Володимира Винниченка як один з яскравих і талановитих постатей української культури ХХ століття найбільш гостро відчув суть трагедії своєї доби — народження нового морального катарсису — і порушив питання про природу та філософію щастя. Він поєднав у своєму етичному вченні віру у досягнення соціальної гармонії, притаманну його поколінню на той час, з пошуком причин недосконалості сучасного життя. Це привело письменника до формування власної концепції ціннісного виміру людини і будування щасливого буття на засадах гармонійної взаємодії особистості і суспільства, глибинної внутрішньої кореляції морального існування людини з активно впливаючими на неї підсвідомими бажаннями і началами буття.
Звернення до морально-етичної проблематики творчої спадщини В. Винниченка можна знайти у статті Л.Т. Левчук («Морально-естетичний потенціал творчої спадщини В.К. Винниченка») та в дослідженні Н.Гусак («Щастя в етичній концепції «Конкордизму» Володимира Винниченка»).
Інтерес Винниченка до проблеми щастя, його утопії і сама концепція «творення щастя» пояснюються, передусім, шуканнями морального характеру, які висунула його доба: перехід у нове ХХ століття, що супроводжувався світовими війнами та соціальними катастрофами, вимагав нового ідеалу щастя.
Вершиною усіх його філософсько-етичних пошуків і творчих напрацювань, здійснених В.Винниченком впродовж досить тривалого періоду часу, понад десять років (1938-1948 рр.), стала двотомна його праця під назвою «Конкордизм – система будування щастя», яку він хотів залишити по собі як висновок усього свого фізичного й духовного життя і в якій вбачав щось набагато цінніше, аніж усі свої літературні твори. «Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему базовану на рівновазі та погодженні тих сил», – писав митець [4, с. 86]. В. Винниченко стверджує, що людство майже у вселенському масштабі страждає від недуги, яку він називає «дискордизмом», отже, можна зробити висновок, що воно глибоко нещасне. Мислитель тлумачить абсурд як дискордизм. Тож, насамперед, людина має перебудувати себе, мусить оновитися духовно, морально і фізично.
В. Винниченко визначає щастя як тривалу, стійку радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями – багатством, славою, любов’ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи та суспільства. Таким чином, завдяки цьому буде подолано гіпертрофію егоїзму – основу нерівності, породжену біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріпляються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму (індивідуального чи колективного), до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природою. Поряд із цим він стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді В. Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності. Адже він намагався захистити людину від оточуючого зла, несправедливості та смерті. Мислитель не зупинявся на простій констатації трагічності людського буття, а активно шукав вихід з такого стану речей, пропонуючи реальні, практичні настанови. Поради філософа, запропоновані у «Конкордизмі», можуть сприяти пробудженню у людини прагнення до боротьби зі злом, насиллям та несправедливістю.
У своїй філософії щастя В. Винниченко говорить про те, що людське пізнання обмежене і що існує багато явищ, «яких нам зовсім несила зрозуміти» [2, с. 142]. Він, як і Сократ, вважав, що людина повинна бути погоджена сама з собою, а тому одним з основних принципів його філософії є принцип «чесності з собою». Разом із тим він, як і Л. Фейєрбах, був переконаний, що людина не може бути щасливою вповні, якщо вона позбавлена Батьківщини, або на її рідній землі наявні якісь страждання і нещастя. Важливо, що В. Винниченко рішуче заперечує теорію утилітаризму (утилітаризм – ідеалістичне філософсько-етичне вчення, згідно з яким в основі людських вчинків лежить принцип вигоди [6, с. 701]. Натомість він каже, що щастям не можемо вважати володіння якимись цінностями (багатство, влада, здоров’я, кохання), бо вони є відносними і за певних обставин їх значення може змінюватися (для одного це цінність, для іншого – ні, зараз це добро, завтра – зло). А тому, отримуючи насолоду від цих цінностей, можна не пізнати щастя і навіть бути нещасним.
В. Винниченко доходить висновку, що всі ці компоненти, як і цінності, що вони собою позначають, повинні бути погоджені між собою і з силами назовні нас, адже тільки їх рівновага може створити стан, що називається щастям. А з іншого боку: розлад цих сил між собою всередині нас, або з силами, що поза нами, неодмінно дає те, що ми звемо нещастям [2, с. 144].
