«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
І справа не в тому, що українці так уже любили ту візантійську ортодоксію (Москві вона більше пасувала і пасує). Це був ЗНАК, що Україна-Русь не хоче остаточно вливатися в Річ Посполиту, бути невільним об’єктом, що слухняно плентається в руслі рішень чужого уряду і чужих геополітичних планів. І що є в ній сила, здатна відстоювати її суверенність.
Можна як завгодно ставитися до релігії, християнства і православ’я зокрема. Але церква — це ОРГАНІЗАЦІЯ, а організація — це сила, яка не може не впливати на результат будь-яких масштабних політичних процесів.
За відсутністю сформованої політичної організації православна церква стала важливою опорою національно-визвольного руху 17 ст., натхненником і джерелом його легітимізації.
(Подібну роль зіграла московська автокефальна церква, якій Бориска вибив патріарший кукіль, під час війни з поляками. Уже й знать змирилася з поразкою, і в народі пішов розброд і шатанія, а попи православні продовжували диверсійну діяльність, нанизуючи на стрижень церковної організації антипольський рух. Романови згодом розгромлять ту церкву (в знак благадарнасті), але то вже буде зовсім інша історія).
Чахлий Царгород давав значно більше автономії, ніж охоплений реваншистською лихоманкою Рим, аж ніяк не зацікавлений у розвалі Польщі, що була оплотом і провідником католицизму у Східній Європі. Відповідно, церква, підпорядкована Риму, не могла освятити в той час антипольське повстання.
У наші часи релігія грає значно меншу роль у житті суспільства, але й зараз не зайве мати власну автономну щодо сильних центрів впливу церковну організацію, лояльну до української держави і не ворожу до українського народу.
Тому Москва докладала і докладає шалені зусилля для недопущення формування в Україні єдиної помісної церкви, що об’єднувала б вірян «від Сяну до Дону». А українська християнська спільнота, відповідно, має прагнути до подолання фрагментаризації. І початок діалогу між ПЦУ і УГКЦ, що шукають «спільне київське», є обнадійливим знаком.
Комментариев нет:
Отправить комментарий