І справа не в тому, що українці так уже любили ту візантійську ортодоксію (Москві вона більше пасувала і пасує). Це був ЗНАК, що Україна-Русь не хоче остаточно вливатися в Річ Посполиту, бути невільним об’єктом, що слухняно плентається в руслі рішень чужого уряду і чужих геополітичних планів. І що є в ній сила, здатна відстоювати її суверенність.
Можна як завгодно ставитися до релігії, християнства і православ’я зокрема. Але церква — це ОРГАНІЗАЦІЯ, а організація — це сила, яка не може не впливати на результат будь-яких масштабних політичних процесів.
За відсутністю сформованої політичної організації православна церква стала важливою опорою національно-визвольного руху 17 ст., натхненником і джерелом його легітимізації.
(Подібну роль зіграла московська автокефальна церква, якій Бориска вибив патріарший кукіль, під час війни з поляками. Уже й знать змирилася з поразкою, і в народі пішов розброд і шатанія, а попи православні продовжували диверсійну діяльність, нанизуючи на стрижень церковної організації антипольський рух. Романови згодом розгромлять ту церкву (в знак благадарнасті), але то вже буде зовсім інша історія).
Чахлий Царгород давав значно більше автономії, ніж охоплений реваншистською лихоманкою Рим, аж ніяк не зацікавлений у розвалі Польщі, що була оплотом і провідником католицизму у Східній Європі. Відповідно, церква, підпорядкована Риму, не могла освятити в той час антипольське повстання.
У наші часи релігія грає значно меншу роль у житті суспільства, але й зараз не зайве мати власну автономну щодо сильних центрів впливу церковну організацію, лояльну до української держави і не ворожу до українського народу.
Тому Москва докладала і докладає шалені зусилля для недопущення формування в Україні єдиної помісної церкви, що об’єднувала б вірян «від Сяну до Дону». А українська християнська спільнота, відповідно, має прагнути до подолання фрагментаризації. І початок діалогу між ПЦУ і УГКЦ, що шукають «спільне київське», є обнадійливим знаком.
Комментариев нет:
Отправить комментарий