Роздуми про щастя так чи інакше передбачають ідеал конкретного об’єктивного положення чи суб’єктивного стану людини, виражають уявлення про те, якими повинні бути її життя і діяльність. Це стан певної задоволеності. Однак критерії оцінювання задоволеності визначаються індивідуально, і людина, таким чином, постійно опиняється у ситуації вибору — від елементарного визначення пріоритетів у системі задоволень до прийняття рішення на більш високому моральному рівні. Різниця у виборі критеріїв, багатство шляхів, якими досягається рівновага, значною мірою зумовили розмаїття етичних напрямків і шкіл. Отже, саме вибір, його мотивація, береться як визначальний фактор під час аналізу основних історичних концепцій щастя.
Разом з тим, якщо вести мову про світогляд Винниченка, правильно буде говорити про певну еволюцію поглядів. Захоплення новими філософськими теоріями обумовлено, по суті, тими ж причинами невдоволеності: в нових філософських системах він намагався відшукати рішення своїх проблем. Маркс, Ніцше, Фрейд, Сартр — ось чиї теорії слугували орієнтирами для людини Винниченкової доби і формували так званий “горизонт” особистості. У світлі останніх досліджень всі вчення типу “ґранд-нарацій” про світ, людину, культуру, соціальне життя, з притаманною їм формою “філософії як теорії”, можуть бути об’єднані номінацією Модерн (Р.Гвардіні, В.Лук’янець, О.Соболь). Така позиція дозволяє подати еволюцію поглядів Винниченка у контексті модерністської філософії.
Здійснити давній задум підштовхнуло Винниченка, з одного боку, глибоке особисте переконання, що щастя — цілком можлива річ і що тільки в уяві “обивательських мас” воно несе печать стихійності і фаталістичності, а з іншого — обурення тим, що соціалістичні теорії, де кінцевою метою є людське щастя, не трактували адекватно питання щодо його природи.
Позаяк головною підвалиною особистого щастя, за Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система набула назви “Конкордизм” — з латинської “погодження”. Саме поняття гармонії стало началом відліку в етичній концепції письменника. Питання про ґенезу Винниченкового сприйняття і художнього втілення буття розглянуто у першому підрозділі.
Стан щастя інтерпретується ним як відчуття гармонійної співвіднесеності з усім оточуючим світом. Вже ранні твори письменника дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розуміється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії і прямувала у кращих своїх виявленнях до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це його позиція щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено і переконливо: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини і народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення.
Вищезгадане, однак, не вичерпує питання про еволюцію поняття гармонії у Винниченка. Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого людського щастя, він, одночасно, наповнює її новим змістом. Категорій, якими можна виразити щастя окремої людини, виявляється недостатньо, коли йдеться про модель соціальної особистості. З допомогою своєї системи Винниченко мріє привернути людину до власної особистості таким чином, щоб вона прагнула поєднати свої власні бажання, викликані її індивідуальними особливостями, з творчою дією у межах певної спільноти людей. Прагнення досягти такої внутрішньої рівноваги повинно бути певною формою трансцендентності без участі бога.
Художнє дослідження ним теми дитинства (збірка “Намисто”) цілком впевнено можна вважати етапом на шляху пошуку гармонії. Як письменник, Винниченко відчуває і вдало передає глибинну діалектику процесу дитячого світосприймання і світобачення як цілісного і гармонійного, тому дитинство підсвідомо пов’язується у нього з періодом щастя. Водночас, письменник розглядає світ дитинства як продукт соціальних відношень і подає його як процес становлення особистості, розвиток її моральної свідомості та рефлексії.
Завершеного концептуального значення “гармонія” набула у так званий Паризький період, коли Винниченко прийшов до нової світоглядної парадигми, навіяною східною філософією, яка утворила нове підгрунтя для його “чесності з собою” і рятувала від туги, обурення і ностальгії. Хоча так звані “вищі миті” єдності з Космосом ніколи не були для Винниченка самоцінними, все ж його складна світоглядна еволюція була позначена їх впливами. Письменник дійшов висновку, що тільки велика сила духовності, всеохоплююча гармонія і закон абсолютної рівноваги, які демонструвала східна філософія, може скоригувати людину на її шляху до щастя: вплинути на емоції, фізичний стан, психіку, врівноважуючи та гармонізуючи їх.
Щасливе життя є гармонійне життя, а гармонійність є моральність — ось єдиний критерій, яким, на думку Винниченка, перевіряються усі моральні доктрини. З цих позицій він і намагався побудувати власну теорію моралі — “Конкордизм”.
Усвідомлюючи необхідність творення нової теорії щастя, Винниченко, водночас, розуміє, що така система повинна асоціюватися у свідомості з чимось дуже відомим і вже засвоєним (як показав історичний досвід, в етиці неможливі ніякі радикальні перевороти). Отже, автор концепції намагається, врешті-решт, врятувати те, що вважав цінним в обох системах. І у цьому відношенні Винниченка важко назвати оригінальним мислителем, творцем нової етики. Він кодифікує усталені цінності, найважливіше з набутого дотепер людством, підводячи під них нові принципи.
Отже, “Конкордизм”, на думку його автора, мав стати першою програмою гармонійного суспільства, однак, ця теорія не є догмою, на чому і наголошує Винниченко, вона лише уособлює вказівки на кшталт шляху до оновлення, до розвитку узгодженого людського співжиття — шляху до щастя. Закроєна на свободі індивіда, ця система моралі передбачає його незалежність і право вибору. Система пропонує людині дотримуватися певних правил-порад щодо власної поведінки, яка сприятиме стати сильним, здоровим і щасливим. Щодо необхідності власного самовдосконалення, людина сама, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.
Процес осмислення основних констант буття відбувався у Винниченка через актуалізацію проблеми щастя, що і визначило характер його морально-етичних шукань. Концепція творення щастя була заснована на активізації морального принципу “чесності з собою” і уявлялася як теорія самовдосконалення, що могла б наблизити людину до щасливого буття і повноцінного сприйняття світу, до пізнання свого життєвого сенсу, як система духовних цінностей, повязаних між собою любовю, що виступає тією гармонійною силою, яка єднає людину з іншими людьми, зберігаючи, водночас, її свободу та індивідуальність, розумом, який сприяє пізнанню і трансцендентності без участі ірраціоналістичної сили, та дією у межах певної спільноти, яка спроможна підвести людину до тієї ідеї, що надасть значення її буттю і плідності праці. Приклад “Конкордизму” мусив довести, що щастя не дається людині як іманентна даність, воно є продуктом творення людини, моментом її вищого пізнання.
Бежнар Г.П. Екзистенційний дискурс у творчості В.Винниченка // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. Наук. праць / Гол. Ред. В.В.Лях. — Вип. 40. — К.: Український центр духовної культури, 2004. — С.74-85.
Гусак Н.І. Категорія щастя у моральній системі В.Винниченка // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. — Випуск 27. — Київ, 1998. — С.11 — 13.
Гусак Н.І. Утверджуючи конкордизм // Слово і час. — 1998. — № 11. — С.66 — 69.
Гусак Н.І. Щастя в етичній концепції «конкордизму» Володомира Винниченка: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філос. наук. — К., 1999.
Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка / С. Погорі¬лий. – Нью-Йорк : УВАН у США, 1981. – 212 с.
Лащик Є. Винниченкова філософія щастя / Є. Лащик // Філософська думка. – 1998. – №1. – С. 138-154.
Кульчицький С. Володимир Винниченко: Перші етапи життєвого шляху / С. Кульчицький // НАН України. Інститут історії України, 2003. – 35 с.
Винниченко В. Конкордизм. Система будування щастя: Етико-філософський трактат / Володимир Кирилович Винниченко. – К. : Укр. письменник, 2011. – 335 с.
История философии. Античная и средневековая философия / Татаркевич В. – Пермь : Изд-во Пермского университета, 2000. – 482 с.
Великий тлумачний словник української мови : Близько 40 000 слів / [упоряд. Тетяна Володимирівна Ковальова ; худож.-оформ. Б. П. Бублик]. – Х. : Фоліо, 2005. – 767 с.
Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба / Г. Костюк. – Нью-Йорк : УВАН у США, 1980. – 285 с.
Винниченко В. Рівновага / Володимир Винниченко // Твори: у 10 т. – Київ — Відень : Дзвін, 1919. – Т. 6. – 274 с.
Винниченко В. Чесність з собою / Володимир Винниченко // Твори: у 10 т. – Київ — Відень : Дзвін, 1919. – Т. 10. – 268 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий