя відвертіше від Олі Гнатюк маніфестує свою заанґажованість на боці «західників», твердячи, що румунський патріотизм нині – це нове й позитивне ставлення до Европи та меншин. Румунський автор відверто наголошує, що в пошуку европейського шляху для Румунії йдеться не про відродження споконвічних традицій, а про свідомий розрив із ними. Боя наголошує на потребі «другої вестернізації», за зразком першої, у XIX столітті, коли румунська еліта вдягла західні строї, алфавіт перевели на латинку, а Бухарест перетворили на «маленький Париж», знищений пізніше за часів Чаушеску.

 На відміну від більшости українських дискутантів про центральноевропейськість Боя наголошує, що історією можна доводити все, але такі ігри не мусять зашкодити свідомому рішенню прямувати европейським шляхом. За такого підходу можна не боятися таких складників австро-угорського минулого Східної Галичини, як москвофільство чи масова віра селян у російського царя, а історична наука дістане бодай мінімальну свободу від підтримки політичних рішень.

 Українським дискусіям про ідентичність дотепер бракує інтелектуальної відповідальности. Це дається взнаки також у нерозумінні чи небажанні розуміти дискримінаційний потенціял концепту «Центральна Европа» – дискримінаційний щодо сусідів, щодо інших реґіонів України, зрештою, просто щодо себе. Захоплення риторикою та жонґлюванням термінами перешкоджає нагальному завданню: переконати Европу, що без нас вона навіть «розширена» лишається неповною, що ми не Велике Ніщо і не просто спільнота паспортів, про рівень поваги до яких знає кожен, хто перетинав український кордон. Либонь, мав рацію Вітольд Гомбровіч: «...Европейськість полягає не в злитті з Европою, а в тому, щоби бути її складовою частиною». А щоби не плутати власне культурне обличчя з такою «специфікою», як «листи трудових колективів», обурених на дванадцятому році незалежного буття наявністю політичної опозиції, варто нарешті самим більше цікавитися Европою, її культурним життям, її цивілізаційними стандартами. Видається, що це саме та ситуація, коли обранець не має вибору.

КРИТИКА. 2004, № 4 

Комментариев нет:

Отправить комментарий

..."Святая Земля" – прототип всех остальных, духовный центр, которому подчинены остальные, престол изначальной традиции, от которой производны все частные ее версии, возникшие как результат адаптации к тем или иным конкретным особенностям эпохи и народа.
Рене Генон,
«Хранители Святой Земли»
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти